Вона щоразу виходить на зміну, як на бій. Тендітна жінка, вдягаючи білий медичний костюм, шапочку та маску, впевнено заходить до палати, аби зняти біль, поставити систему, просто потримати за руку, вислухати. Двічі найкраща медсестра області Анна КАДИЩУК-СЕМЕРГА працює у реанімації Чернівецької обласної онкологічної лікарні. І, попри всі навички, вміння та досвід, не приховує сліз, коли згадує пацієнтів, яких не вдалося врятувати.
– Я з дитинства марила медициною. У четвертому класі навіть написала твір про те, що стану медсестрою і допомагатиму людям, – розповідає Анна. – Закінчила дев’ять класів Южинецької школи, що на Кіцманщині, і вирішила вступати до медучилища. Тоді у Чернівцях приймали тільки після 11-го класу, тож я поступила в Коломиї.
Після закінчення навчання Анна повернулася до рідного села – працювати акушеркою.
– Южинець, – розповідає, – маленьке село, в якому всі один одного знають. До того ж, люди звикли до старих кадрів, а молодим спеціалістам не дуже довіряють. Авторитет у односельчан треба було заслужити, – посміхається Анна. – Пам’ятаю, до мене звернулася жінка із серйозною патологією. Я, зі «свіжими» знаннями, одразу розпізнала недугу і направила жінку на лікування. Після цього односельчани вже ходили до мене без побоювань.
2003 року Анна Кадищук-Семерга уперше визнана найкращою медичною сестрою Чернівецької області. Після цього їй запропонували роботу в хірургічному відділенні Кіцманської районної лікарні. Перейшла без вагань, бо ніколи не боялася відповідальної роботи. І через рік знову здобула перше місце в обласному конкурсі медсестер.
– Гадаю, винагородою саме за це стала робота в реанімації онкодиспансеру. Знайомі казали: «Навіщо тобі це, там важко…». Та я не могла сидіти за столом і писати папірці. Ще у хірургії зрозуміла, що готова до нестандартних ситуацій, цілодобових чергувань, відповідальності. Зрештою, білий халат одягнула, щоби рятувати життя, а не виписувати довідки, – зізнається жінка.
У реанімації вона чергує раз на три доби. І рідко коли вдається просто посидіти на місці. Уколи, системи, перев’язки й проста розмова – так збігають 24 години чергування.
– Як правило, у нас лежать люди, які вже знають свій діагноз. Комусь провели складну операцію, а попереду – виснажливе лікування. Хтось, на жаль, проводить у стінах реанімації останні дні життя, – із тремтінням у голосі каже медсестра. – Я часто повертаюся додому зі зміни й… плачу. Бо від тих страждань, які доводиться бачити на роботі, неможливо відгородитися чи втекти. Нещодавно, наприклад, в мене на очах помирав від раку 17-річний хлопчина Михайлик. Єдине, чим могла йому зарадити, – вчасно вколоти призначене лікарем знеболювальне. Дивитися в його очі, усміхатися, підтримувати і… спостерігати, як із юнака поволі витікає життя. У коридорі заспокоювала його маму: біля сина вона намагалася бути мужньою, а виходячи з палати, не стримувала сліз. Боляче за кожного пацієнта, якого не вдається врятувати… Боляче програвати хворобі та смерті.
…Удома на Анну чекає люблячий чоловік. Він заздалегідь варить коханій філіжанку запашної кави – так прагне заспокоїти й підтримати дружину. Іноді вона годинами розповідає йому про пацієнтів, а він мовчки вислуховує, тримаючи її за руку.
– Тут, у реанімації, я зрозуміла, що хворобу можна перемогти не лише ліками та операціями, а й вірою, – продовжує Анна. – Пам’ятаю, жінку, в якої діагностували рак. Її прооперували і прогнози були не дуже втішними. Коли я виходила на зміну, завжди з нею розмовляла. Вона була неймовірною оптимісткою. Казала всім хворим у палаті, що все буде добре. Так і сталося. Уже п’ять років поспіль улітку зустрічаю її у скверику біля нашої лікарні. Вона приходить сюди… прогулятися. Завжди усміхнена, життєрадісна, весела. Каже: «Я ж обіцяла, що буду жити!».
…Анна Кадищук-Семерга пішла далі чергувати: в одній палаті у хворої закінчилася система, в другій – потрібно було знеболити, от-от з операційної мали вивезти ще одного пацієнта…
– Я люблю свою роботу, – на прощання тихенько промовила медсестричка. – Тут я на своєму місці.
