Яке там літо, скаже хтось, коли вже й останні деньки падолиста прямують до тієї межі, за якою стануть минулим. Проте ці рядочки із улюбленої пісні з репертуару Назарія Яремчука – зовсім не про ностальгію за сонячною порою чи осіннім золотом. Вони, навпаки – оптимістичні. Про любов. Згадаймо, як він співав зі своєю неповторною посмішкою: «Все минає, все минає, літо в осінь йде…/ Все минає, не вертає – хтось на когось жде./ Все минає, все минає, наче в тому сні./ А любов не минає, ні».
Ми любили його всі. Бо він був красивий, красивою була його душа, красивими були його пісні. А ми були молоді. Нам хотілося співати, і ми із захопленням вітали народження нової української естради, появу на сцені нових вокально-інструментальних ансамблів. Символічна назва – «Смерічка» – ансамблю, що започаткувався у Вижниці, підтверджувалася й стилізованими костюмами учасників, ескізи яких створювала світлої пам’яті дружина керівника ВІА Левка Дутковського Алла. Жоден святковий концерт у театрі чи філармонії не обходився без ансамблю й без його соліста Назарія Яремчука, який разом із Василем Зінкевичем став знаменитим після того, як виконав Івасюкову «Червону руту» у всесоюзній телепередачі «Алло, ми шукаємо таланти». Тоді й ми стали підспівувати рядки про любов до дівчини-писанки, й долучатися до «Оркестру природи», де, як сказали б тепер, порушувалась тема захисту екології, й «Незрівняного світу краси». Популярними стали й «Смерекова хата» , яку Назарій виконував у дуеті з автором, Павлом Дворським, й «Матіоли», й «Христино, Христино…» (український переклад тексту Миколи Бучка), й «Родина, родина»…
Хто, скажіть, нині пригадає ці пісні, окрім хіба що останньої, яку час від часу крутять на місцевому телебаченні комусь у подарунок до дня народження? На екрані в цю мить – живий Назарій, і тут уже мимоволі зупинишся при думці, яку свічку запалювати – іменинну чи поминальну? Звісно, пісні довговічніші за їхніх авторів і виконавців, та, як на мене, треба розрізняти, коли їх використати як презент, а коли – як поману. А щодо популяризації творчості таких співаків, як Назарій Яремчук, і пам’яті про них, то вона має бути більш продуманою (пам’ятаєте, як вів цикл передач «Щоб пам’ятали» талановитий актор, режисер і письменник Леонід Філатов?). З огляду на це похвальною є традиція обласної філармонії та працівників культури Вижниччини, звідки родом Назарій, проводити в ці осінні дні з нагоди його дня народження фестивалі, під час яких виконують пісні з репертуару справді народного артиста побратими по сцені й молоді виконавці. Це – нові голоси, нові аранжування, нові слухачі. Таким чином, не загубляться в минулому ті мелодії, що нагадують нам про Соловейка.
Мені ж згадуються не тільки концерти, на які ми з малими дітьми ходили до колишнього будинку офіцерів, де «балділи» в нових ритмах української музики, а й рідкісні зустрічі із зіркою. Так, Назарій Яремчук уже в свої юні роки був зіркою, та це не зробило його пихатим, гордовитим, недоступним, як це нині нерідко трапляється з новоспеченими артистами, які ще не проявили свого професіоналізму, а вже вважають себе зірками з усіма симптомами цієї недуги. Він і на сцені, наче рампи світло, випромінював позитивну енергетику, за яку його не можна було не любити публіці, й при зустрічах був скромним, стриманим, приємним.
