Магістр реставрації Микола ТОЛОЧКО: «Порятунок пам’ятки – як лікування людини. Тільки експонат не скаже, що його болить»

Порятунок пам’яток – архітектурних, мистецьких, історичних – справа не тільки і не стільки ентузіазму, як фаховості, порядності й навіть політики. І це не художнє перебільшення, а реальність. Реставрація об’єктів здійснюється у відповідності до Державних будівельних норм, які встановлюють склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження науково-проектної документації на проведення консервації, реставрації, реабілітації, ремонту та пристосування об’єктів культурної спадщини, відповідно до низки Законів України та міжнародних документів.

Про складнощі – природні й рукотворні – у збереженні та відновленні матеріальної спадщини, залишеної нашими предками розмова з львівським художником,  який уже 10 років працює як реставратор, а наразі керує реставраційними роботами в інтер’єрі костелу Воздвиження Всечесного Хреста в Чернівцях.

Ікона Богородиця Одигітрія з села Дора (втрачена)

Ентузіазм. Коли добрими намірами моститься шлях до втрати автентики

–Бажання церковної громади відремонтувати церкву подекуди може принести більше шкоди, ніж користі, – зауважує Микола Толочко. – Є порядок збереження пам’ятки, виписаний у Державних будівельних нормах. Йдеться про принципи збереження, порядок і затверджені матеріали, які при цьому використовують : вони викладені на понад 200 друкованих сторінках. А моральним статутом, кодексом реставратора є Венеціанська хартія з питань збереження і реставрації пам’ятників і визначних місць – міжнародний документ, який закріплює професійні стандарти в галузі охорони і реставрації матеріальної спадщини. Це означає, що реставрація – не лише відновлення, наприклад, стінопису, а й дослідження масштабів проблеми, документування, опис… А вже згодом – перехід до втілення: огляд і порятунок фундаменту, стін, даху…

Дах, наприклад, можна перекривати різними матеріалами, поверхнями. Гарний матеріал – керамічна черепиця, він довговічний та естетичний. Саме до цього дуже добре підійшли в чернівецькому костелі: покрили його міддю. Це дорого, але на віки. Більше того, мідь і через сто років, проведених у ролі даху храму, вартуватиме стільки ж, скільки зараз. А бляха – ні. Бляха скоро перетвориться просто на непотріб.

Світ вітає збереження автентичності кожного народу, кожної місцевості. Цим – своїм, справжнім кожний і цікавий світові. І якщо хтось їде на Гуцульщину, він сподівається побачити там саме гуцульську дерев’яну церкву, а не блискучий булат, на яких зараз по селах просто масовий психоз! Якщо йдеш селом, звідки походить знаменитий основоположник гуцульського різьбярства Шкрібляк, і місцева стара церква, яка має бути покрита ґонтою, – вночі сліпить тобі очі булатом – це абсурд! Це абсолютно нерозумне використання коштів. Пам’ятка мусить бути звільнена від непотрібних нашарувань, які колись, можливо, були профілактичними, а тепер зберегти – означає також зняти всі нашарування. Бували випадки, коли на місці старих дерев’яних церков селяни мурували кам’яні, а старі просто розбирали і в кращому випадку передавали іншим, меншим громадам. А якщо вважали непридатними, то й знищували. Тож якщо хочете показати саме свій час – збудуйте поруч і покажіть.

Використання будівельних сучасних матеріалів є неприпустимим у реставрації. Категорично заборонено використовувати цементні та гіпсові добавки. У роботі з костелом у Чернівцях користуємося традиційними матеріалами – вапном і піском, для фарб – натуральними пігментами та в’язивами. Разом з тим, сучасні матеріали, які не шкодять об’єктам, існують і ми з ними працюємо. Вони вже випробувані в Європі та світі.

Останні 5 років я постійно беру участь в експедиціях Львівською, Тернопільською, Івано-Франківською областями. Що таке експедиція? Прибуваємо в село, де є пам’ятка. Обстежуємо. Бувають ситуації, коли люди вже самі почали відновлювальні роботи. На свій розсуд і своє розуміння… Ми, як фахова комісія, повідомляємо, що це неправильно. Іноді це впливає, іноді ні. Буває, що впливає, та не зразу. Наприклад, громада запрошує нас, ми рекомендуємо поставити риштовання для дослідження. Через два роки громада нарешті це робить…

Ікона Даісіс  –  Христос Вседержатель після реставрації з церкви Дори (втрачена)

