Проєкт «Видатні українці»: Як росіяни «вкрали» Козловського

 

У кравця з Мар’янівки під Білою Церквою 24 березня 1900 року народився син. Мав би стати священником, як хотіла мати. Був сільським конюхом – з доброї волі. І хлопчик-конюх зі сріблястим тенором «від мар’янівських верб» жодного разу не тремтів ні перед ким – ні перед церковними ієреями, ні перед прицільним поглядом Сталіна

 

«Послухайте мене: самі переконаєтеся, що брати треба»

«Мама мріяла, щоби я став священником. Мене віддали в бурсу (церковне училище – ред.), звідти було «рукою подати» до архієрейського сану. Після неї брали в семінарію, де чотири роки вчилися на священника. Щоби стати ученим-богословом – ще рік. Далі можна вступити й до академії. Жив я в Михайлівському монастирі», – згадував співак.

Від 7 років Іван Козловський співав у хорі Софійського собору. Та ледь у нього почав ламатися голос, співати йому тимчасово заборонили. Хлопець нудився,  потім на «знак протесту» втік із бурси. Повернувшись у Мар’янівку, влаштувався… конюхом.

Він хотів «усім їм показати», навіть намірився йти на фронт Першої світової  –добровольцем. Проник у вагон санітарного поїзда, але на черговому полустанку якийсь бувалий солдат висадив підлітка. Тоді Козловський повернувся до Києва, де знову намагався «усім їм показати». Та… справа була не з легких. Аби не вмерти з голоду, юнак співав по селах. Доки одного дня не «прорізався» його дивовижний тенор.

Зрозумівши, що музика кличе його на сцену, 1917-го Іван Козловський прийшов до Києва, де приймальній комісії, яка набирала на вокальний факультет новоствореного Держмуздрамінституту ім. М.В.Лисенка (абревіатури й скорочення дуже поважалися тоді в революційній країні…), з порога заявив:

– Послухайте мене – й самі переконаєтеся, що брати треба!

– Подумаєш, Собінов! – посміялися  професори..

Хто такий Собінов, юнак не знав, та коли заспівав голосом «від мар’янівських верб», одразу здобув можливість безоплатно навчатися у виші.

 

Найбільша таємниця співака

Втім, все життя була в Івана Семеновича велика таємниця: 1919-го у складі новоствореної Української республіканської капели Олександра Кошиця старший брат співака, 24-річний Федір Козловський поїхав на гастролі до Західної Європи та Північної Америки. Через неприйняття більшовицької влади та московітської диктатури в Україні Федір Козловський – як і весь хор у повному складі – по закінченню турне на Батьківщину не повернувся. Згодом Федір Козловський висвятився на священника й мав паству у містечку Пайн-Буш під Нью-Йорком, де й похований.

Цей факт у біографії соліста Большого театру залишався таємницею за сімома печатками. Про це він не міг говорити навіть з найближчими друзями.

…1938 року після гучного скандалу дирекція Большого театру звільнила вже добре відомого ліричного тенора з роботи. Минув десь рік – і в Кремлі захотіли послухати «божественного українця». Митця «вийняли із забуття» й поставили перед очі Сталіна. Того вечора Іван Семенович, кажуть, був в ударі, а співав, як завжди, бездоганно. Особливо сподобалася Сталіну «Пісенька герцога» з опери Джузеппе Верді «Ріґолетто».

– Повторіть іще раз, – жестом наказав він із ложі.

У відповідь Іван Козловський схопився рукою за горло. Мовляв, двічі поспіль витягнути фінальне фермато надзвичайно складно.

Був би на сцені хтось інший – уже, мабуть, стояв би біля стінки. Та найбільша політична тварина лише намалювала пальцем на лівій стороні грудей небагатозначний символ. Зрозумівши знак, Іван Семенович мусив ще раз виконати арію:

– Сердце красавиц склонно к измене…

Невдовзі «Пісенька герцога» повернула соліста до Большого театру – на нечувано вигідних умовах, а ще – почепила на груди орден Леніна і подарувала звання Народного артиста СРСР (1940).

