Чернівці Тамари СЕВЕРНЮК: чотири чернівецьких адреси і безліч пам’ятних місць за понад пів сотні літ; молодість душі, що не залежить від віку тіла; вікно у світ – тут, у Чернівцях.
Досьє «Версій»: Тамара Артемівна СЕВЕРНЮК (26.07.1940, Старокостянтинів, Хмельниччина) – поетеса, журналістка, перекладачка, авторка 39 поетичних та художньо-публіцистичних книг, численних пісенних текстів. Член національних спілок письменників і журналістів.
Освіта: філологічний факультет ЧНУ.
Лауреат кількох Всеукраїнських та обласних мистецьких і журналістських премій. Заслужений діяч мистецтв України (2007). Переможниця літературного конкурсу «Книга року» (2014). Від 1961 року й донині живе і працює в Чернівцях.
Кожну свою дату, чи, як вона каже, «свій Новий рік», поетеса воліє зустріти у колі друзів, відмовившись від імпрез у театрі чи філармонії. Щоправда, отих найближчих, із ким пов’язані певні пам’ятні моменти життя і творчості, у Тамари Артемівні набирається аж солідні зали. Карантинні вимоги внесли свої корективи, але нову книгу – ВІДЧАЙДУШЕ ЖИТТЯ – Тамара Артемівна все ж презентувала, хоча й у вимушено обмеженому колі друзів – але у місці, приємному й знаковому для кожного з присутніх – Муніципальній бібліотеці ім. Анатолія Добрянського. Стараннями сумлінної організаторки – й однієї з близьких поетесі людей – директорки бібліотеки Лесі Іларівні Щербанюк – і незмінному доброму гумору Тамари Артемівни – вечір вийшов щирий, теплий і веселий, що дуже важливо в нинішні екстремальні часи…
Мені особисто, окрім подарованої з автографом книги, Тамара Артемівна подарувала безцінне повідомлення про те, що вона пам’ятає мій перший вірш про сніг, оприлюднений в літературній стіннівці філологів …
Пропонована стаття – може, найкраще з того, що я написала про Тамару Артемівну для газети «Версії». Текст трохи оновлений – з огляду на час, що пройшов від першої публікації.
Особистість Тамари СЕВЕРНЮК давно сягнула за межі краєзнавства, ба навіть всеукраїнської відомості: книги її видавалися не лише в Чернівцях та інших містах України, а й за кордоном. Але зараз – про три чверті цілого життя, що пройшли у Чернівцях, про 4 оселі, які в різні роки давали прихисток цій поетичній душі, і про той пунктир, що зв’язує ці чернівецькі адреси воєдино – Творчість.
Університет, гуртожиток на вул. Богдана Хмельницького, «милий Том»
У перший приїзд до Чернівців найбільше враження на абітурієнтку Тамару справив величний ансамбль Резиденції буковинських митрополитів, де на ту пору розмістилися 3 факультети та адміністрація держуніверситету. «Невже я тут вчитимусь?» – думала Тамара, розглядаючи через решітку брами цю перлину архітектури.
На філологічний факультет Тамара поступала після романтичної спроби набути професію будівельника, після навчання у педагогічному училищі і деякого учительського досвіду, набутого в сільській школі. Вступила спершу на заочний відділ, але викладачі одразу вирізнили непересічну й наполегливу студентку та переконали її перевестися на стаціонар. Щойно матеріальні обставини це дозволили, домівкою Тамари став гуртожиток на вулиці Богдана Хмельницького.
