Доколупуючись до біографій визначних злочинців людства останнього століття, хочеться зрозуміти чинники і мотиви їх вчинків та збоченої психології взагалі. Такими загальновизнаними монстрами абсолютного зла є Адольф Гітлер, Йосип Сталін (Джугашвілі) та Володимир Путін (просто Путін, або Ху#ло). Правда, були дрібніші тирани на кшталт Бокасси, Саддама Хусейна, Муаммара Кадафі, але масштаби їх країн не дали їм можливість сповна розкрити й розвинути свої садистські таланти.
Залишимо психологічну складову цих покидьків спеціалістам з історії та психіатрії, а звернімось до їх характерних рис. Що їх поєднує, то це патологічна віра у свою значимість та велич. Фюрер мріяв про великий світовий Третій рейх на чолі з собою та без євреїв, Генеральний секретар про світову перемогу комунізму і без імперіалістів та поляків, недопрезидент недоімперії – про поширення Росії на всю планету, яка, за його версією, не має кордонів, і просто мусить відновити мега-СРСР, звичайно без українців і тих же поляків.
Спільним є хворобливе небажання афішувати роки своєї юності. На це причини були. Батько майбутнього фюрера митник Алоїз Шикльгрубер (потім з орфографічної помилки при переміні прізвища Гітлер) силоміць намагався вбити в голову і задок Адіку благосну ідею вирости таким же вірнопідданим митником і всіляко викорінював спроби стати художником. Йосип Джугашвілі, народжений у родині бідного шевця-пияка, взагалі «косив» під грузина, хоча за вагомими версіями був осетином. До того ж, з причин прихильності до нумерології змінив дату свого народження. Вова ж Путін взагалі утаємничив перші двадцять років свого життя і представлявся простим корінним пітерським хлопакою з такої ж простуватої селянської сім’ї Володимира Спиридоновича Путіна з Тверщини. Майже державним злочином є прилюдне згадування його реального місця народження – глухої дерьовні Терьохіно з такого ж глухого кутка Уралу, де тутешній дебошир-абориген Платон Привалов по п’яні зґвалтував його маму Віру і по необережності цієї глупої дівки пустив у світ недолугого недоростка.
Ще більше їх поєднують дуже відомі методи та заходи реалізації ними своєї маячні.
На цьому схожість завершується. Розбіжності значно цікавіші. Фюрер з його 175 сантиметрами у порівнянні з генсеком та просто ху#лом був на голову вище за обох недоростків у прямому сенсі антропометрії. Сталін та Путін за своєю суттю є урками, що дорвались до влади. Гітлер на їх фоні – романтичний революціонер, інтелектуал і мистецтвознавець. За взірець наслідування він брав перших германських імператорів. Сталіну імпонувала слава гірського народного месника, тобто злодія Коби. А Вові Путіну дісталось те, ким він є насправді – Моль. Гітлер надиктував одну, але солідну програмну монографію «Майн кампф» («Моя боротьба»). Йосип у молодості пописував непогані вірші і завершив повне зібрання власних творів. Путін крім КГБістських звітів та протоколів нічого путнього не сотворив. Звісно, Моль є моль.
Російська історія, не дивлячись на аналогові подібні запевнення, має ще одну цікаву аналогію. Великий внесок у розвал російської імперії привніс такий собі виходець з глухої зауральської тайги кремезний мужик Распутін, який полюбляв чужих бабів та кав’яр (ікру) з мадерою. Путін з його 160 сантиметрами на підборах є недоРаспутіним, тобто недомірком Путіним, покликаним нарешті добити оцей поганючий недолугий рашкостан. Распутіна вбивали довго і різноманітно, бо ще не було придумано «Новічка». На Путіна його вистачить лише один грам.
Німецькій історії відомі три рейха, які територіально поступово зіщулювались: перший мало не тисячолітній рейх Священої римської імперії германської нації, другий майже 50-річний рейх Отто Бісмарка, третій 12-річний «тисячолітній» рейх Адольфа Гітлера, коли від великої імперії залишився нинішній огризок.
Російська імперія досягла свого територіального апогею перед першою світовою війною; за товариша Сталіна вона втратила фінські та польські землі. Після розпаду СРСР це утворення скошкірилось до Російської федерації. Але завдяки зусиллям мудрого Володимира Володимировича і вона на грані розпаду. Якщо доживе, то стане довічним керівником Московського улусу і прийме ординську віру.
А тепер уявімо, як би змінилась історія людства, якби Віденська художня академія не відмовила молодому Адольфу у намаганнях розпочати омріяну кар’єру художника, грузинська церква міцно прийняла у своє лоно бунтівного семінариста Йосипа, а росіянський народ не посадив би на свою шию й голову свого нинішнього кумира. Ну що ж, який народ, такі й бояри!
І насамкінець. Спільним у них є те, що в дитинстві їх часто і болюче били. Адіка – тверезий татко Алоїз, Йосипа – п’яний батько Віссаріон, Вовку – співмешканець мамки, дуже гарячий грузин дехто Григорій. Видко ся, мало били!
Віталій Коржик
