Пандуси – тобто похилі заїзди до приміщень, будують на Буковині не люди, що знають, як це робити, а ті , хто вміє відмивати бюджетні кошти. Принаймні, таке враження склалося після того, як побувала на круглому столі маломобільних груп населення з фізичними обмеженнями, а простіше – інвалідів-візочників – на тему «Доступність міста Чернівці».
Вчора Марія Нікітіна відвідала вул. Канівську, що нині капітально ремонується. Заїздів на ній немає. Та їй пообіцяли все переробити…
Найменш доступна – МСЕК
Українське суспільство – і буковинска спільнота не виняток – не вельми полюбляє інвалідів. А візочників просто намагається не помічати. Навіть водії низькопідлогових тролейбусів та автобусів, проїжджаючи попри них, роблять вигляд, що не бачать цих людей на зупинках. А щоби вони не потрапили до салону, зупиняють машини подалі від тротуару.
Керівники міськради від транспорту, які чи не єдині відгукнулися на запрошення організаторів круглого столу – а це об’єднання з 7-ми громадських організацій, спрямованих на підтримку маломобільних груп населення, що вже 2 роки діють спільно – взяти участь в обговоренні нагальної проблеми, пообіцяли провести виховну роботу з водіями, щоби підвищити культуру обслуговування та змусити їх заїжджати до «кишень» на зупинках, бо коли вони цього не роблять, візочники не встигають сісти в тролейбус. Забігаючи наперед, скажу, що в підсумку було вирішено зібрати за круглим столом візочників та водіїв, аби вони поспілкувалися між собою. Тоді, висловилди сподівання учасники заходу, шофери зрозуміють, що не тільки від влади, а й від кожного зокрема залежить, чи почуватимуться люди, обмежені в русі, не те що комфортно, а бодай просто по-людськи.
…Неймовірно, але факт: до МСЕК – лікарської спеціалізованої експертної комісії, що встановлює інвалідність, самі інваліди потрапити не можуть. Здолати круті й вузькі гвинтоподібні сходи цим людям, світ яких обмежений візком, не під силу. Зрештою, ними важко піднятися й просто пенсіонеру. А ще біля МСЕК на вулиці Руській немає стоянки для інвалідного транспорту. Любов СВИРИДЕНКО, керівник Чернівецького міського товариства спинальників «Мрія», розповіла, як працівник МСЕКу винесла відповідне заключення їй на проїжджу частину вулиці, а тролейбус, що саме проїжджав повз неї, буквально чиркнув своїми шинами об колеса її візка.
– То нехай би мені вже видали одразу довідку на Годилівське кладовище, – з серцем зауважила жінка.
…І хоча пандуси є, та насправді їх нема
Візочники розповіли, що коли звернулися зі своїми проблемами до виконувача обов’язків мера Віталія Михайлішина, той був подивований. Мовляв, саме за 2 останні роки зроблені всі пандуси в місті, яких раніше просто не було. Інваліди з цим погодилися. Та їх хвилює інше: де-юре пандуси є, але де-факто ними не скористаєшся, бо збудовані не за відповідним стандартами. Тож виходить, що робота виконана для галочки, аби відзвітувати.
Тему продовжив Роман ЗАЛЕВСЬКИЙ, голова міського товариства інвалідів «Милосердя»:
– Інваліди – не екстремали, а хворі люди. Це ніяк не можуть зрозуміти наші чиновники. Тому з’являються сталеві рейки замість пандусів або бетоновані круті підйоми понад 8 і більше градусів, просто небезпечні для життя тих, хто ними спробує піднятися на колясці. Зрештою, ніхто й не ризикує…
Але ж їх будують! Ось у чому фішка. Будують, витрачаючи гроші невідомо на що. Саме тому Андрій ШЕВЧУК, голова правління громадської організації інвалідів (ГОІ) «Безбар’єрне місто» і фахівець, який уже понад 20 років ремонтує коляски візочників та переймається будівництвом пандусів, у серцях закинув: «Лікарі вміють лікувати, то нехай лікують. А ми вміємо класти пандус, отож і повинні цим займатися. Коли ж для цього є інші, «свої» організації, то нехай би вже просто консультувалися б. Я готовий безоплатно всім розказати і показати. Наведу приклад, чому це так важливо. До чернівецької мерії, як відомо, є заїзд. Але, роблячи його, фахівці не підрізали камінь, як годиться, мабуть, просто не знали про ці вимоги. Тому, щоби піднятися тим заїздом, потрібні достатня сила і вправність. Але ж йдеться про інвалідів, а не про спортсменів…». До слова, підприємство інвалідів «Життя без бар’єрів» ГОІ «Безбар’єрне місто» випустило каталог товарів і послуг першої необхідності для інвалідів.
