Родіка Кухарчук із села Михальча на Сторожинеччині, чоловік якої нині – в зоні АТО, потрапила до лікарні із температурою 40 градусів. Удома залишилися неповнолітні син і донька. Родина потребує фінансової допомоги.
39-річна Родіка Кухарчук нині лікується в пульмонологічному відділенні лікарні швидкої допомоги, куди потрапила з температурою 40, яка трималася 5 днів.
9-річна донька і 17-річний син – удома самі. Чоловік – на Сході. Він танкіст, мобілізований у вересні 2014.
Найперша проблема – відсутність коштів, адже родина жила із заробітків чоловіка-будівельника. Нині ж виживають з «господарки». Жінка вдячна михальчанському сільському голові Захарію Шевчуку: привезли дрова, голова передав їй 800 гривень на лікування. Телефонує, цікавиться справами.
На зауваження кореспондента «Версій», що держава мала би допомагати дружинам бійців (та ж обласна влада), Родіка відповіла, що не ображається на це. Лише додала, що хіба би держава виділяла хоч 300 гривень – вже було би що дати дітям…
– То, можливо, звернутися до військового комісаріату, щоби чоловіка повернути додому, адже діти – самі?» – кажу їй.
– Ви що? Він не може залишити машину. Їх там троє: водій, механік і навідник. Як він залишить машину? То як залишити без рук, – пояснила Родіка. – А діти вже перебудуть…
«Цукерки дітям – хіба на Новий рік»
– Чоловік забезпечував родину. Я не працювала, займалася дітьми, господарством. Відколи його мобілізували – дуже важко, – розповідає Родіка. –
Як виживаємо? Як можемо – так і тягнемо. Я продавала молоко й купувала до хати порошок, сіль, мило. Дітям на дорогу давала, малій до школи гроші.
Тепер я захворіла.. Скоро корова не буде доїтися – будемо без молока і без грошей. Їсти я маю в хаті, а за світло платити чи дітям дати грошей – з чого? Я вже не кажу, що діти хочуть цукерок або що. Цукерки – май так… На Новий рік будуть їсти… Немає звідки.
Зізналася Родіка у тому, що плаче щодня:
– І вдень і вночі. Я його чекаю додому дуже. Всю роботу роблю біля хати, зібрала город без нього. Переживаю за Івана, як йому там… То й телефонувати звідти завжди не можна. Казав, що їдять мерзлу картоплю, хліб раз на тиждень привозять. Добре, що встигла, як він поїхав, передати цигарок, сала та підчеревини – то він розділив те поміж хлопцями. Сплела йому пачі (шкарпетки – авт.)…
Берці б йому згодилися запасні, бо ті, що має – мокрі, а сушити нема де.. Чаю бодай найдешевшого просять хлопці. Про каву чи інші смаколики вже й не кажуть..
Мрію лише про одне – щоби закінчилася війна. Молимося Богові.. Щоби не гинули люди. Такі молоді хлопці…
Юлія БОДНАРЮК, «Версії»
