один день з життя профі
Медицина, політика, державне управління, футбол, охорона громадського порядку… – нам усім збоку здається, що ми знаємо, ЯК це робити. Усі дають поради. А журналісти «Версій» – спробували. В рубриці «один день з життя профі» працюємо разом з фахівцями, працюємо, як фахівці, і зсередини дізнаємося, ЯК працюється. І чи можливо наразі зробити це КРАЩИМ
Приймальний покій лікарні на Фастівській, 9-та ранку. Дитяча мрія стати медиком втілюється хоча б на певний час: «приміряю» роль інтерна. Заступаю на добове чергування – останнього дня червня, після загальнодержавного вихідного. У позичених медсестрою Аліною ТАНАС «лікарських обладунках» – блузоні і брюках фіолетово-лавандового кольору, що майже ідеально підходять мені під колір кофтини і навіть нігтів, – йду екскурсією по кабінетах, яку для мене люб’язно проводить завідувачка приймального відділення Леся ДОВГАНЮК. Далі – на своє «робоче місце» (кушетку за склом приймального покою).
Стоп-кадри з конвеєра
Близько трьох годин я майже не виходила із заскленого приміщення з двома невеличкими віконцями, біля яких сидять дві медсестри. Нескінченні черги, направлення, пошуки прізвища, знову направлення… В монотонному шквалі імен, цифр і дат збадьорив такий діалог. Медсестра: «Зріст, вага?», – дідусь: «З сорок шостого». Цікаво, чи відзначають для себе медики такі «смішинки» в нескінченному конвеєрі пацієнтів?
У тому, що пацієнти трапляються різні і не завжди спілкування з ними звеселяє, переконалася невдовзі в оглядовій, куди попрямувала з абсолютно очевидною метою: стояти над головами і за спинами викликаних до потенційних пацієнтів лікарів із серйозним обличчям «а-ля інтерн» і з надією на щось «ну дуже цікаве».
У коридорі збагнула, що з роллю майже впоралася, коли до мене, як до «місцевої» звернулися з запитанням: «А де тут аптека?» Тієї ж миті зловила себе на тому, що відповідаю неналежно: «Десь там бачила…» – ще й рукою махнула. Взяла себе в руки, спробувала взяти за приклад справжніх інтернів. Знайшла об’єкт для наслідування: справжнього інтерна. Та він видався мені ще більш розгубленим і невпевненим, ніж я сама – незважаючи на 2-й рік практики, як з’ясувалося пізніше. Я принаймні вдавала з себе майже лікаря, тож зосередилася на наслідуванні справжніх медиків. Тим паче, що краєм вуха почула зітхання когось із лікарів: «От маю інтерна! Господи Боже мій, уже все сам зробив, а він мені саме йде допомагати…» Тож із моєю журналістською активністю навіть дозволила собі давати поради. Уявляла себе тим «місточком» між медиками й пацієнтами, якого іноді бракує, аби їм порозумітися.
До вечора ходила з жіночої оглядової до чоловічої, робила записи в зошиті, з розумним виглядом слухала лікарів і компетентно кивала головою, погоджуючись із їхніми приписами. Паралельно час від часу забігала в «прозорий куб» приймального відділення, аби бути в «темі».
«Картинки» з оглядової
Черговий лікар слухає пацієнта. Того непокоїть сильний кашель, температура, коротше – весь «букет». Лікар запитує: «Чим лікувалися?» – «Чаєм». Результат самолікування, необізнаності і недбалості до себе самого – в діагнозі: «гострий бронхіт». А нарікаємо на лікарів і дорожнечу ліків, коли самі занедбуємо хворобу…
В іншій оглядовій. Чоловік з опіком ноги чекає на лікаря. Він керувався на його думку правильним методом: залив йодом ранку на нозі – і вона перетворилася на величезний опік. Після огляду медик цікавиться пропискою пацієнта. Почувши відповідь, що не в районі Фастівської, зауважує, що звертатися до лікаря треба за місцем проживання. Дозволяю собі втрутитися і нагадати про обов’язок лікаря. Пацієнта кладуть до стаціонару, а я занотовую собі нагадування поцікавитися у головного лікаря про залежність місця проживання і надання медичної допомоги.