Андрій ШЕВЧУК: «Ми намагаємось надати можливість людям з інвалідністю вести незалежний спосіб життя. Повноцінно жити. Користуватися благами цивілізації, мати доступ до соціальної та громадської інфраструктури. І це важливе питання не лише для осіб з інвалідністю. Дослідження доводять, що насправді відсоток людей, які потребують доступної інфраструктури і послуг, перевищує 20% населення в кожній країні світу».
Підприємство інвалідів: м. Чернівці, вул. Демократична, 11, тел. (0372) 56-42-03, 0913177970
На жаль, як з’ясували телевізійники каналу ТВА, провівши акцію разом з візочниками, Чернівці практично є недоступним для маломобільних груп населення містом. Нагадаю, що візочники та журналісти, які пересіли у візки, добралися від Центральної площі до залізничного вокзалу – а це всього навсього 2 зупинки – за 3,5 години.
– Та ще й нецензурну лайку на свою адресу довелося почути від жінки-водія, – поділилися спостереженням Марія НІКІТІНА, яка головувала на круглому столі. Дівчина очолює чернівецьку філію благодійного фонду АІК, що об’єднує інвалідів-комп’ютерників.
Реакція на людину у візку: бажання допомогти чи агресія
Марія ж навела приклад того, як ставляться італійські водії до тих,хто обмежений у своїх можливостях:
– Побачивши людину на візку, водій паркується, питає, чи не потрібна допомога. А одного разу, коли я сідала в автобус, не відкрилася платформа. Так водій сам мене заніс до салону. Натомість у нас – із незрозумілих для мене причин – у ставленні до інвалідів спостерігається… агресія.
– А нам потрібно, щоби до нас ставилися як до рівноправних членів суспільсва, – наглосила дружина Романа Залевського Олександра Козлова. – Ми такі ж люди, як усі: я ж удома і готую їсти, і перу, і прибираю, і виховую дітей. Тільки роблю все це на візку. Тому мене ображає, коли таксист, побачивши, що його викликали до візочника, просто тікає. І я знаю, чому! Цьому чоловікові не вистачає виховання та професійних якостей. В уже згадуваній Італії водєві, щоби пересісіти з фури на таксі, доводиться вчитися півроку. Скажіть, чого можна вчити висококласного водія протягом шести місяців? Правильно, культурі! Культурі обслуговування.
Мабуть, це закид до міського центру організації пасажирських перевезень, який мав би цим зайнятися.
Аудит доступності мають пройти не тільки медичні заклади
Та не всі керівники на це погоджуються. І зрозуміло з яких причин. Бо дуже важко потрапити нашим візочникам, незрячим, а також батькам з дитячими візками, людям поважного віку та іншим маломобільним групам населення до лікарень і поліклінік, не кажучи вже про інщі об’єкти громадського призначення.
Однак лід зрушив і паростки європейськості з’явилися й у нашому суспільстві. Так, аудит доступності пройде обласна лікарня, погодився на встановлення пандусів пологовий будинок №2 на вул. Рівненській. Та головний лікар наголосив, що для цього їм треба… 200 тисяч гривень. Учасники круглого столу були подивовані такою цифрою. Бо, за словами Андрія Шевчука, ліфт для візків вартує за кордоном 5 тисяч євро, тобто 50 тисяч гривень. Його організація може встановити такий. І це аж ніяк не обійдеться у 200 тисяч. Одне слово, є над чим поміркувати. Як, до речі, і над тим, що свого часу Марія Нікітіна спробувала відвідати всі площі Чернівців. І це їй не вдалося. Тоді вона й зустрілася з в.о міського голови Віталієм Михайлішиним. Той, викликавши керівництво міськШЕП, пообіцяв, що віднині всі вуличні ремонти та нові будівництва виконуватимуться з урахуванням потреб візочників, себто з тротуару на проїжджу частину робитимуться з’їзди-заїзди. Певний час так і було. Та вже ремонтуючи вул. І Франка, виконавець робіт заклав такі заїзди, стверджуючи, що їх там ніколи не було. А нині, вже вдруге кладучи асфальт на вул. Канівській, яка нині капітально ремонтується, шляховики й гадки не мають про з’їзди. Хоча активісти ЧОГО «Захист» уже зверталися до Інспекції Держтехнагляду.
Чому так розтринькуються гроші? Доведеться ж переробляти. Втім, думаю, це вже тема іншої проблемної публікації.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
