Смішно і сумно спостерігати за інформаційною хвилею, запущеною в Києві після заяв Д.Фірташа у віденському суді.
Фірташ не сказав нічого, що було би новиною для людини, яка хоч би трошки розбирається в українських внутрішньополітичних хитросплетіннях. Так, оголошення цієї інформації під присягою – це дещо інше, аніж обговорення чуток на кухні.
Але чи є це причиною для такої «п’ятихвилинки ненависті»? По суті ж нічого не змінилося… Хіба що можливість появи небажаного гостя у рідній країні, але це вже звиняйте, панове, правила гри такі. Від вас якраз і вимагалося після Майдану змінити не персоналії, а закони – писані і неписані – за якими функціонувала ця країна. Інакше нові персоналії дуже швидко почнуть нагадувати своїх попередників.
Ви ж зберегли ті самі правила, які панували в Україні часів Януковича. Від виборчого законодавства до розподілу фінансових потоків. І коли на поверхню пробивається якесь яскраве свідчення того, що все залишилось як і раніше, то починаєтесь обурюватися, щодо свого вчорашнього союзника використовувати неввічливу термінологію…
По суті події навколо віденських заяв і реакції на них лише ще раз підтверджують наявність у нашій країні а) контрольованого інформаційного простору, і що важливіше б) перемогу «залізного закону олігархії», який описаний низкою західних науковців на прикладах політичної еволюції країн третього світу.
Суть закону дуже проста: у «несправедливих» суспільствах із «закритими» політичними і економічними інституціями політичні еліти змінюють одна одну, але не змінюють інституції, які залишають 90% суспільства жебракувати, а декільком кланам насолоджуватися по черзі усім багатством суспільства. Вони критикують ці інституції, поки в опозиції. Коли приходять до влади – то замість реформ цих інституцій вони ними користаються для власного блага, а суспільству пропонують риторику – чи то риторику реформ, чи війни, чи ще чогось.
Потім, коли проходить політичний цикл, їх змінюють опоненти – і так до безкінечності…
Мабуть саме цим і викликана така нервова реакція на віденські заяви – що вони показали усю суть пануючих у нас політичних законів.
Цікаво, що у переважній більшості країн світу такі суспільні інституції існують століттями. Це скоріше виняток, ніж правило, що їх вдається змінити на закони справедливого суспільства з відкритими інституціями.
У нас Майдан давав шанс запровадити ці зміни. Але таке враження, що цей шанс ще раз може бути втрачено. «Дуже вчасно» з’явилась російська агресія – тепер усі, хто посміє критикувати владу, автоматично записуються у агенти російського впливу. А риторика війни – найзручніша з усіх для пояснення відсутності реформ.
Невже нам прийдеться чекати років 10 чи 20, коли знову історія нам дасть шанс змінити правила, за якими живе наше суспільство?
Василь Філіпчук, дипломат, зі сторінки в мережі фейсбук
