Після ліквідації залишків української автономії Санкт-Петербург уніфікував адміністративно-територіальний устрій долучених українських земель із іншими частинами Російської імперії. Було створено дев’ять губерній, населення яких складали здебільшого етнічні українці: на Гетьманщині – Чернігівську і Полтавську, Слобожанщині – Харківську; Запоріжжі – Катеринославську і Херсонську; у Криму та землях між Дніпром і Дністром – Таврійську. А землі, що до поділів Польщі 1793 і 1795 років входили до складу Речі Посполитої, стали частиною Київської губернії, а також Волинською і Подільською губерніями. Всі ці території у царській Росії називалися «Малоросією». Чимало українців проживало на території Донського і Чорноморського козацтва, на півдні та півночі Бессарабської губернії, крім цього – на Берестейщині та Холмщині.
Царизм із підозрою ставився до слова «українець», замість нього офіційно вживали інше – «малоросс». В імперії панувала думка, що існує єдиний «русскій народ», який складається з великоросів, малоросів та білорусів.
Як козаків перетворювали на «малоросів»
Влада багато зробила для того, щоб викорінити в українців навіть згадку про колишні козацькі вольності, про переваги автономії. Частині козацької старшини надали російське дворянство, але для його підтвердження треба було зібрати багато документів. Відтак на початок ХІХ ст на Лівобережжі мали. дворянство близько 24 тис. чол., а на Правобережжі власті розглядали справи про надання російського дворянства 22 тис. українських шляхтичів. Натомість 260 тис. польських шляхтичів цей статус отримали відразу. А дворяни в Російській імперії мали суттєві привілеї.
Дворянин користувався недоторканністю особи і майна; мав право станового суду; його звільняли від обов’язкової державної служби, сплати податків і квартирування військ; він отримував законну владу над кріпаками у власному маєтку. Звісно, такі привілеї виглядали дуже привабливо, проте шлях до них був закритий для сотень тисяч рядових козаків і козаків-підсусідків.
Певна кількість козаків залишилася в козачому стані, але більшість перетворилася на державних селян. У цієї категорії була можливість виїхати з села, і нею скористалося чимало державних селян. Частина їх, зовсім незначна, перебралася у міста, де зайнялася ремеслом і торгівлею. А майже 57 тис. у першій половині ХІХ ст. емігрувало на Кубань та в інші прикордонні зони. На Кубані опинилося і Чорноморське козаче військо, до нього приєднали Прикордонне військо, що складалося з донських козаків. Так утворилося Кубанське козаче військо, друге за кількістю в імперії після Донського.
Переважна більшість українців жила на селі, і питома вага кріпаків серед них була чималою: на Правобережжі вони складали три чверті всього селянства. А у Таврійській губернії – лише близько шести відсотків всього населення. З Лівобережної України велика кількість кріпаків тікала на Дон і Кубань, перетворюючи ці регіони на українські за етнічним складом. Там вони почувалися значно вільнішими, ніж у панських маєтках, які належали російському дворянству, польській шляхті чи зрусифікованій колишній козацькій старшині.
А українці втратили національну еліту. Отримавши російське дворянство, більшість колишньої козацької шляхти швидко вросла у нове соціальне середовище, перейшла з української на французьку та російську мови, а чимало її представників переїхало в імперську столицю і зробило там карколомні кар’єри. Наприклад, князь Олександр Безбородько став імперським канцлером, а князі Віктор Кочубей, Петро Завадовський, Дмитро Трощинський, Олексій та Андрій Розумовські – міністрами імперського уряду. Вони вже представляли «єдиний русскій народ» (його малоросійську частину), а зовсім не українців.
РПЦ як інструмент знищення українства
«Малоросійство» активно пропагувала Російська православна церква. Українська мова у ній не використовувалася, лише російська та церковнослов’янська, причому російського ізводу – тобто, з типовим московським «аканням» та «іканням». Греко-католицька церква в Російській імперії була скасована, її храми та монастирі забрало московське православ’я. Втратили українці й власну школу –українською мовою не можна було здобути освіту навіть початкову. 1856 року в дев’яти українських губерніях навчалися лише 0,5 відсотка потенційних учнів. У селах Наддніпрянщини на початку ХХ ст. було від 91 до 96 відсотків неписьменних. Влада робила все, щоб якомога глибше занурити українців у малоросійське болото, перетворити їх на безправну і малу частину «русского народа».
«Прокляття українського чорнозему»
У другій половині ХІХ ст. в кількох українських губерніях швидко розвивалися міста, зароджувалися великі промислові центри. Вони потребували значної кількості робочих рук, і туди переселялося все більше людей. Проте етнічні українці складали меншість у містах самої України. В чому причини такого парадоксу? Їх кілька, та варто зупинитися детальніше на одній. Традиційно в Україні побутує думка, що наші люди настільки прив’язані до землі, що не бажали покидати її й переселятися до міст.