Після чергування отримую коментар головного лікаря лікарні швидкої медичної допомоги Олександра ГРУШКА:
«Справді, згідно з Конституцією України та Законами України кожна людина має право звернутися за медичною допомогою до будь-якого лікувального закладу. Разом з тим, забезпечення цих закладів медичними препаратами та устаткуванням здійснюється відповідно до кількості населення, закріпленого за лікарнею чи поліклінікою, згідно з реєстрацією за місцем проживання. Тобто, якщо на пацієнта передбачені ліки в одному закладі, а він звертається до іншого і така ситуація – масова, то можуть виникнути проблеми із медичним забезпеченням. Тому ми рекомендуємо звертатися саме до «своїх» лікарень, поліклінік, амбулаторій. Водночас, відмовити людині, яка звернулася за медичною допомогою, лікар не має права – за це передбачена кримінальна відповідальність. Отака колізія. Я радий, що в нашій лікарні ця ситуація вирішилася, але обіцяю, що ми проведемо додаткову роз’яснювальну роботу з персоналом, щоби навіть натяків на подібні конфлікти не виникало».
Знову оглядова. Привезли маленьку дівчинку 3,5 років. Типова ситуація: дитину везли на багажнику велосипеда, ніжка потрапила між спицями колеса. З ніжки капає кров на підлогу, викладену кремовою плиткою, а дитя спокійними очима споглядає це і все навколо – жодних сліз, жодних істерик… Мурашки по шкірі. Може, стати медиком – це її дитяча мрія? Принаймні, витримки не бракує. Її забирають на рентген.
Виходжу в коридор. Розчулює сцена: маленький хлопчик років 7-ми тримає на руках удвічі меншу сестричку, яка спить, ніжно гойдає і цілує її, поправляє волоссячко… Ідилію переривають жіночі стогони в оглядовій.
На каталці – молода жінка. На запитання, чим їй допомогти, гірко плаче: «Уже нічим! Тепер можна вмирати»
Після нетривалих розпитувань з’ясовую, що в неї захворювання нервової системи, яке проявляється сильною слабкістю: людина не може рухати якоюсь частиною тіла (зазвичай кінцівками), настає щось подібне до паралічу, але це не він. Ще 10 днів тому вона прийшла своїми ногами до невропатолога і поскаржилася, що починається загострення. Черговий лікар направив її у район. Але недуга почала прогресувати, нині в неї немає вже сил навіть голову підняти, а в районі, де вона лікувалася, немає апаратури, тож її направили сюди… А за якимись незрозумілими мені правилами, якщо хворий уже десь лікувався з таким діагнозом, то до іншої лікарні його взяти не можуть. Тож 10 днів тому жінку можна було лікувати, а тепер – ні. Її відправляють у відділення неврологічних захворювань психлікарні на вул. Мусоргського. Але там відділення не розраховане на лежачого хворого, До того ж, воно в 4 рази гірше обладнане, апаратура розкидана по різних приміщеннях. На глибоке переконання хворої, чудово обладнана лікарня на вул. Фастівській була єдиним шансом на порятунок. З її очей течуть сльози і жінка шепоче: «Ну кому поясниш, що в мене малі діти? Я ж мушу жити» Її повезли на каталці, а я й досі чую її збуджений вигук: «Тільки не ногами вперед!»
…Правила правилами, а мені довелося вийти на вулицю, бо ще з півгодини не могла впоратися зі сльозами. Водночас ставлю собі запитання, чи відзначають для себе медики трагічність деяких ситуації все на тому ж конвеєрі пацієнтів? І під кінець чергування схиляюся до думки: якби вони так гостро, як я, сприймали би все, що відбувається довкола них у лікарні, то більше 5-10–ти років не могли б там працювати…
Коментар головного лікаря Олександра Грушка:
«Справді, таке правило існує… Разом з тим, пацієнти через свою непоінформованість нерідко помиляються, коли вважають одну лікарню краще обладнаною за іншу. Облпсихлікарня – дуже хороша, і багато пацієнтів, які мають неврологічні захворювання, прагнуть потрапити на лікування саме туди. Впевнений, що ця жінка отримає належну медичну допомогу саме там.