По-різному згадують люди життя в гуртожитку, але студентці Севернюк ніколи було звертати увагу на недосконалості побуту: вона вчилася. Вже на багато років пізніше вона отримала своєрідне нарікання від однокурсниці на те, що, мовляв, трималася більше викладачів, ніж студентів. Але пояснюється це зовсім просто: Тамара Севернюк вступила до університету у віці, коли дехто його закінчував, та ще й мала за плечима важкий лікарняний досвід через наслідки спортивної травми та поїздки «на картоплю» в шкільні роки. Вона просто не знала, скільки в неї часу на навчання, тож не дозволяла собі «гульки». А в силу наполегливих занять їй дійсно цікавіше було з людьми освіченими, від яких вона, як губка, набиралася знань. Студентські роки подарували Тамарі дружбу з Оленою Володимирівною Плаушевською. Доцент кафедри зарубіжної літератури, напрочуд гарна, Олена Володимирівна з манерами британської королеви здавалася неприступною. Але Тамара Севернюк відшукала до неї стежечку, яка не переривалася до кінця життя Олени Володимирівни. І навіть посмертно – бо саме Тамарі був адресований її останній у житті лист 2003-го. Плаушевська лагідно називала Тамару «милий Том»…
«Ви завтра можете мене не впізнати»: Харківська, 20
Тамара поверталася з Ленінграду, з чергового лікування. У Львові ленінградські вагони причепили до львівського потягу, і Тамара опинилася поруч з невисокою, привітною, надзвичайно інтелігентною жінкою, яку раніше зустрічала в коридорах філфаку. Це була Зиновія Флоріанівна Пенюк. Сказати про «Флоріану», як любовно звали її поза очі студенти, «викладач латини» – це нічого не сказати. Людина енциклопедичних знань, вона вільно володіла кількома мовами, чудово знала музику, театр… Зиновія Флоріанівна не просто розумілася на європейській культурі, вона й була, власне, частиною цієї культури. І от така людина, проговоривши з Тамарою всю дорогу до Чернівців, скромно зауважила перед прибуттям потягу: «Ви завтра можете мене не впізнати…».
Але історія отримала своє продовження – і знову ж таки на все життя. Коли Тамара учергове потрапила до лікарні, до неї пришла Зіновія Флоріанівна: «Дівчинко, забираю вас до себе».
До себе – це у крихітний будиночок на Харківській, за парком Шиллера, де, крім неї самої, жили ще старенькі батьки. Хатина складалася власне з єдиного приміщення, яке батько Флоріани свого часу переділив книжковими стелажами (!) на три маленьких кімнатки. Стелажами невипадково, бо в родині було багато книг. Родина Пенюків, не будучи особливо заможною, належала до старої буковинської інтелігенції. Тож не дивно, що до них навідувалися не лише професори й викладачі філфаку та факультету романо-германської філології. Саме тут Тамара Артемівна уперше побачила «вживу» українських письменниць Анну-Галю Горбач і вже немолоду тоді Ірину Вільде. Та гості ходили й до самої Тамари, хоча для її друзів це було своєрідною ознакою «посвяти в друзі». Старенькі стіни пам’ятають юного Володю Івасюка з Галиною Тарасюк…
Ставлення до Тамари в цій родині було просто родинне, недарма ж Тамара ніжно звала Зіновію Флоріанівну – «мамцю». А ще життя на Харківській подарувало їй любов до зеленого острову Чернівців – парку Шиллера. Хто з нас зараз знає, що там було прийнято гуляти вихідними ще з часів Федьковича та які цікаві люди зустрічалися там, легенько торкаючись рукою свого капелюха? Тамара Артемівна й досі вважає, що парк Шиллера їй ближчий, ніж Парк культури ім. Шевченка.
По смерті Зіновії Флоріанівни Тамара Севернюк спромоглася зробити своїй «мамці» своєрідний пам’ятник: книгу «Щоб пам’ять почули слова» (2014), куди увійшли не лише спогади самої Тамари Артемівни, але й інших колег і друзів «Флоріани», її статті та переклади…
Оренбурзька, 3: перша власна оселя
Після закінчення університету Тамара Севернюк на 27 років стала журналісткою. Деякий час працювала у путильській «районці» (скільки поетів та письменників згадують свої «районки» із незмінною вдячністю!). А 1967-го в Чернівцях відродилася газета «Молодий Буковинець» і Тамара потрапила до легендарного першого складу «МолБуку». Через п’ять років, 1972-го, Тамара Севернюк отримала першу в житті власну однокімнатну квартиру на вул. Оренбурзькій, як тоді казали «за виселенням», тобто там до Севернюк мешкала сім’я. Як та квартира приводилася до ладу, то окрема поема! З усіх меблів у Тамари була розкладайка – подарунок Зіновії Флоріанівни – і власне придбання – крихітна табуреточка, розписана «під Хохлому». До речі, вона й зараз посідає почесне місце в оселі Тамари Артемівни, тримаючи на собі вазу з «ікебаною» із сухоквітів.
