«Найпотужніші ліки – полотно і фарби» –  Наталія ДОВГАНЮК, жінка, з якої пенсія зробила художницю

   

 – Усе життя, понад 30 років, я працювала лікарем. І роботу свою любила. Та, як не дивно, з виходу на пенсію почався найщасливіший період мого життя, – каже чернівчанка Наталія Довганюк, у дівоцтві Бурковська, яка учора презентувала свою першу персональну виставку в Художньому музеї.

У Чернівцях п. Наталія раніше не виставлялася, та її картини у складі виставки «У нас єдина доля – ім’я їй Україна» вже побували у Києві, Івано-Франківську, Кам’янці-Подільському, а ще у Греції та Ізраїлі.    

 

Родина у пані Наталії лікарська. Разом із чоловіком вона вчилася в Чернівецькому  медінституті, вже після закінчення вишу та перших років роботи побралися, мають двох синів-стоматологів і трьох онуків.

… Колись, у іншому житті, ми разом відпочивали в Болгарії. Відтоді й подружилися. Бо дуже пам’ятними були тижні, проведені на Сонячному Березі. Наталка надзвичайно гарно співала й танцювала, та ще й характер мала веселий і заводний. Боже, як нам тоді було весело! Як ми утрьох – ще з однією колежанкою, Жанною Кантор, яка нині мешкає у США, – розважалися!  До слова, мама Наталії, Катерина Варфоломіївна, викладала у мене в 7-й школі (тепер гімназія №1) російську мову та літературу.

Незабутні молоді роки! Після повернення ще протягом кількох років зустрічалися, а потім життя якось розкидало…

Після того не бачилася з Наталкою практично все життя.  Хіба що раз чи два – випадково. Аж раптом телефонує, пропонує зустрітися. І до редакції буквально влітає та колишня Наталія – сповнена творчого горіння, підйому, радості. Вручає запрошення на персональну виставку… своїх живописних творів. У мене – шок! А вона, як і колись, розповідає цікаво, захоплюючи візаві несподіваними, але переконливими аргументами:

– Здається, банально звучить фраза : «На пенсії життя лише починається». Та це про мене. І це притому, що я не можу скаржитися на своє минуле життя. Воно було чудове, насичене, цікаве й складне. Та десь у глибині душі я завжди мріяла навчитися… малювати. Водночас сама сприймала цю свою мрію як недосяжну. Бо усвідомлювала, що медицина – це ремесло, а творення картин – мистецтво. Але так хотілося бодай наблизитися до того храму.

… Перед виходом на пенсію я дуже хворіла, мабуть, давалася взнаки вага. Натомість нині забула про недуги, схудла на 30 кілограмів і, якщо відверто, почуваюся щасливою. Щодня! Як лікар, я усвідомлюю, що мені допомогла арт-терапія. Нині я можу годинами дивитися на троянду, споглядаючи її красу та зосереджуючись на ній. Я постійно слухаю пташок… Це своєрідна медитація. Почала читати книжки про духовність, це допомогло мені розібратися в тому, де, як і на чому ставити життєві акценти. А перша освіта  зорієнтувала мене на правильне харчування. До слова, невдовзі змінилася й моя зовнішність. Втрата кілограмів різко позначилася на ній – у кращий бік, зрозуміло.  А ще – і це чи не головне – мої очі завжди сяють!!! А життя таке прекрасне, що навіть бракує слів!

На порталі незалежних художників чернівчанка Наталія Довганюк позначена як перспективний художник.  Серед живописних технік полюбляє олію та пастель. «Акварель – не моє», – каже. Пише здебільшого пейзажі та натюрморти.

Людмила ЧЕРЕДАРИК , «Версії»

 

Рання весна на Цецино.

 

У німецькому тримовному журналі «Along the Line», який виходить раз на 3 місяці, випуск за червень-серпень присвячений, практично, нашій землячці. Крім її картин у ньому її тексти. Одне слово, художниця спробувала і своє перо.

Отже, Наталія Довганюк – про себе.

 Наталія ДОВГАНЮК: Пенсія – не кінець, а свобода й відновлені барви життя

 Час, уперед!

«Усе моє свідоме життя тісно пов’язане з медициною. Юність і найкращі роки зрілого життя присвячені були служінню науці та людям. Лікарська праця поглинала цілком, не залишаючи місця роздумам, а час усе підганяв: «Уперед! Уперед!».