Коли повернулася до приймального покою, там уже панувала зовсім інша обстановка: молодий хлопець напідпитку із вивихом плеча кумедно намагався пояснити, що з ним трапилося. На запитання, як упав, він красномовно зробив хвильку долонею. Думаю, що кожний з присутніх після цього жесту змоделював ситуацію падіння по-своєму…
Тенденції літа: травми, нерви й урологія
Згодом привезли жінку з різким болем у ділянці нирок. Уся в сльозах, вона повідала, що в неї сьогодні день народження (як я дізналася пізніше, коли з нирок сечовивідними шляхами йде камінь, це настільки боляче, що навіть дорослі плачуть, а жінки, які народжували, вважають, що при пологах болить менше). Зі слів уролога Олега ПАРАПАУЦИ (досвід роботи 5 років), улітку з нирковими кольками люди потрапляють дуже часто, оскільки рясне пиття через спеку, соки, фрукти, гостра їжа (а шашлики – невід’ємний атрибут літа) провокують виведення піску й камінців. Іменинницю оформили і підняли на шостий поверх – рятувати.
У гаморі сирен-діагнозів-«охів-ахів» на приймальний покій набігла, здалося, ціла орда міліції. Як з’ясувалося згодом, за двома різними випадками.
Перший – супроводжували затриманого, який, за їхніми словами, впав. Другий – ДТП біля Центрального ринку на вул. Героїв Майдану: дідуся збив невідомий мотоцикліст і зник із місця події. Дідусь, на щастя, залишився живий, але отримав численні травми.
Згодом забігла матуся із синочком, якого по голові вдарила гойдалка. Лікар одразу направив на рентген. Без огляду, без емоцій, без співчуття. Я б точно підійшла, пригорнула, оглянула… Але те, що ми сприймаємо як черствість, медики називають відсутністю паніки і вмінням тверезо приймати рішення в критичній ситуації. Як пояснює рентгенолог Микола УРСУЛ, який теж чергував тієї доби: «Якби ти була мамою, теж хотіла б знати напевно, що з дитиною все добре. Рентген – це чітка відповідь саме на це запитання. А лікаря чекають інші, не менш важливі хворі». Не буду сперечатися, напевно, будучи мамою, я б настояла таки на рентгені.
Терапевт Алла КНИГНИЦЬКА (досвід 15 р.), із якою я чергувала, розкрила тенденцію надходження пацієнтів: найбільший наплив людей ближче до вихідних і після них і, на загал, дуже актуальним поняттям є сезонні травми, тобто влітку в будні дні більше падінь із дерев, сільськогосподарські травми. На вихідних – травми, пов’язані з відпочинком. Узимку ж багато падінь на вулицях через ожеледицю, а також через катання на ковзанах, лижах тощо.
– Для мене найважче в роботі те, коли я бачу: у пацієнта шансу нема, а рідні ще сподіваються. Бо в історіях із пацієнтами дуже полюбляю хеппі-енди. Загалом в лікарні швидкої допомоги можна знімати кіно: наскільки цікаві, а інколи й абсурдні бувають передісторії травм тощо, – каже пані Алла.
А от невропатолог Олександр НЕДОКУС стверджує, що його пацієнтів більшає саме влітку: городи, сонце, походи – все це провокує інсульти й інші невропатологічні захворювання.
…Через півгодини до нас доправили хворого бійця АТО із сильним болем у животі й блювотою. Зі слів матері, йому стало погано ще на фронті і син лежав у військовому шпиталі, а як приїхав додому – не впізнала, схуд удвічі. Саме цього моменту хлопця почало нудити і я вибігла з криком: «Відро, відро, людину нудить…» Далі його відправили на УЗД-обстеження.