Утім, сучасні історики знайшли інше, зовсім не романтичне пояснення цього явища. Вони використали парадоксальний вислів «прокляття українського чорнозему», який вимагає пояснень. Аби його зрозуміти, треба поновити у пам’яті те, що ми вчили колись на шкільних уроках історії. Багатьом запам’яталося, що кріпаки в царській Росії зобов’язані були на користь пану виконувати трудові повинності – панщину – та платити гроші, це називалося іншим словом – «оброк».
Чимало російських губерній розташовано на землях, які не відрізняються родючістю. До того ж погодні умови там не дуже сприятливі для ведення рентабельного сільського господарства. Тому поміщики намагалися відправляти своїх кріпаків на оброк, який давав більший прибуток, ніж праця на полі. Наймаючись на заводи і фабрики, селяни поступово оволодівали робочими спеціальностями, деякі з них набували справжньої майстерності і ставали фахівцями з пристойною оплатою їхньої праці. Саме таких підприємці намагалися залучити до роботи на щойно збудованих фабриках і заводах в українських губерніях. Міське населення швидко зростало за рахунок таких переселенців, а також торгівців, серед яких було багато євреїв і греків (особливо на півдні України).
Якщо в російських землях поміщики надавали перевагу оброку, то в українських – панщині. Адже родючі українські чорноземи забезпечували великі врожаї зерна, яке мало значний попит на світовому ринку. А від панських маєтків до чорноморських портів відстань була невеликою, відтак вирощування і продаж пшениці виявилися надзвичайно вигідною справою. Експорт збіжжя був головним джерелом іноземної валюти, наявність якої дозволяла купувати за рубежем як нові сільськогосподарські знаряддя, так і престижні предмети розкоші. От пани і тримали переважну більшість своїх кріпаків на панщині, намагаючись витиснути з їхньої праці якомога більший прибуток. У деяких маєтках панщина доходила до шести днів на тиждень, що дуже виснажувало кріпаків. Хтось може побачити у такій праці «особливу любов українців до землі», а хтось – «прокляття українських чорноземів». Істина ж, як найчастіше буває, розташована посередині.
Міста як осередок русифікації
У містах розміщувалися адміністративні установи й військові гарнізони. І в діловодстві, і в армії панувала російська мова, відтак саме вона найчастіше лунала на міських вулицях. Навчальні заклади теж були російськомовними. Навіть у Києво-Могилянській академії з 1765 року всі предмети викладалися російською (окрім церковнослов’янської, латини та грецької мови). Сама академія, яка давала повноцінну світську і духовну освіту, була перетворена на лише духовну, переважна більшість її випускників вже приймали духовний сан.
Перша половина ХІХ ст. ознаменувалася відкриттям в українських землях Харківського (1805 р.) і Київського (1834 р.) університетів. У Харківському викладання спочатку велося латинню, французькою та німецькою мовами, пізніше запроваджено російську. Його створювали для підготовки адміністративних кадрів, які мали забезпечити ефективне функціонування імперської влади в українських землях. А Київський університет царська влада відразу створювала для повного витіснення польських впливів з Правобережної України та її дієвої русифікації.
Санкт-Петербург був дуже стурбований польськими повстаннями 1830-1831 та 1863-1864 років. Для попередження подібних виступів у майбутньому на Правобережжі здійснювалися русифікаційні заходи. Російську мову посилено запроваджували в систему освіти, а польську з неї витісняли. 1831-го був закритий знаменитий серед поляків Кременецький ліцей, а його матеріальну базу передали до Києва, де засновували російськомовний університет Святого Володимира.
Наприкінці ХІХ ст. етнічні росіяни складали 34% населення в українських землях. Їм належали найвищі адміністративні посади у дев’яти українських губерніях, дуже високою була питома вага росіян серед власників фабрик і заводів. Та й промислові робітники переважно були росіянами або русифікованими представниками інших національностей. Швидко русифікувалися євреї, які мешкали у великих українських містах. Серед російськомовного населення міст України поширювалися антиукраїнські настрої, розповсюджувалися шовіністичні погляди на «хохлів-малоросів» як людей другого сорту.
Найчастіше висміювали «малоросійську хитрість і жадібність». Полюбляли просторікувати і про «хохляцьку тупість», про якусь «особливу грубість цих селюків». Чимало розповідали про «хохляцьку жорстокість і підступність». Часто українців називали «зрадниками», навіть слово вигадали для їхнього означення – «мазепинці». Згодом, як ми побачимо, таке ставлення великодержавних шовіністів до українців принесло доволі сумні результати його носіям і проповідникам.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
