Сьогодні практично будь-яка людина може опанувати затребувану на ринку спеціальність, навіть не виходячи з дому. Було б тільки бажання.
Україна – найкраща ілюстрація до теорії про існування паралельних світів. З одного боку, тут існує безліч цікавих проектів у найрізноманітніших сферах, від ІТ до гастрономії, постійно проводяться різнопланові бізнес-конференції, розвиваються локальні бренди, засновуються стартапи.
А з іншого – тут живе величезна кількість людей, які зовсім не спроможні (або не хочуть) знайти своє місце у мінливій економічній та соціальній реальності.
Таке існування країни в режимі двох швидкостей не унікальне. У схожій ситуації існують практично усі держави, що розвиваються й пережили з різних причин передчасну деіндустріалізацію – від Індії до країн Східної Європи. Але в Україні боротьба та єдність протилежностей – між пережитками епохи індустріальної та економікою ери інформаційної – простежується особливо яскраво.
З одного боку, завдяки відносно ґрунтовній академічній освіті, яка залишилася у спадок з індустріальних часів, в Україні з року в рік зростає прошарок людей, яких можна умовно назвати «інноваторами». Неважливо, чим конкретно вони займаються: створюють черговий софтверний стартап, пишуть маркетингові стратегії, відкривають нові ресторани чи розробляють пристрій, який, за досвідом даоських лікарів, діагностує хвороби за пульсом. Головне, що їх об’єднує, – уміння мислити у рамках світу четвертої індустріальної революції, завдяки якому вони цілком вписуються у глобальні бізнес-реалії. Ці люди мандрують світом і мають можливості привносити до своїх проектів передові досягнення цивілізації. Та ось передати свої життєві ідеали решті українців у них не надто виходить. І не тому, що вони не хочуть, а тому, що мало хто здатен їх почути. Адже більша частина країни просто не вміє мислити «поза коробкою» – у рамках категорій ширших за виконання роботи, якій ти навчився колись у юності. І – поза усвідомленням того факту, що сьогодні практично будь-яка людина може опанувати затребувану на ринку спеціальність, навіть не виходячи з дому. Було б бажання.
Передача стилю мислення – мабуть, єдине завдання, із яким українські інноватори не справляться самотужки.
Як показує – знову-таки світовий – досвід, для цього потрібна підтримка влади. Зокрема, стимулювання інноваторів пільгами, що дозволяють реалізовувати проекти на батьківщині. Тоді й їхні наймані працівники, бажаючи цього чи ні, також стануть органічною частиною постіндустріальної цивілізації.
Коли ж це не відбудеться, то ми й далі будемо утримувати впевнене лідерство з експорту мізків. А українські інноватори будуть приносити процвітання іншим країнам. Країнам, які можуть допомогти усім своїм громадянам жити хоча б у приблизно однаковому ритмі.
Євген ГОРДЕЙЧИК, головний редактор журналу «Фокус»
