Партизансько-фронтові спогади
17-річному юнакові з Петрівки (Донбас), із середньою освітою у «кишені» та мріями про навчання в Харківському інституті журналістики, перші тижні війни спочатку довелося копати окопи під Павлоградом. Та це був лише початок…
Перші кулі
Якось поїхав з молодшим братом на підводі за село набрати сіна. Коли майже закінчили роботу, із-за Самари в нашу сторону посипалися вистріли та вибухи. Мабуть, нас, підлітків, хотіли налякати. Надвечір німці були в селі. Одразу почали ходити хатами, забирати їжу, худобу. Відбувалася окупація.
На початку 1942 року німецькі війська наступали від Бєлгорода на Харків та Ізюм і зупинилися біля Петрівки. І хоча в селі не було німців, радянський літак пролетів низько над дахами з обстрілами. Коли починалася стрілянина, ми, 5-ро дітей та батьки ховалися у підвал, який зробили у середині хати.
Гість із фронту
Німці увірвалися до нашого села… Раптом грюк у двері. Батько вийшов, а там – зляканий радянський солдат просить про допомогу. Батько дав йому прихисток в нашому підвалі. Одразу ж переодягнув його у цивільний одяг. Тільки це зробили, зайшли німці та вигнали усю сім’ю на вулицю. Фашисти звернули увагу на те, що солдат (звали його Левком) стрижений. Тоді сестра Галя видала його за свого чоловіка. У цей момент неподалік, у нас на очах інші німці розстріляли кількох червоноармійців…
Ми підтримували стосунки через листи. Отримували повідомлення від Льови з Угорщини. Нажаль, наприкінці війни він у тій же Угорщині загинув.
Партизан
У вересні 1942-го всіх хлопців 16-17 років німці зібрали та через Костянтинівку та Сталіно (нині Донецьк) повели на захід у Шацьк. Ми так і не дізналися, для чого нас тримали фашисти. Ми нічого не робили. Юнаків лише підгодовували, щоб не померли і давали якесь шмаття, щоб не спали на голій землі.
Саме у той період випадково потрапила на очі партизанська листівка. У ній було звернення із закликом покинути німецьке містечко і йти у партизани. Я втік від німців і пішов до партизанів. У загоні воював майже рік. Ми нападали на німецькі частини, райони, містечка, підривали поїзди, робили засади.
Коли став партизаном, тоді вперше написав додому, сповістив, що живий. Завдяки моєму листу батько припинив виплачувати величезні податки державі. Адже якщо один із членів сім’ї воював – податки знімалися.
Кругом хати за німцем
Поступила інформація, що в одному із сіл німець ходить до дівчини. Отримали завдання взяти його у полон. Але ми були молодими, недосвідченими. Тому усі, хто виконував завдання, ввалилися у хату. Німець одразу ж вибив вікно та й давай тікати навколо хати! Від несподіванки кинулися бігати за ним. Та німець утік. Аж потім ми здогадалися, що треба було на вулиці когось з наших залишити, та бігти навколо хати за німцем з обох боків, а не всі в одну сторону…
За зраду – смерть
Одного разу мене з двома партизанами відправили до залізниці фіксувати поїзди, що ходили з фронту і назад. Зненацька на нас напав цілий взвод мадяр. Мене спробували взяти в полон. Я бігав від мадяра навколо ялинки, на щастя, вдалося утекти. Усі троє повернулися живими. В частині провели розслідування, чого це так раптово на нас напали. Виявилося, що один з наших – зрадник. Його перед усім загоном розстріляли. Було дуже важко, адже цього хлопця я добре знав, воював з ним разом.
Взимку ходили в одному лахмітті, у люті морози спали на деревах. Якось, задрімавши, навіть упав з дерева.
На фронті
44-го наш загін з’єднався із Червоною армією. Після місяця підготовки нас «кинули» на фронт до Білорусі. Було безліч моментів, коли прощався із життям… Часом, коли йшли на німців, оглядався сторонами: один товариш упав замертво, другий, третій… Був випадок, коли захопили німецькі окопи. І по-хазяйськи оглядаючи ворожі оборони, казка в казку зіштовхнулися з німцями. Це була несподіванка як для них, так і для нас. Усі порозбігалися в протилежні боки…
Осколок на згадку
Одна фронтова подія відгукується мені й нині, – говорить Андрій Дмитрович, – … нас тоді було 11 хлопців. Ніч, стріляли в німців, почали відходити. Тільки-но вийшли на рівне місце, у поле, фашисти пустили ракетниці. Стало видно як удень. На нас полетіли міни. Я впав і відчув опік. Один із солдатів підповз до мене сповістив, що я ранений. А я навіть не відчув болю! Він тягнув мене 2-3 км до польового госпіталю. Далі – довга дорога на лікування до Грузії у військовий госпіталь. Там вирішувалося питання про ампутацію ноги. Але молодий грузинський лікар провів складну операцію, за новою, ще не випробуваною методикою. Завдяки його експерименту я ходжу. На згадку про той нічний похід у мене в нозі й досі невеликий чотирикутний осколок.
У госпіталі я пробув до квітня 1945 року. Мені дали відпустку на 6 місяців. Але невдовзі наші отримали перемогу. 8 травня усією Грузією проходили демонстрації про перемогу.
Життя після війни
Після війни таки поїхав до Харківського університету. Але атестат зі школи під час війни загубився. Тому довелося повертатися у школу за підтвердженнями вчителів, що я дійсно отримав середню освіту. Поступив на російську філологію. Навчався і проживав разом в одній кімнаті гуртожитку із видатним письменником Володимиром Турбіним.
Під час навчання познайомився із своєю майбутньою дружиною. 1947-го року одружилися. Її направили на роботу до Чернівців. А я перевівся закінчувати V курс у Чернівецький університет. Так я опинився на Буковині.
Любов КАФАНОВА, «Версії»