Доля подарувала щастя бути знайомим із Назарієм. Наприкінці 70-их початку80-х років він нерідко бував у редакції газети «Молодий буковинець», де свого часу працював мій чоловік, а згодом і я. Григір Мацерук, очолюючи тоді відділ культури, писав про мистецькі колективи, й провідний ВІА «Смерічка» та й сам Назарій не раз бували героями його публікацій. Пригадую, один із матеріалів називався «Така знайома незнайома «Смерічка», де автор розповів про нову концертну програму ансамблю, із зовсім новими сценічними костюмами, з новими ритмами, декораціями, програму, що ламала старі погляди на естраду і яка змусила глядачів дискутувати, чи пасує це улюбленому колективу. З цього приводу були й дискусії на сторінках газети, й розмови в редакції за участю самих артистів.
Зрештою Назарій, як це часто буває у журналістів, коли вони на все життя стають друзями з героями своїх публікацій, став «своїм» у колі газетярів. Вони зустрічалися, аби погомоніти про життя й мистецтво не тільки в редакційних стінах, й у кав’ярнях, яких тоді було не так багато, як нині. А часом – і вдома. Пам’ятаю, як Назарій вибачався, цілуючи руку, за гамірливі дискусії на кухні у квартирі Зої й Володі Краснодемських, де ми тоді жили з Григором. А їм було про що поговорити – зібралися ж творчі люди: Володя Краснодемський, який тоді працював у «Буковині», Мирослав Лазарук і Богдан Загайський з «Молодого буковинця», Іван Лепша, київський журналіст, який одним із перших писав й про Володимира Івасюка, й «Смерічку», й інших артистів, які творили тоді українську пісню, українську культуру. А якось Назарій завітав уже в нашу «хрущовку». Зустріч ця була недовгою – мені довелося бавити маленького сина, доки чоловіки спілкувалися. Вони ще не знали, що одного з них невдовзі не стане, що Назарій переживе товариша на 17 років…
Подейкують, що 40-річний ювілей справляти не варто. Не знаю, чому. Ми з Назарієм відзначали свої сорок років в один день, в одному ресторані – «Черемоші», тільки в різних залах. І як же було приємно, коли він підійшов до нашого столу, став на коліно й простягнув мені букет. Привітали одне одного. А потім він узяв чарку і, як годиться, відлив з неї краплю, сказавши: «В пам’ять за Григора»…
Через неповні чотири роки після цієї зустрічі проводжали Назарія в заобрійні світи. Здавалося, тоді все місто завмерло в болючій хвилині мовчання. Квітами був устелений його останній путь від філармонії до церкви Трьох святителів в університеті, а відтак – до цвинтаря, в центрі якого тепер височить величний пам’ятник народному улюбленцеві. Дістатися тоді до місця вічного спочинку Співака було вельми складно – тролейбуси переповнені, люди штовхали одне одного, не помічаючи ближнього. Хтось навіть упав на сходах…
Шкода, що ми ще не мали таких фотоапаратів, як сьогодні, й не сфотографувалися на пам’ять із народним артистом тоді в «Черемоші». Але в моєму альбомі зберігається світлина із зустрічі з Назарієм Яремчуком у «Молодому буковинці». На ній ми – молоді, усміхнені. Ніхто й не думав у ту мить, що слова із пісні «Все минає, все минає…» з часом читатимуться інакше. А втім, таки не варто забувати, що «любов не минає, ні». Навіть якщо вона залишається в пам’яті й гріє все життя.
Валентина МАЦЕРУК, заслужений журналіст України
Від «Версій»:
Сподіваюсь, Валюша не образиться, якщо я додам до її спогадів одну, як на мене, суттєву деталь. Назарій Яремчук попервах мешкав у гуртожитку філармонії, який розташовувався саме над редакцією газети «Молодий буковинець» – на вул. Головна, 41, третій поверх. А редакція була на 2-му поверсі. Треба сказати, що ця обставина теж суттєво зближала молодобуковинців з артистами філармонії.
…Бувало зранку, себто о 9-ій, Назарій спускався у відділ пропаганди, де тоді працював Гриць Мацерук, і під каву вони починали свої нескінченні, але дуже цікаві розмови про долю української естради…
Людмила Чередарик