Пізніше до нас потрапила жінка, яку побили невідомі. Боса, з листям у волоссі, з неприємним запахом у радіусі кількох метрів. Дивилась на неї і думала, як же важко працювати з такими санітаркам… Та й лікарі не обирають собі пацієнтів…
Лікаря годують… ноги
Медперсонал поділився інформацією про цікавий дослід, який вони провели: прийшовши на роботу, кілька лікарів поклали до кишені халату прилад, що вимірює відстань, яку пройшла людина. Вийшло, що від 9-ої до 17-ої у цій метушні вони «намотують» 8-10 км (про чергового взагалі мовчу: його маршрут удвічі, а той утричі довший).
«Насправді, чергувати – це завжди важко, а лікарня швидкої допомоги є ургентною шість діб на тиждень. Усіх хворих і потерпілих везуть саме до нас. Ніг інколи не відчуваєш. Хоча раз на раз не потрапляє, але, зазвичай, у коридорі так багато людей, що пройти не можна. Їх усіх треба оглянути, декого вислухати, когось заспокоїти… А потім приходить один і починає тебе принижувати: «Ти повинна мені все це зробити і чимшвидше! Ти взагалі скільки працюєш? Завтра будеш звільнена!» У такі моменти навіть бажання працювати зникає, але згадуєш про обов’язок, та й більшість пацієнтів не такі прикрі», – ділиться заввіділенням Олеся ДОВГАНЮК (досвід
роботи 7 років).
Ще важче чергувати, коли трапляються «маленькі локальні катастрофи» – як під час мого чергування, коли протягом усього дня від ранку аж до 23 години всі 9 поверхів були без води. Можете собі уявити, як медпрацівники, особливо санітарки, обходилися без того, що є чи не найпершою ознакою цивілізації? Про елементарний кількахвилинний перепочинок за чашкою чаю навіть мови нема. Головне питання – чим руки мити, в туалеті змивати? Здогадуюся, що для миття рук хірургів перед операцією якийсь вихід з такої «безводної кризи» передбачений, але навіть уявляти собі це зливання на руки з пляшки не хочу!
До речі, якщо вже зайшлося про туалети… Я не «Ревізор», але закривати двері на цвях, замість засувки, – це сумно, а не оригінально. В іншій дамській кімнаті немає вентиля на крані, щоби відкрити воду. Отут вже навіть коментарів головного лікаря просити не буду, тільки – усунення недоліків!
Проте я стала свідком значно серйознішої проблеми. Протягом доби, що чергувала, було з десяток випадків, коли людей привезли сюди, а лікарі приймального відділення перенаправили їх до іншого медзакладу. Хоча й усвідомлювали, що дорогою з ними можуть статися різні ускладнення – крововтрати, нагноєння чи, не дай Боже, щось гірше. Коли поцікавилася причиною, то дізналася що в лікарні швидкої допомоги відсутні спеціалісти певного профілю. Та навіть я розумію, що в цій ситуації немає іншого виходу, крім найелементарнішого – відкрити відділення. Але це вже проблема іншого рівня – державного, відтак – і Чернівецького департаменту охорони здоров’я.
Олександр Грушко про головне:
Апріорі ургентна лікарня повинна надавати весь спектр допомоги – і це навіть не обговорюється. Іншими словами, у нас має бути очне відділення та відділення щелепно-лицьової і торакальної хірургії. Натомість травмованих з такою патологією ми відправляємо до обласної лікарні, бо таку спеціалізовану допомогу наші лікарі надавати не в змозі. Щоби хоч якось пом’якшити проблему, направили своїх медиків на п’ятимісячні курси перепідготовки. Невдовзі вони повернуться і ми матимемо своїх спеціалістів, бо перевозити хвору чи травмовану людину з ургентної лікарні до іншої – просто нонсенс.
