Надійні інженерні споруди, збудовані ПМК-76 на кордоні Донецької та Луганської областей у далекому 2015-му, і нині успішно захищають воїнів Збройних Сил України.
«Доброго дня, Олександре Георгійовичу! Сьогодні мав нагоду бути в Сіверську на позиціях, які будували в 2015 році. І в даний час розумію, що наш труд недаремний!» – таке повідомлення цими днями прийшло на вайбер Олександра Фищука, голови Чернівецької облдержадміністрації того часу, від керівника супідрядної організації ПМК-76 Юрія Жука, який зараз воює у лавах ЗСУ на Сіверсько-Донецькому напрямку.
Саме цей знімок разом із текстом надіслав екс-депутат обласної ради Юрій Жук Ол. Фищукові.
І прикметно, що саме на тому напрямку рашисти досі – на дев’ятому році війни під час повномасштабного вторгнення – не змогли прорвати оборону Збройних Сил України, збудовану буковинцями на Сході ще 7 років тому.
Будівництво розпочалось.
Про ті часи розповідає екс-губернатор п.Фищук:
– За дорученням Президента 2015-го кожна область мала збудувати на Сході інженерні споруди для зміцнення обороноздатності України. Нам випав кордон між Луганською та Донецькою областями від Лисичанська через Сіверськ аж до Слов’янська. Управління капітального будівництва ОДА за моїм дорученням звернулося до всіх будівельників краю із запитанням, хто має бажання зайнятися будівництвом укріплень. Охочих не знайшлося. І тільки Василь Каглянчук, керівник відомої на Буковині будівельної кампанії ПМК-76, яка цієї осені відзначить 76 років перебування на ринку, відгукнувся на нашу пропозицію».
Василь Каглянчук
– І це було непросте рішення, – пригадує пан Каглянчук. – По-перше, робота з казначейством дуже ускладнює справу. Бо той, хто працював із державними коштами, знає, що вони потребують шаленої кількості звітів та ще супроводжуються численними перевірками. Але й це ще не все. Наш об’єкт розташовувався за тисячу кілометрів від Буковини і за 10 кілометрів від лінії зіткнення, а це, без сумніву, дуже ускладнена, логістика. Адже треба привезти велику кількість будматеріалів, разом із спеціалістами – будівельниками, лісівниками, столярами, а також пригнати техніку, знайти десь залізобетон тощо. Знайти охочих поїхати на роботу туди, де відбуваються військові дії, не таке вже й легке завдання. Та все ж 90 наших будівельників пристали на цю пропозицію. Довелося збільшити людям зарплатню в 2-3 рази, адже наші об’єкти – а це 5 інженерних споруд по 80 гектарів кожен – знаходився у межах ураження артелерії. Зрештою, стояли перед нами й інші виклики, – продовжував Василь Іванович. – На об’єктах постійно перебували військові та наші чернівецькі МНС-ники, бо саме їм щоранку доводилося перевіряти не тільки виходи з приміщень, де ночували люди, стояла техніка,а й самі обна предмет розтяжок та інших малоприємних сюрпризів.
До слова, будівництво укріплень тільки на перший погляд справа нібито нескладна. Насправді це дуже філігранна й відповідальна робота. Траншеї – у повний зріст людини. І хоча їх риє екскаватор, далі робота йде практично ручна. Кожна колода має закладатися тісно одна до одної, створюючи монолітну стіну, щоби при вибухах вона втрималася і не розвалилася. Через певну кількість метрів робляться поглиблення у траншейних ходах для стрілка, щоби при потраплянні снаряду до траншеї стрілок був захищений. А відтак будувався дзот-бліндаж – залізобетонна укріплена споруда з бійницями, який і снаряд не проб’є. Дістати ж залізобетонні конструкції на той час було великою проблемою. Бо, якщо везти їх з Буковини, вони стануть золотими, а місцеві заводи перебували на території ворога. Ті ж, що нібито працювали, були фікцією. Каглянчук сам їх перевіряв – більшість не мала навіть виробничих приміщень. Отож кошти перерахуєш, а продукцію не отримаєш. Зрештою пан Василь знайшов у Києві потрібне підприємство та уклав із ним договір. 28 вагонів із залізобетоном прийшли вчасно. А от техніку довелося везти аж із Чернівецької області. Бо оренда обходилася втридорога.
– Зрозуміло, що половину всієї техніку ми залишили там розбитою – дуже важкі грунти були. Та держава нам її вартість не компенсувала, – каже керівник ПМК-76.
Попервах на будівництво разом із робітниками поїхав і Каглянчук, аби подивитися на фронт робіт, оцінити потреби. Приїжджав із ним і тодішній губернатор Фищук разом із іншими фахівцями – цікавилися, що ще потрібно будівельникам від влади. Тож після того були виділені додаткові кошти – вже з обласного бюджету – на будівництво укріплень. Як зауважив Василь Каглянчук, він і погодився на це будівництво тільки тому, що вірив обіцянкам Фищука: «Я знав тверде слово Олександра Георгійовича. Якщо він сказав, що гроші будуть – значить будуть. Адже на кошторис не дуже розраховував: ціни у ньому держава заклала мінімальні, тож практично нереальні».
Пригадує Каглянчук і таку історію. Найняли вони місцевого кранівника на прекрасну зарплату. Та через кілька годин той просто втік. З’ясувалося, чоловікові зателефонували з погрозами: якщо працюватиме далі, не матиме ні сім’ї, ні дітей.
У таких умовах зводили 2015-го року буковинські будівельники захисні споруди. І нині вони горді тим, що їхня роботі й у 22-му дала можливість стримати поганську російську орду.
Споруди передали територіальній обороні з оцінкою «відмінно».
Голова комісії відзначив: «З такої споруди не страшно й самому захищати нашу державу Україну!» – і поставив свій підпис першим під державним актом про прийняття цих об’єктів.
Показово, що тільки наша Чернівецька область здала з першого разу військовим інженерні захисні споруди. Якість роботи буковинських будівельників стала взірцем і прикладом для інших. Отож саме тому вони служать і досі…
Людмила Чередарик, «Версії»
