Кажуть, що дух сепаратизму витає там, де досі не повалені пам’ятники Леніну. Здається, Миколаєву це не загрожує (туди ленінопад дістався ще 22 лютого), але певні застереження щодо Міста корабелів досі існують. І якщо городяни Миколаєва – на те й люди, аби робити (або відстоювати) свій вибір, у якій країні жити, є ще одні мешканці цього міста. Вони вибору позбавлені, і так було завжди, вже понад 100 років. Це – мешканці Миколаївського зоопарку.
Окрім фауністичного інтересу, цей зоосад цікавий як історичне явище. Він є свідченням одержимості (в доброму сенсі) людей своїм захопленням і своєю роботою, живий пам’ятник особистостям, які творили історію й обличчя міста, відображення поворотів життя залежно від політичних устроїв, втілення радянських штампів про «дружбу між народами» і «міста-побратими», символ самого життя, плинного, але нескінченного. Адже тут є свої старожили – як-от понад півстолітній міссісіпський алігатор Вася – тут хтось із тварин закінчує свій життєвий шлях, і тут же народжуються інші: окрім вовків і фазанів, потомство від яких у неволі нікого особливо не дивує – ще й левенята і ведмежата… Чи не парадоксально, що зоопарк створив один міський голова, а врятував від закриття – інший, його націоналізували комуністи і розстрілювали фашисти, тут мешкав «перший слон, народжений в СРСР» (Карат, який побачив світ у Москві і жив у Києві) і слониха Мері, подарована Хрущову самим прем’єром Індії Джавахарлалом Неру! І не так вже й важливо, що слонів – як і жирафів, і носорогів – тут саме зараз немає…
Про роль особистості в історії
Після відвідин років 10 тому Берлінського зоопарку я зареклася ходити до українських звіринців. Ідеальний догляд за тваринами за умов майже вільного утримання їх – це вразило більше, ніж хвалений німецький порядок і добробут. В Україні так людей не доглядають… Але не скористатися нагодою хоч похапцем оглянути Миколаївський зоопарк, перебуваючи проїздом в Місті корабелів, було б неправильно. Зоопарк, який декларує себе як один з найкращих у Європі, з багатющою історією і колекцією видів, і як одна з нечисленних пам’яток, яку варто відвідати в цьому великому місті, не розчарував. Хоча й не зачарував.
З історії відомо, що Миколаївський зоопарк розпочав свій шлях через роки й епохи як приватна колекція міського голови Миколи Леонтовича, відомий на той час не лише в Росії, а й у Європі Акваріум (у Європі таких налічувалося тоді лише сім). Вже у дореволюційний час він був обладнаний за останнім словом техніки того часу: мав електричні компресори, підігрівачі. Риби були розміщені у 75 акваріумах. Колекція налічувала близько 50 видів риб і земноводних, понад 1000 особин. Микола Леонтович постійно публікував статті з акваріумістики, був активним членом товариства любителів природи Миколаєва.
Після націоналізації колекції 1918 року Леонтович згодом був призначений першим директором Державного акваріума. Після громадянської війни, яка спричинила великі втрати в колекції, 1922-го державний Акваріум був урочисто відкритий вдруге, його відвідини цілий рік були безкоштовними. А вже 1925-го там відкрили зоологічний відділ і стали йменувати «Акваріум-Зоосад». За привезеними сюди бізонами, верблюдами, яками, оленями, муфлонами, страусами, ведмедями, вовками, лисицями та мавпами, які мешкали на 0,75 гектара території, доглядали лише 9 людей, переважно родина директора. Страшний 1937-й не оминув засновника зоопарку: Леонтович був репресований, але прихисток фауни це не зачепило. Робота тут перейшла на наукову основу, і 1941 року Акваріум-Зоосад налічував 135 видів тварин: 27 видів ссавців, 37 – птахів, 8 – плазунів, 62 – риб.
Всі роки окупації зоосад був відкритий для відвідувачів. У вересні 1942 року в зоосаді налічувалося 24 працівники, вхідні квитки друкувалися українською і німецькою мовами. І лише під час відступу німці застрелили ведмедів і левів.
Робота з відновлення і розширення колекції звіринця тривала аж до 60-х років, на початку яких тут налічувалося близько 2000 особин понад 200 видів тварин. А з 1970-го почалося будівництво нового помешкання для них – але настільки безініціативно, що якби не тодішній голова міськвиконкому Іван Канаєв, який залучив до суспільно важливої справи громаду в особі понад 100 організацій міста, то зоопарк був би закритий. І от від 1978-го він успішно функціонує в нинішньому вигляді. І скульптура авторства Інни Макушиної «Мауглі і Багіра» на площі перед входом саме тоді стала народною емблемою міста.
Жваві козли, сумні віслюки, активні хижаки й жирні коти
З фото на тлі композиції перед центральним входом і розпочали огляд зоопарку. Привітна касирка без тіні сумніву продала дитячі квитки двом позірно старшим за свій вік дівчаткам з нашої компанії. Літні пані на вході люб’язно пояснили, що напрямок огляду не має значення: в будь-якому випадку повернемося до початку. Два симпатичні лискучіх чорні коти крутилися біля входу, анітрохи не нагадуючи відомі забобони.
