Чернівецький музикант Віктор Перепелюк – сучасний кобзар, учасник дуету «Слови». Він неперевершено грає на кобзі, бандурі, гуслях. Віддає перевагу творам середньовіччя, бароко, відомим і маловідомим народним пісням українською та старослов’янською мовами.
– Яка музика входить до вашого репертуару?
– Здебільшого – старовинна українська та музика європейських країн епохи Середньовіччя, Ренесансу та Бароко. Музикантів із таким репертуаром в Україні небагато. Принаймні, на Буковині немає таких, які виконували б музичні твори, народжені до доби романтизму. Головне наше завдання – реанімувати старовинну музику та повернути її до життя.
– З чого розпочалося ваше захоплення світом звуків?
– Усе моє життя пов’язане з музикою, хоча я і не професійний музикант. Ще в 7-му класі взявся до гітари, тоді це було повальне захоплення: – всі слухали Deep Purple, The Beatles, Rolling Stones, ходили з гітарами, підбирали пісні.
Після 8-го класу вступив до медичного училища, де створив аматорський ансамбль. Грали на танцях, спершу виходило не дуже, але поступово рівень зростав. Тоді я жив у Новоселиці, але згодом перебрався до Чернівців. Тут закінчив курси гри на гітарі у покійного нині Олександра Зельтермана, він навчав мене нотній грамоті, ритміці.
Потім була армія, служив у Баку. Там у мене було вдосталь часу практикуватись. Опанував гітарою настільки, що вже думав про вступ до Гнесинського училища. Та батьки були проти, і я став студентом біологічного факультету, працював на санітарно-епідеміологічній станції. Проте не припиняв занять музикою і час від часу створював невеличкі колективи. Грали в різних стилях – рок, джаз, ф’южн, писали музику на вірші буковинських поетів. Десь на початку 90-х у мене виникла ідея створити ансамбль, який відродив би українську музичну спадщину. Для цього мені знадобились давньоукраїнські музичні інструменти, зроблені під старовинні один в один. Колектив назвали «Слови» – старослов’янською означає «слова». Сім років тому я познайомився з флейтистом Юрієм Пасічником, який працював тоді настроювачем музичних інструментів. Він теж мріяв про колектив, який, щоправда, мав би грати класичну музику. Спершу ми виконували європейську музику епохи бароко, потім потрохи додали до репертуару старовинні українські мелодії та пісні.
– Які музичні інструменти використовуєте?
– В нашому арсеналі ціла палітра давніх українських музичних інструментів – від суто української кобзи до древніх гусел, які, будучи інструментом багатьох народів, побутували і в Європі, і в Малій Азії. Навіть деякі африканські племена мали схожий інструмент. Гуслі теж український інструмент, історія їхнього виникнення походить ще від княжої доби Київської Русі. На них грали бояни – знамениті виконувачі билин. У князя при дворі були цілі гуслярські оркестри: виконували героїчний епос, оспівували славу князів, богатирів.
Старосвітська бандура теж у нашому арсеналі. На ній грали наші кобзарі та саме нею захоплювався Тарас Шевченко, який, до речі, чудово грав на бандурі, кобзі і навіть на гітарі.
Паганіні від бандури
Існувало декілька технік гри на бандурі – Чернігівська, Полтавська і знаменита Зіньківська школи. Найвідомішим бандуристом цієї школи був Хведір Гриценко (Холодний,1814–1889). У молоді роки він втратив зір і 8 років навчався у старців, доки не досяг такого рівня виконавської майстерності, що його стали називали Паганіні від бандури. Холодним його прозвали через те, що в хаті ніколи не жив, тинявся селами, зимою й літом спав на вулиці. Він був унікальною людиною, знав безліч пісень, кантів, танців, у нього багато переймали інші кобзарі. Подейкують, що Хведір Холодний міг і босими ногами на бандурі зіграти будь-яку мелодію.
Сліпих музикантів ніколи не називали сліпими, тільки незрячими, бо вони вважалися посередниками між людиною та Богом. Тому до них постійно звертались за мудрими порадами. Кобзарі нараховували 13 так званих «устиянських» книг (від слова «уста»), що передавалися в усній формі. Коли молодий хлопець ставав бандуристом, він мав знати певну кількість «устиянських» книг – це було щось подібне до посвяти. В них «записувались» норми поведінки, молитви, обряди, таємні знання. У старців існувала строга організація їхніх мандрів: вони не ходили, де їм заманеться. Бандуристи чітко розподіляли території на рівні повітів, губерній, пізніше областей. Це не були звичайні жебраки. Старцівський репертуар більше нікому не дозволялося виконувати, вони знали та передавали один одному величезну кількість пісень, казок, байок, притч.
– Де вас можна почути?
– Виступаємо, переважно, в музеях, бібліотеках, школах, на виставках, презентаціях, творчих вечорах, адже наша діяльність більше спрямована не на віртуозне виконання, а швидше на просвітницьку місію. Ми розповідаємо про музику, що побутувала в Україні від Середньовіччя до ХІХ століття. Адже українці мають багату культурну спадщину. Жодна нація не має такої. А скільки у нашого народу пісень – близько 350 тисяч оригінальних назв, не враховуючи різноманітних варіацій.
– Яка публіка приходить на ваші виступи, як вона Вас сприймає?
– На наші концерти приходять різні люди – від малого до великого. І, чесно кажучи, не пригадую, щоби комусь не сподобалося. Мелодії, які ми виконуємо, фактично не звучать зі сцен, їх не крутять на радіо чи телебаченні. Це не попсові пісеньки, під них не поп’єш кави, а, навпаки, все відкладеш – почнеш вслуховуватися. Українська музика найбільш елітарна, інтимна, здатна чіпляти найтонші струни душі.
– Чим ще займаєтеся, окрім музики?
– Нещодавно я звільнився з санепідемстанції, щоби цілком присвятити себе музиці. Десь біля трьох років грав на вулицях міста, базарах, майданах, у парках. Був одним з перших у Чернівцях, хто вийшов і грав на вулиці. Спершу почувався трохи некомфортно, бо люди – що зберегли комуністичну ментальність – ставилися презирливо, називали жебраком. А коли земляки поїздили світом, то зрозуміли, що Україна не пасе задніх, а тягнеться до європейських стандартів. Отже, почали ставитися до вуличних музикантів спокійніше і навіть цікавитися. Навесні знову гратиму людям.
– Часи змінюються, і ми з ними змінюємося… До чого прагнете нині?
– Хотілось би розширити коло музикантів, учнів, які цікавилися б і хотіли грати старовинну музику. Я із задоволенням передавав би їм свої знання. У мене є також ідея створити клуб старовинної культури, щоби туди приходили музиканти, поети, художники і просто освічена молодь. Головна орієнтація – на молодь, оскільки вона менше зациклена на заробітках. Її більше цікавить можливість творчо себе проявити. Хочеться відкривати їм, наскільки величні в нас історія й культура. Можливо, тоді ми перестанемо вважати себе меншовартісними, зможемо підняти свою країну, як в економічному, так і культурному плані. До того ж, слід підтримувати та розвивати в них потяг до музики, адже, як вважали наші предки, вона здатна єднати людину з космосом, його вібраціями…
Руслан КОЗЛОВ, «Версії»