Народження дітей, сімейне життя важко завойовували своє «місце під сонцем» у душі та в думках.  Навіть уночі не полишали сумнів з приводу правильності діагнозу  чи призначеного лікування.

Історії хвороб пацієнтів, історії їхніх життів тісно сплелися із моїм життям, заступаючи світ із його реаліями та барвами. Викладання в університеті вносило свою дещицю роздумів і хвилювань, забираючи залишки вільного часу».

Дністер.

 

Лівійський досвід і ностальгія за домівкою

«Була в нашому житті й зміна декорацій: на три довгі роки поїхали ми з чоловіком до Лівії, де працювали в лікарні швидкої допомоги і де по-справжньому зрозуміли, як це «падати з ніг від утоми». Це були яскраві, але важкі сторінки. З одного боку самобутня природа, цікава культура, інші люди, інша мова, побут, отже – усе. З іншого боку – відірваність від домівки, від близьких, величезна відповідальність за життя пацієнтів і постійне відчуття своєї «чужерідності», нездоланне бажання потрапити до рідних місці, де йде дощ, шумлять крони дерев у лісі й шарудить під ногами опале листя… Ностальгія. Ми пізнали її повною мірою.

Із поверненням додому усе повернулося «на круги своя». Знову потягнулася вервечка лікарських буднів, змінювалися нескінченною чергою обличчя пацієнтів, лекції, практичні заняття із студентами… Де вже тут шукати місця для краси й романтики?

І все ж таки, малювати тягнуло завжди. Споглядаючи квіти із блискітками роси, вишні, вмиті дощем, чи божевільний захід сонця, що запалив пожежею півнеба, так хотілося інколи вигукнути: «Зупинися, мите, ти чудова!».

У Лівії, крадькома, як змогла, зробила я свою першу замальовку старого фігового дерева, яке зачарувало мене вигинами стовбура й молодим листям…»

Стара поличка.

 

Живопис як двері до нового життя

«Здавалося, мрії моїй збутися не судилося: живопис, перед яким я уклонялася, так і залишався для мене недосяжним. Та настав час, коли довелося попрощатися зі звичним медичним світом, у якому я провела тридцять років. Я здобула… волю. Помінялися запахи й звуки, розкрився неосяжний барвистий світ, який і тепер хотілося закарбувати. Про мою потаємну пристрасть давно вже знав мій чоловік. Саме він допоміг мені зробити крок, на який я сама ніколи б не зважилася, бо вважала, що час мій минув і можливість навчитися малювати для мене назавжди втрачена. Я ніколи б не зателефонувала б до художньої студії. Зателефонував туди чоловік, домовився про зустріч і пішов зі мною як «група підтримки».

Як зараз пам’ятаю перший момент, коли дві пари темних очей із подивом уп’ялися на мене. Подружжя викладачів дитячої художньої школи, вельми здивувалися, дізнавшись, що приватні уроки малювання давати треба буде мені, а не моїм онукам!

Пауза була тривалою… Далі мені запропонували намалювати щось удома й принести до студії. Я намалювала троянду (цей малюнок і досі зберігається в мене в особливій папці. Художники подивилися й… вирішили дати мені кілька уроків малювання – задля експерименту».

Нарциси.

 

Чи можна зупинити мить

«Ніхто з нас не знав тоді, що навчання моє триватиме п’ять років, що я, не вміючи буквально нічого, не маючи уявлення, що таке композиція, глибина й перспектива, писатиму великі та яскраві натюрморти й пейзажі, братиму участь у виставках і конкурсах   отримуватиму дипломи й запрошення від відомих галерей.

Наше знайомство перейшло у дружбу, а моя вдячність цим чудовим людям, які навчили мене усього, що я вмію, які відкрили для мене цей казковий світ,  не має меж! Адже тепер у мене є нове життя, нові перспективи. Нарешті я не лише вигукнути можу «Зупинися, мите!», я таки можу зупинити її – у малюнку, в картині, в слові…»

Іриси в індійській вазі.

 

Очима художниці: один день в Ізраїлі

«У цій словесній замальовці – саме спроба зупинити мить.

