Масові сподівання на неминучі після «революції Гідності» позитивні зміни в Україні знову перетворилися на загальне розчарування. Багато кому здавалося, що місцеві вибори відразу нададуть змогу кардинально оновити регіональну політичну еліту, що у найближчому майбутньому дозволить привести нових людей у загальноукраїнську політику. Та почалося висунення кандидатур – і виборці побачили: принципового оновлення не відбувається. Адже в країні немає справжніх політичних партій, а є створені олігархами, на захист їхніх інтересів, угруповання. І саме вони висувають майбутніх вершителів долі областей, міст, районів.
Політика – справа затратна, вона вимагає значних коштів. А по-справжньому великі гроші в Україні мають лише олігархи, які на власний розсуд розпоряджаються державним бюджетом через політиків, узятих на утримання олігархічними структурами. Вони ж фінансуватимуть виборчу кампанію тих, хто буде відстоювати їхні інтереси на різних рівнях.
Звичайно, що нижчий рівень, то менші затрати – і тут пройти в районні, міські чи селищні ради отримують можливість люди, безпосередньо не пов’язані з інтересами того чи іншого олігарха. Хіба що якогось місцевого скоробагатька. Мають змогу обрати чесного односельчанина до сільради мешканці сіл, хоча й там точиться боротьба між кланами своїх багатіїв. Проте в селі люди найкраще знають одне одного і вибір можуть зробити, виходячи з такого знання. А кандидати вже не скупляться на власну рекламу, намагаючись отримати голоси виборців за допомоги різних маніпуляцій.
Нещодавно у Чернівцях активістка Громадянської мережі «Опора» Надія Бабинська оприлюднила результати підрахунків, зроблених представниками громадянського суспільства. За їхніми даними, на здобуття місця у міській раді кандидат мусить витратити 200-300 тис. грн. – на повноцінну виборчу кампанію з різноманітними заходами та акціями. Лише на розміщення матеріалів на білбордах треба 30-40 тисяч. Що там вміщують? Як завжди: фізіономії кандидатів і заманливі гасла, дуже подібні у різних претендентів на депутатські посади.
Коли в країні є справжні політичні партії із власною ідеологією та програмами, вони на місцеві вибори висувають кандидатів із конкретними обіцянками, виконання яких легко проконтролювати. Виконали обіцяне – виборці оберуть їх знову. Не виконали – геть! Суспільство міцно тримає своїх обранців у руках, примушуючи їх працювати на громаду, а не лише на себе. У нас же ситуація діаметрально протилежна: «слуги народу» примушують народ прислуговувати собі. Від зміни гравців на цій сцені зміст п’єси не міняється. Лише зміна самої системи дозволить почати рух у напрямку справжнього народовладдя. Наразі система опирається будь-яким кардинальним змінам. Проте вічно так тривати не може, Україна майже вичерпала свої ресурси і мусить змінюватися, щоби не загинути. Деякі вітчизняні олігархи починають це відчувати, тож намагаються у своїй практичній діяльності враховувати потребу в глибоких змінах.
Наскільки справжні господарі нашого життя зрозуміли неминучість швидкого реформування країни, покажуть результати виборів. Передача важливих повноважень на нижчі рівні влади відкриває нові можливості для змін. Суспільство до них готове – досить подивитися на розмах волонтерського руху. З’явилося чимало людей, які змогли самореалізуватися в рамках громадських ініціатив. А вони є резервом нових управлінських кадрів. Переформатування української державності має розпочинатися саме знизу, тоді держава буде значно ближче до своїх громадян, ніж у нинішній вкрай застарілій, майже повністю згнилій системі.
На поверхневий погляд жовтневі вибори здаються звичними «виборами без вибору». Та якщо суспільство здійснюватиме тиск на суб’єктів української політики і обиратиме особистості з числа перевірених практикою активістів, здатних ініціювати і здійснювати зміни, країна почне рух уперед. На який ми так довго сподівалися.
Ігор БУРКУТ