Сюди навідувалися вже численні Тамарині друзі, письменники, поети, актори, просто студенти, але всі – особистості непересічні. Тамара Артемівна якось уміє концентрувати навколо себе людей, що навіть лікарі, які її оперували, ставали її друзями. Авторка цих рядків була свідком, як принагідно Тамарі саме на Оренбурзькій передали з Ленінграда портрет «хірурга божою милістю» Віктора Баскакова, який тоді завідував кафедрою у Воєнно-медичній Академії.
…Тут написані 5 поетичних книжок, які побачили світ за 15 років, що Тамара Севернюк мешкала на Оренбурзькій. Коли в Ужгородському видавництві «Карпати» вийшла перша з них – «Серце вміє співати», Тамару Севернюк прийняли до спілки письменників. Та журналістику вона не полишала, ставши членом і спілки журналістів.
За ці 15 років в однокімнатній квартирці стало просто тісно – від книг. Але й не це головне – високий поверх дедалі більше давався взнаки…
Головна, 191: щедрі ужинки. «Тут моє вікно у світ…»
Під кінець 80-х на розі нинішньої Головної та Чкалова скелею стала дев’ятиповерхівка, з магазинами, перукарнею та ще іншими принадами так званої інфраструктури. Тамара Артемівна 1987-го отримала тут двокімнатну квартиру на другому поверсі з широким передпокоєм і просторою лоджією. І, як до кожного помешкання, де жила Тамара, сюди потягнулися друзі, тут більшало книжок – купованих і подарованих авторами. Щойно дозволяє здоров’я, Тамара Артемівна багато й плідно працює. Достатньо сказати, що тут написані решта з тридцяти 39 її книжок. А ще вона тче полотно дружби народів: перекладає – Міхая Емінеску, Тудора Аргезі, Вероніку Мікле, Аркадія Опайця, Ніколає Теуту тощо. І друзі з поетичного цеху, не залишаючись у боргу, перекладають її вірменською, польською, румунською, німецькою, ідиш, угорською, італійською, англійською.
Дуже любить Тамара Артемівна спілкуватися з молодими. Кілька років вона вела телепрограму «О, що то є поезія землі…» в Муніципальній бібліотеці ім. Анатолія Добрянського – своєрідний майстер-клас для поетичної юні, яка лише починає свій шлях від чистого аркуша до виданої збірки. І для молодих Тамара Артемівна завжди знаходить якесь розважливе, але на рівних, слово – мабуть, пам’ятаючи високі зразки зі своєї власної юності.
З її відомістю Тамара Артемівна давно могла б знайти себе десь у столицях, але не зробила цього. Показуючи на вікно своєї вітальні, закреслене зеленими гілками дерев, вона каже: «Це вікно у мій світ. Через нього я бачу свої Чернівці».
Та не варто думати, що Тамара Севернюк, досягнувши поважного віку, веде самітницький спосіб життя. Навпаки, за найменшої можливості покидає домівку, аби відвідати концерт, виставу, імпрезу в бібліотеці… Важким винятком стали майже півтора року ковідного карантину. Але. Кажуть, усе погане минається…
Навколо пунктиру її осель завжди вирує безліч доріг, стежин, стежок – до неї, від неї… Видаючи чергову книгу, Тамара Артемівна щедро роздає примірники численним друзям, для кожного знаходячи неповторні слова автографу… На запитання, як почувається, незмінно відповідає: «Вік душі не залежить від віку тіла». І це не висока фраза, коли тільки подивитися на її молоді очі у колі молоді.
Друзі справжні залишаються біля нашої ювілярки роками, несправжні – відпадають, як сухе листя. За всієї доброзичливості, Тамара Артемівна має тверді погляди і власних переконань ніколи не міняла… Дехто називає її негнучкою, аби виправдати власну надмірну «пластичність».
Так, з Тамарою Севернюк можна погоджуватися, можна не погоджуватися, але не поважати – неможливо. Отака вона, чернівчанка Тамара Севернюк.
Лариса ХОМИЧ
