Двічі знищений: трагічна доля українського полководця Петра Болбочана

5 жовтня виповнюється 127 річниця від дня народження видатного полководця Української Народної Республіки полковника Петра Федоровича Болбочана. Болбочан – наш земляк: народився український військовий діяч у с. Гиждево Хотинського повіту Бесарабської губернії (нині с. Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в сім’ї священика.

Краєзнавці місцевої школи за допомоги старожилів установили, що сім’я Болбочанів мешкала у будинку біля церкви, в якій хрестили самого Петра та його братів. Знайдене й місце поховання Федора Болбочана – батька майбутнього воєначальника. Крім Петра та трьох його братів, у сім’ї виховувалася ще зведена сестра Міхеліна.

Сім’я була дружна. Майбутній військовий діяч, а тоді Петрик Болбочан початкову освіту здобував у місцевій церковноприходській школі, а пізніше в гімназії. За традицією сімей священиків, Петра також очікувала церковна кар’єра. Він навіть поступив до Кишинівської духовної семінарії. Але насправді самого юнака така життєва дорога не приваблювала. Тож не завершивши духовної освіти, Петро вступає до Чугуївського піхотного училища на Харківщині, яке закінчив у віці 26 років.

Стягнення за українську мову

Зі спогадів курсантів відомо, що переважну більшість курсантів складали українці. Власне, дива великого в цьому немає, адже Чугуївське піхотне, хоча й давало пристойну військову освіту, але не було привілейованим військовим закладом тодішньої царської Росії, до яких простим українцям потрапити було неможливо.

Петро навіть організував під час свого навчання в училищі «гурток для поширення рідного слова». Проте існував цей гурток недовго: начальник училища довідався про його існування й заборонив, заявивши що «жодних мазепинських організацій в училищі не потерпить». А юнкер Болбочан за свій прояв національної свідомості отримав стягнення, усну догану. Тільки завдяки його блискучим здібностям юнака не виключили з військового закладу, адже могли й заарештувати.

По закінченні училища підпоручика Петра Болбочана направляють у відомий славними традиціями 38-й піхотний полк, заснований ще 1703 року, в Петровську епоху.

Перша служба як подальше навчання

Одразу після училища Петро завідував мобілізаційною частиною полку. Посада вимагала військової освіченості, пунктуальності та старанності. Згодом молодого офіцера призначили начальником школи прапорщиків. 1912-го Петро Болбочан отримав чин поручика. У 1911-1912-му керує командою розвідників і ще півроку – командував кулеметним підрозділом. Це означає, що молодий офіцер освоїв новітню для того часу стрілецьку зброю.

Напередодні І Світової його призначають полковим ад’ютантом 38-го Тобольського піхотного полку. Ця посада була пов’язана з організацією прийому та навчання молодого поповнення. Наступною метою Петра Болбочана був вступ до військово-юридичної академії. Але його планам на заваді стала І Світова війна.

Війна і революція

Під час війни майбутній полководець УНР набуває значного досвіду, беручи участь у бойових діях 1914-1917-го. Дзеркалом його службового й професійного зростання слугує послужний список і перелік нагород.

Після Жовтневої революції 1917-го Петро Болбочан отримує можливість відкрито й активно проявити себе українцем. На підтримку українського національно-визвольного руху бере активну участь в українізації частин Південно-Західного фронту. А після розвалу царської армії вступає на службу до війська молодої Української народної республіки.

Він стає одним з організаторів Запорізької бригади, згодом розгорнутої в дивізію, а потім в корпус. Можна стверджувати, що це було одне з найбільш боєздатних з’єднань армії УНР, у назві якого простежується традиція українських вояків, борців за Україну.

Очолювані Болбочаном «запорожці» відіграли ключову роль у здобутті Києва в лютому 1918-го, а також у визволенні від більшовиків Лівобережної та Південно-Східної України навесні 1918 року. Тріумфом українського війська стала Кримська операція, в ході якої сили Запорізької дивізії під командуванням Петра Болбочана форсували Сиваш і здобули Крим. До речі, серед особового складу корпусу було чимало буковинців.

Скористатися наслідками цих перемог для розбудови Української держави та зміцнення її війська не зуміло через непрофесійність та вузькопартійну ангажованість державне керівництво УНР.

Головна мрія та мета у тогочасного Петра Болбочана та його однодумців була створювати боєздатну Українську армію. Болбочан був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком правих поглядів. Його цілком влаштовувала система гетьманату, але органічно українського, а не тої монархічно-російсько-української суміші, якою була скоропадщина, що спиралася на німецьку військову потугу й була до душі тільки російським чи зросійщеним політикам і промисловцям.

Проте, при всій відданості Україні, тодішні її очільники не бачили небезпек для самого існування Української держави, а керувалися незрозумілими догмами про те, що Україна буде миролюбною країною і їй не потрібне військо, – забувши відому мудрість: «Хто не хоче годувати власну армію, годуватиме чужу».

Додамо, що Петро Федорович був надзвичайно популярним серед його підлеглих, а більшовики оголосили за його голову величезну, за мірками того часу, нагороду – 50 тис. золотих рублів. Через це полковник Болбочан став підозрілим для керівництва УНР. Може, боялися, що він вчинить за прикладом Наполеона?

Зрозуміло, що на цьому ґрунті виникає й особистий конфлікт між Болбочаном і Головою Директорії УНР Володимиром Винниченком. 22 січня полковника було усунуто з командування Запорізьким корпусом.

Український суд над українцем

Командири полків Запорізького корпусу через інспектора корпусу полковника М.Гавришка звернулися до Головного отамана С.Петлюри з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача корпусу. 7 червня 1919 року Петро Федорович мав би стати до командування військовим з’єднанням.

Але патріотичні й професійні наміри Болбочана були неправильно витлумачені у Ставці Головного отамана: Петлюра сприйняв це як спробу захопити владу і віддав наказ про негайний арешт воєначальника. Наступного дня поспіхом засідав військово-польовий суд, який виніс полковнику Болбочану смертний вирок. І хоча були численні прохання військових командирів та політичних діячів про помилування, вирок було виконано на станції Балин (нині Дунаєвецький район Хмельницької області).

Стратили його 28 червня 1919-го. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. За командою «Вогонь!» жоден з стрільців не вистрілив. Команду повторили, але знову – жодного пострілу. Схоже, в жодного з вояків не піднімалася рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею.

Заради справедливості зауважу, що реакція військового і політичного керівництва УНР була неоднозначною. Посол України у Відні В’ячеслав Липинський на знак протесту подав у відставку, при цьому звинувативши уряд у некомпетентності.

Наостанок дамо слово ворогові: Володимир Антонов-Овсієнко, один з очільників більшовицького війська, що рухалося на Україну, визнавав, що «допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би». Тож не довелося більшовикам воювати з Болбочаном, бо знищили його свої, українці.

Замість епілогу

26 червня нинішнього року на місці страти полковника стараннями обласного національно-культурного товариства ім. П. Болбочана проведено панахиду на його пам’ять, покладено квіти до обеліска. Авторка цих рядків познайомилася там із внучатим племінником героя, внуком його брата Олексія. Андрій Болбочан мешкає в Чернівцях і щиро вдячний голові згаданого товариства депутату обласної ради Володимиру Вакарюку та автору численних наукових розвідок про Петра Болбочана професору ЧНУ Петру Брицькому.

Андрій Болбочан поділився також, що «при совітах» ім’я його славетного родича навіть в родині вимовляти боялися. У сімейному архіві можна знайти лише фотографії, інші документи безслідно втрачені.

Марія ШКРІБЛЯК, член НСЖУ