Кінець листопада, звісно, обмежив наші можливості здобути враження: на багатьох клітках і вольєрах були написи «Тварини на зимових квартирах». А в «зимових квартирах» було не так свіжо, як надворі (і як у тих Берлінах удається уникнути смороду в закритих приміщеннях для тварин?)
Сподобалася зимова квартира мавп. Тваринки розміщені за склом, поводяться активно, доброзичливі. Одна навіть лагідно притуляла долоні до скла, очікуючи такого ж жесту від відвідувачів зі зворотного боку. Шимпанзе, сіаманг, білоноса мавпочка, левинохвоста макака…
Тож багато вольєр були порожніми, але не геть некорисними. То на одній, то на іншій можна було помітити гарно вгодованого кота або кицьку, які заклично зверталися до відвідувачів, наче запрошували полазити там разом. Загалом котів у Миколаївському зоопарку ми зустріли чи не стільки ж, скільки там є офіційно «прописаних» тварин. Коти лазили і біля вольєрів з різноманітними птахами, анітрохи не загрожуючи їм, великим, аж величним: лелекам, журавлям, чаплям, грифам, вухатим совам, пеліканам, фламінго тощо), з котячими сородичами (пумами, леопардами, рисями, тиграми), собачими опонентами (вовками та лисицями). Взагалі природно виглядали кицьки поблизу майже домашніх павичів (ну в якого олігарха немає вдома павича?), фазанів, цісарок і звичайних індиків дивовижного рудого забарвлення. І видно було, що котам вільне життя на загратованій для інших території навіть дуже до вподоби.
На відміну від задоволених котів, віслючки виглядали сумними. Ну, мабуть така їхня ослина карма. Ведмедик, попри відсутність справжньої зими і на календарі, і в природі, був геть заспаним. І його не роздрюхували навіть захоплені гарчання-зойки закоханих тигрів у сусідній вольєрі з укріпленнями, як у фортеці.
Найактивнішими в усій цій компанії чотириногих-пернатих-парнокопитних були гірські козли. По-своєму красиві, із надзвичайної закрученості рогами, вони розважали себе і відвідувачів біганиною туди-сюди по вольєрі зі штучними скелями. Без особливої мети, зате з усвідомленням власної важливості.
Тераріуми й акваріум вражають мовчазністю своїх мешканців. Риби, серед яких навіть піраньї, крокодил Вася, гігантський полоз, черепахи, ігуани… Всі зловісні і всі мовчать. Тим лячніше, бо навіть не здогадуєшся з їхніх немигаючих очей, що вони собі там надумали у своїх головах… А думати вони можуть, наприклад, про ненадійний вигляд електричних розеток, до яких підключені лампи обігріву їхніх хатинок-комірок. І про такі ж непереконливі у плані якості подовжувачі, які доставляють струм до цих лампочок. А, може, вони думають про сховані у стінах дроти? Зважаючи на якість того, що керівництво зоопарку дозволяє собі НЕ приховувати, що ж воно ховає? І чи виживуть усі ці тваринки після першого ж (не дай Боже) короткого замикання?
До речі, відкриваючи двері на виході з тераріуму, якісь дівчатка були налякані чи не більше, ніж якби на них роззявив пащеку крокодил: зненацька в однієї з них у руках залишилася… дверна ручка! Дівчатка роззирнулися на всі боки, акуратно поклали ручку на підлогу і тихенько покинули приміщення. А що їм ще було робити, адже їхньої вини в тому, що там усе тримається на чесному слові, нема…
Особливою приємністю для відвідувачів звіринця мала бути «Зона WI-FI», розташована просто біля входу і облаштована лавочками для зручності перебування. Коли втішена авторка цих рядків спробувала скористатися цією розрекламованою великими літерами послугою, з’ясувалося, що доступ до інтернету запаролений. Люб’язні літні працівниці пояснили, що вони пароля не знають. Спроба роздобути чарівні букви-цифри у дирекції зоопарку теж була невдалою: в будиночку адміністрації працівники повідомили, що «сєводня воскрєсєньє, рукаводства нєт, а пароль ано нам нє докладиваєт». Ну… це не може не дивувати, ось і все, що скажу.
Висновок. У північних сусідів усе більш-менш вартісне заяложено називають «зєркалом русской дєйствітєльності». Не з наміром рівняння на «старшого брата», а суто з метою саркастичної ремінісценції назву і Миколаївський зоопарк таким собі «люстерком української дійсності». Як і в державі, там усе доволі ненадійне і може розвалитися від найменшої аварії. Розміри кліток і вольєр жодним чином не дозволяють зашкалювати відчуттю свободи у мешканців. Але ті не зважають. Рептилії мовчать. Хижаки або сплять, або кохаються. Птахи іноді перелітають зі ставка на ставок. Козли вдають власну значимість, віслюки сумують. І тільки жирні коти почуваються чудово. Незважаючи навіть на те, що їх кусають блохи.
P.S. Не менш цікаво, ніж спостерігати за тваринками, читати Гостьову книгу сайту Миколаївського зоопарку. «Были у Вас в гостях 28 августа, очень понравилось, особенно детям–дедова хата. Но, к сожалению, у нас на глазах собачка в отсутствии хозяев хаты задавила цыпленка индюка,очень жалко индюка. Хозяева хатки пусть будут внимательней. Собачка очень хорошая,её не наказывайте.От 19.09.2012 22:04 Саша»
P.P.S. До речі, на місці старого зоопарку звели новий облвиконком. Чи не символічно?
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