Фан-клуб «козловітянок»

Розповідаючи про службу Івана Семеновича у Большому театрі, слід згадати й іншого видатного тенора тих часів – Сергія Лемешева. Біографії співаків багато в чому схожі: Лемешев теж народився в селі, у 1920-х співав у Свердловській опері, його голос також цінував корифей оперної сцени, згаданий вище Леонід Собінов. І репертуар у нього був той же, що в Козловського.

У тодішній Москві були навіть два табори прихильниць: «козловитянки» та «лемешистки».

Конкуренти не були друзями, але й не ворогували. Лемешев згадував про Козловського: «Слухаючи майже всі спектаклі Івана Семеновича, я став розумітися в особливостях його вокального апарату, техніки та інтерпретації. Іноді, втім, подумки вступав із ним у суперечку, чогось не сприймав. Але завжди захоплювався»

 

«Фотографуватися удвох – на розлуку».

Козловський був дуже забобонним. Він змінював маршрут, коли дорогу перебігала чорна кішка, завжди виходив із театру через один і той же вихід, вважав, що порожні відра віщують невдачу. Попри умовляння, не сфотографувався з Собіновим, якого дуже шанував, тому що «фотографуватися удвох – на розлуку», – казав Козловський.

Десятиліттями митець носив один і той же портфель, бо вважав його щасливим. Легендарний портфель подарував Івану Семеновичу знаменитий український бас Михайло Донець, розстріляний у 1941-му НКВДистами.

Голос свій Іван Семенович беріг фанатично, холодної пори намагався не розмовляти надворі, після склянки гарячого чаю тривалий час на вулицю не виходив, на біс майже ніколи не співав… У власній молитві просив: «Пошли, Боже, добре співати, прославляти рід свій, довго жити на світі».

 

Росіяни змінили Козловському національність

Іван Семенович підтримував тісні зв’язки з київськими митцями та земляками-мар’янівцями. У його московській квартирі завжди лунала українська мова. У репертуарі

співака були «політично небезпечні» українські твори: «Мені однаково» на слова Шевченка, пісні українських січових стрільців із дещо зміненим текстом тощо.

І поховати себе заповідав у рідній Мар’янівці, сам вибрав місце для могили – але й останню волю митця не було виконано: українець знайшов свій останній притулок на «придворному» Новодівочому цвинтарі у Москві.

Московські шовіністи робили і тепер роблять усе, щоб викреслити українську сторінку з  біографії Козловського.

Насамперед це стосується видання його українських творів. Деякі його найкращі записи українською мовою не перевидавалися по 50-60 років. Лише завдяки старанням доньки Анни Іванівни, яка мешкала в Москві, та Фонду Козловського, 24 березня 2004 р. відбулася презентація компакт-диску з українськими творами у виконанні Івана Семеновича. Але й те замовлення московська фірма MOROZ Records зробила дуже недбало.

Красномовними є більшість виданих у Москві біографій Козловського. З них можна дізнатися, що співак виконував твори Шапоріна та Власова, проте у списку немає… українських класиків Гулака-Артемовського та Лисенка.

Автори пишуть, що «с большим мастерством исполняет И. С. Козловский русские старинные романсы» – та їм «невідомо», що співак тричі записував український романс «Коли розлучаються двоє», інші українські твори цього жанру.

Як правило, пишуть, що Козловський (який переїхав до Москви вже сформованим відомим співаком, солістом Київського оперного театру) «является ярким представителем русской вокальной школы».

Шовіністичне нахабство перетнуло всі межі: у Москві співакові змінено навіть… національність. Він тепер не «советский» чи «российский»  – щоби згадали, що він українець – годі й казати, а… «русский» певец.

Нинішнього березня виповнилося 120 років від народження великого українця. Згадаємо його – попри карантин і закриті кордони. У Співу і Таланту кордонів немає.

За матеріалами ЗМІ

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *