Семен Глузман: «Створюємо внутрішнього ворога?»

Кілька років тому, відволікаючись від надзвичайних стресів  робочого дня, вечорами я дивився зовсім не художні  російські телевізійні «стрілялки». Ті, в яких браві, розумні й сміливі російські спецназівці жорстко ліквідують банди мусульманських бойовиків. Завжди у неназваній країні, у неназвані роки. Насправді – у сучасній Росії, в горах… З вечора до вечора, з року в рік. Так російське телебачення виховує патріотизм. Не загальноросійський, а суто «справжній», православно-слов’янський. Саме так готують майбутнього ворога. Внутрішнього. Саме тих неназваних внутрішньо російських мусульман, які бачать себе в ТВ підлими, дурнуватими й обов’язково переможеними. Як стверджують російські ж експерти, в Росії зараз майже 30% населення – мусульмани. І не лише на Кавказі.

Достатньо часто дивлюся українське ТВ, програми новин. І все більше впевнююся у цій же думці: ми готуємо переконаного внутрішнього ворога. Ми відкидаємо наших же громадян від себе, від України. Порахуйте, скільки разів на день наші браві військовики та цивільні інформатори повторюють з екрану слова «ворог», «сепаратисти» тощо. І це все про українських громадян, знедолених, наляканих і найчастіше, не надто молодих.

Це вони, голодні старенькі, все життя яких пройшло у шахті чи поблизу неї, – наш ворог? Не люблять? А за що нас любити? Так, вони категорично не довіряють нашим всеукраїнським начальникам, ненавидять їх. А ми, кияни чи полтавчани, їм віримо, їх дуже й дуже любимо?

Це їх донецько-луганські олігархи день за днем позбавляли надійного, впевненого майбутнього. Їм постійно брехали про якийсь особливий, місцевий, донецький патріотизм, купуючи на вкрадені в них гроші вілли у Середземномор’ї та на березі Женевського озера. Їх цілком конкретно лякали перед виборами, жорстко диктуючи «правильне» голосування. Їм розповідали дикі історії про західноукраїнський фашизм  і тотальну київську примусову педерастизацію. Окрему роль виконали тут наші радикали від політики Тягнибок, Фаріон тощо. Сталося те, що мало статися: їх використали у якості гарматного м’яса для відродження імперії.

Не вийшло. Імперія не відродиться. Ніколи. Ця невтримна й жорстока спроба, невдала, це вже очевидно, дорого обійдеться Росії. І всі ці діди-«сепаратисти», і їхні діти й онуки, що втекли від війни, житимуть в Україні. Із якими почуттями? Не знаю. Але саме так жили переможені союзниками німці. Здебільшого – мовчки, не надто пишаючись своїм нещодавнім минулим. У якій Україні? І цього не знаю. Сподіваюся, в європейській, без нав’язливих і дурних уроків повчального патріотизму в молодших класах школи.

Війна закінчиться. Не за помахом руки нашого Верховного Головнокомандувача. Росія вже програла цю війну. З’ясувалося, що вона воює з усією світовою цивілізацією. Нам залишаться глибокі рани. Нам ізнову жити разом. Усім – разом. «Сепаратисти» й «патріоти» (типу Тягнибока) житимуть в одній країні. Так буде.

А поки – давайте зупинимо зливу телевізійної та газетної ненависті. Українець, що вкрав мільярди в своєї країни, нічим не кращий за українця, що повірив убогому на розум депутатові Царьову. Коли ми не відбираємо заводи, фабрики, шахти й електростанції у панів Єфремова та Ахметова, чи маємо ми право не простити зовсім не безгрішну їхню жертву: розчавлену всім своїм донецько-луганським життям бабцю, що повірила у казочку про солодке російське майбутнє. Своє особисте солодке майбутнє.

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.