Усе почалося в Єгипті, на березі ласкавого й теплого Червоного моря, куди ми з чоловіком перенеслися з холодної української осені. Наш гід запросив нас на один день відвідати Ізраїль. Про знайомство із цією древньою землею мріяли давно, та що, мовляв, можна побачити в країні за один день? І все ж таки ми погодилися, і ось уже автобус мчить нас крізь темряву єгипетської ночі до «землі обітованої». Уважні обличчя митників, довгі години очікування… Нарешті ранок золотить зубці гір довкола мертвого моря. Це наша перша зупинка. Купання в шості годині ранку в Мертвому морі – це круто! Ми й насправді не топимося в цьому концентраті солі й мінералів, а лише комічно ковзаємо, як поплавки, водною гладдю… Далі змиваємо з тіла дивну маслянисту рідину й поспішаємо назустріч Аліку, гідові, який везе нас до Єрусалиму.

Алік одразу підкорює доброю посмішкою, зеленою парасолькою, взятою на випадок дощу, своїм улюбленим вигуком «Лю-у-ди-и-и!» і безмежними знаннями, якими він щиро ділиться з нами упродовж дня. Це не просто сухі факти. У кожному слові відгук подій, які відбувалися тут, на цій землі… Наш автобус перетинає Єрихонську долину. Невдовзі ми вже омиваємося водами Йордану, про що мріяли з дитинства. Групи людей з цілого світу, з усіх континентів, вливаються, немов струмки, у води цієї ріки, куди веде їх одна-єдина думка – опинитися  у тому святому місці, де ступала нога Ісуса…

Ізнову за вікном автобуса тече скелястий ландшафт, розміновані поля із плантаціями молодих пальм, на які Алік гордовито показує із вигуком: «Святе місце порожнім не буває!».

Ще один пагорб і – о диво! Ось він, древній та вічно молодий, загадковий, оспіваний поетами багатьох поколінь сяючий Єрусалим! Місто, розкидане на пагорбах священної землі, багато разів зруйноване і знову відроджене, як фенікс із попелу. Місто контрастів, у якому стародавні храми сусідять із сучасними будівлями і де час уповільнює свій біг…

Алік не замовкає ні на хвилинку. Історичні відомості про старовинні замки, храми, стіни фортець ллються з його вуст потоком.

Церква Різдва Христового у Віфлеємі вражає нас своєю пишнотою. Під нами печера, де народився Ісус, а погляди наші прикуті до ікон у золотих шатах, багато з яких були подаровані високими особами.

На нас дивиться лик Божої Матері, вдягненої в ризу у вигляді блискучої зірки. Голос гіда не змовкає. Його сірі очі виблискують від збудження, і ми забуваємо про перше враження від нього, про відбиток несправджених сподівань на його обличчі, як нам здалося спершу. Де поділися незграбність і опасистість цієї людини? Навіть безглузда парасолька в його руках  наразі нагадує швидше жезл, а голос причаровує та уводить нас усе далі в глиб століть.

Храм Гробу Господнього в Єрусалимі вразив нас своєю красою та монументальністю,а також воістину вавилонським нашестям людей з усього світу, дороги яких зійшлися в цьому місці. Ми заходимо до гробниці Ісуса, піднімаємося на Голгофу, запалюємо свічки від Незгасимого Вогню і в думках переживаємо скорботні часи. Далі, ніби стрімкі ручаї, різнобарвні та різномовні, ми несемося за дороговказною парасолькою Аліка, видною  попереду, на ходу розглядаючи товари, викладеними обабіч вузеньких вуличок, що виходять на площу. Пістряві хустки й бронзовий посуд, прикраси з каменю, спеції, солодощі – усе проноситься повз, ніби миготіння кадрів у казковому кіно. І ось ми вже біля Стіни Плачу. Поки наш гід розповідає про неї, ми пишемо записочки із заповітними бажаннями, а потім шукаємо щілинки в стіні, щоби сховати там наші послання, адресовані небесам.

Блакитні гортензії.

 

Люди на площі, як і всюди в Єрусалимі, дуже різні: зграйка японців із цікавістю споглядає костюми хасидів, поляки уважно слухають священнослужителя, болівійці набирають води у сріблясті чаші мармурового фонтану…

Сонце котиться на захід. Нам час повертатися. Кладемо гроші до ніг старого музиканта, який грає щось дуже сумне й задушевне, й поспішаємо до свого автобуса, який за кілька хвилин повезе нас назад до Єгипту. Наш день в Ізраїлі закінчився, та все побачене залишиться із нами назавжди.  Ми не забудемо тебе, Єрусалиме, як і нашого гіда, джерело знань, із його вражаючою парасолькою і закликом до єднання: «Лю-у-ди-и-и!».

Зупинися, мите!»

 Український переклад – від «Версій»

 

 

 

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *