Олег Басилашвілі про всечасність романів Федора Достоєвського
«Читаю «Бісів» Достоєвського. Щось аж дуже нагадує. Щось до болю знайоме…
План Петруші Верховенського, якщо він прийде до влади:
«…Першочергово понижується рівень освіти, наук і талантів… Вищі здібності… завжди розбещували більше, ніж приносили користі, їх виганяють чи карають на смерть. Цицеронові відрізується язик. Коперникові виколюють очі. Шекспіра побивають камінням…
Ми… запустимо пияцтво, плітки, доноси, ми запустимо нечувану розпусту, ми будь-якого генія загасимо в колисці… все до одного знаменника, цілковита рівність…
Розділимо людство… Одна десята частка отримує свободу особистості та безмежне право над рештою дев’ятьма десятими… Вони ж повинні втратити особистість і обернутися немовби на стадо…»
Не проводжу паралелей із Цицероном чи Коперником. Та згадується цькування Юрського, Райкіна, Любимова, Того ж Товстоногова… Та дуже, дуже багатьох.
Негативні статті про «Три мішки засміченої пшениці», один з шедеврів Товстоногова, відсутність будь-якої преси про «Історію коняки», намагання втягнути його до «еліти», до «однієї десятої» – його депутатство, Золота Зірка Героя соціалістичної праці.
Товстоногов вправно лавірував, намагаючись не втратити себе й першочергово театр, ним створений, театр, який не давав народові обернутися на стадо, змушував думати, зіставляти…
Пригадую, як одного разу перед гастролями в Польщі мене викликали «для співбесіди».
Райком партії. Секретар райкому. Тет-а-тет. Про Польщу, про міжнародне становище. Про небезпеки, які очікують на нас у Польщі – інтриги ЦРУ, вербування тощо. Бесіда ведеться у теплих, довірливих тонах, мовляв «узагалі-то про це не можна, але вам скажу… Ми ж свої люди, вас ми любимо… Поступово тональність заколисування й довірливості спрацьовує солодко-розслаблювально.
Та раптом: «Що, Товстоногов дуже здав, так? Може, трупа невдоволена ним? Чому оце він так не полюбляє нашу країну, наш народ?».
Я напружився. Стоп! Адже так можна непомітно зрадити Гогу (зменшувальне від Георгія – ред..). Так, мовляв, а чого ж ви хочете: вік усе ж таки… Отак розвалившись на м’яких шкіряних подушках із філіжанкою кави – довірливо, віч-на-віч.
Я знав, що головний наш комуніст, перший секретар Ленінградського обкому КПСС товариш Романов намагається прибрати Товстоногова з театру, що той висить на волосинці, що хтось з Москви, високопоставлений, намагається протидіяти Романову. І моє заколисане «так» могло стати тією краплею, що хитне ваги. Тим більше, що я переконаний: хтось із театру вже побував у цьому кабінеті. Як він повівся? Невідомо…
Я, зібравшись із духом, заперечив увесь негатив і, прийшовши до театру, розповів про все
Георгієві Олександровичу. Той подякував. А далі із сумом додав: «А знаєте, розпустили чутки, що я – жидомасон… І що Райкін нібито переправляє діаманти до Ізраїлю…».
Усе це, здавалося б, у минулому. Немає більше влади, що довела країну до краху, що знищила мільйони, між яких було чимало людей із «вищими здібностями». Створено Конституцію, в основу якої покладено Декларацію прав людини, проголошене право приватної власності, право вільного виїзду з країни, створено державну Думу, проголошено багатопартійну систему, наповнилися магазини, виникла свобода слова…
Та щось усе більше й частіше починає проникати в сьогодення аромат минулого, саме той, без присутності кисню, саме того, що змусив більшість безнадійно махнути на все рукою: «Робіть, що хочете» – та узятися за особисте збагачення.
Конституція не виконується. Закони – так само. Багатопартійність фактично знищена, можливість дискусії зведена до нуля, вибори ізнову набули фарсового забарвлення. Дума, як і в СРСР Верховна рада, стала слухняним інструментом затвердження рішень, прийнятих «нагорі»…
Чим це закінчилося в СРСР, ми знаємо: цілковитим економічним крахом і розпадом країни. Здавалося б, досвід ми набули. Але… «народ мовчить» – шукає розваг. Коли я бачу натовп, що ірже до знемоги на вульгарних естрадних концертах, а це тупе іржання й вульгарний гумор тиражуються мільйонами телевізорів, коли бачу безсоромних дівчат, які в тому ж телевізорі смакують свої сексуальні пригоди, чую про те, що у школі скорочується кількість годин, призначених для вивчення літератури, – в мене виникає відчуття, що хтось дуже хоче знову перетворити народ на стадо».
З книги спогадів відомого актора, громадського діяча Олега Валеріановича БАСІЛАШВІЛІ «Невже це я?! Господи…» (переклад українською – від «Версій)