Трохи романтики поміж запахів ліків
О 22:30 до відділення під’їхало таксі. Санітарки підвезли каталку, на яку перенесли непритомну молоду симпатичну дівчину, яка після дії нашатиря швидко прийшла до тями… Сталося ж ось що: панянку запросили взяти участь у ефектній сцені пропозиції руки і серця її подруги (чи то пелюстки сипати, чи то квіти тримати). Причина втрати свідомості стала очевидною через кілька хвилин розмови: дівчина два дні нічого не їла, аби виглядати стрункішою (хоча її хлопець запевняє, що й таку її любить), до того ж, перенервувалася через відповідальну місію – і в момент, коли хлопець освідчувався подружці, впала непритомною. Того вечора була справжня злива, тож, окрім обмороку, дівчина ще й замерзла. Лікарі привели її до тями, відігріли… Після цього дві чудові пари, прихопивши величезний оберемок троянд майбутніх молодят, поїхали додому. Щоправда, у метушні забули свічки, які, певно, викладали у формі серця, і аж о 7-й ранку повернулися за ними.
На цій ліричній ноті можна було б поставити крапку в репортажі – але не в чергуванні.
Майже опівночі до відділення забігли чоловік і жінка з дівчиною, запитали, де травматолог і кинулися туди. Як згодом з’ясувалося, 17-річна неслухняна й непокірна донечка вистрибнула з 2-го поверху – після того, як батьки заборонили їй їхати на кінофестиваль до Одеси. Сподівалася втекти. На щастя, приземлилася на ноги, але отримала серйозне пошкодження хребта й ребер. Пізніше, коли я розмовляла про життя-буття з «уже майже інтерном» Олександром, який задля збільшення багажу досвіду вже третій рік приходить просто подивитися на різні випадки, до нас підсіла ця юнка. Вирішила, бачте, прогулятися о 2-й ночі, бо в палаті… незатишно: хтось хропе… Пізніше, дня через три після чергування, я бачила її в місті, вона нервово оглядалася і шукала когось поглядом. Навряд чи її так швидко виписали з лікарні… І травматолог тут не помічник, налагоджувати стосунки з батьками доведеться їй самій…
Не «брюс вілліси», але рятують світ
А от після пів на першу наше медичне царство неначе вимерло. Лікарів поменшало, а пацієнти й зовсім зникли. Я сумлінно чекала на сирени, але близько пів на четверту подумала, що варто прилягти в оглядовій, коли що – почую… Правда, до ранку так нічого і не трапилося, бо ніч була, за словами працівників приймального покою, на диво спокійна. О 6-ій ранку, коли по закутках лікарні лише почало прокидатися життя, з’ясувала, що за ніч ніхто більше не поступив.
Досвідчені медпрацівники, які вже десятки років працюють у лікарні, кажуть, що таке спокійне чергування буває двічі-тричі на місяць. Мені пощастило.
Як пощастило і з «колегами» (якщо вони дозволять так себе назвати), відкритими і приємними людьми – медсестрою Ольгою ХУДИК, лаборанткою Маріанною ЧОБАНУ, багатьох я вже згадувала раніше. Вони допомогли мені зрозуміти: професіоналізм залежить не від зовнішніх чинників, не від віку чи статі, не від досвіду роботи чи закінченого ВНЗ, і не від зарплати. Це поєднання теоретичних знань, набутого досвіду, навичок, внутрішньої відповідальності і людяності. Надто в медицині.
Адже незважаючи на втому, всі медики, яких я після чергування запитала, ким би вони стали, якби з’явилася можливість почати все спочатку, відповіли: «Тільки лікарем». А черговий невропатолог Олександр Недокус додав: «Ні, лікарська справа не дає відчуття, коли ти виходиш з лікарні, ніби ти Брюс Вілліс і рятуєш світ. Але вона дарує усвідомлення суспільної значимості і тихої внутрішньої радості, коли вдалося врятувати людину або просто полегшити її стан».
Ксенія ВЕРБОВСЬКА, «Версії», фото Марії КІРОНДИ