Зрозуміло, коли громада має об’єкт на відповідальності – то відповідає за нього. Якщо не розуміє закону – все одно несе відповідальність. Але законом не передбачені прямі дії, які треба вживати до «нищівників мимоволі», які думають, що насправді рятують об’єкт. Є лише заборона на подібне самоуправство. Якщо громадська організація чи інша інституція мають можливість – у тому числі й фінансову – впливати на цю ситуацію, вони можуть залучати адвоката і впливати через суд. Ще маю одного доброго знайомого на Львівщині – ігумена Святоуспенської  Унівської Лаври ієромонаха Севастіяна (Дмитруха), який відновив справу порятунку творів сакрального мистецтва. Свого часу йому передали три переховані ікони з довоєнної Студитської збірки «Студіон» і благословили його на продовження справи братів Шептицьких. Незважаючи на обов’язки ігумена в тяжкі часи відновлення, коли майже всі монастирі були знищені і потребували перебудови та реставрації, ірм. Севастіян завдяки глибокій відданості справі порятунку пам’яток сакрального мистецтва невтомно їздив в експедиції селами та містами Підкарпаття  і став ініціатором збереження церков в області. Він відстоює пам’ятки старовини перед громадами дуже жорстко. І це, буває, допомагає (сміється – авт.) Хоча тут знову все як в медицині: людину неможливо змусити лікуватися. Так і практично неможливо примусити берегти якийсь експонат. Я вважаю, що в таких випадках треба шукати компроміс, а не конфліктувати. Просвітництво може дати свої плоди. Якщо хочемо залишатися одним народом – нам треба хоча б дивитися в одному напрямку, адже ми різні і думати однаково не вийде.

Загальне враження від пам’яток, які мав нагоду обстежувати, прикре. Церкви в жахливому стані. Як не дивно, їхнє нищення почалося у 80-ті роки, коли готувалися до відзначення 1000-ліття Хрещення Русі. Тоді громади взялися ремонтувати свої церкви і їм «на допомогу» приїздили до сіл богомази, які олійною фарбою могли за лічені дні «поновити» церкву. Більше половини церков постраждали саме так. Перший наш самостійний об’єкт реставрації – дерев’яна церква кінця ХІХ століття розпису 1952 року (розписана в підпіллі, при свічках), відновлена нами саме після такого. У той же час ніхто не цікавився, що робиться з дахом церкви, з кладкою, з фундаментом. Ці моменти просто прикриваються: зашивають булатом тощо.

           Фаховість. Академічна теорія у поєднанні з експедиційною практикою

– Тривалий час «реставрація» базувалася на «архітектурі», й говорячи про неї, мали на увазі здійснення реконструкції. Вже пізніше з’явився термін «консервація», тобто зупинка руйнації, –  розповідає наш співрозмовник. – Відділення реставрації у Львівській академії мистецтв з’явилося уже в незалежній Україні, хоча серйозні реставратори – Борис Возницький, Петро Лінинський, Володимир Вуйцик, Іван Могитич, Володимир Мокрій, Галина Скоб, Борис Іванів, Віктор Гануляк та інші почали працювати десь з 60-х років минулого століття, стажувалися в Москві.

Раніше уся інформація про об’єкти, які підлягають і потребують реставрації, акумулювалася в державному підприємстві «Український регіональний спеціалізований науково-реставраційний інститут «Укрзахідпроектреставрація». Кожна пам’ятка була внесена в реєстр, мала номер, назву, дату, навіть архівний номер, документацію – описи, дослідження, креслення. Можна було брати і працювати з нею. Зараз інститут, на жаль, не має відповідного фінансування для продовження своєї такої потрібної справи…

Іконостас з села Крупсько в інтер’єрі церкви-музею у Львові

У костелі працюємо з вересня 2013 року. Реставруємо настінний живопис, відкриваємо оригінальний живопис, який покритий майже столітнім шаром пилу та кіптяви.

 Сам процес розуміння збереження пам’ятки – відносний. Хтось вважатиме, що потрібна реконструкція, а хтось – що цього не треба. Завжди будуть прихильники й противники різних підходів. Але є основне – Державні будівельні норми і Венеціанська хартія, згідно з якими завдання №1 реставрації  – це збереження, фіксація автентики, документування, фотографування, опис – збереження всіма методами, які не шкодять пам’ятці. А вже потім потрібні обов’язково комплексні процеси. Це точно як із хворою людиною. Можна замастити кремом плями на шкірі, щоб їх не було видно, але якщо не усунути внутрішню причину, невдовзі хвороба знов проявиться. Якщо відреставруємо фреску, але не усунемо причину пошкоджень – затікання чи підтягування вологи з грунту, цей деструктор всередині й далі працює, як пухлина, і руйнує. Треба працювати в комплексі, знати те, чого не вчать в академіях – наприклад, що приміщення з півночі руйнується більше, ніж з півдня, що вологість і грибок «їстимуть» будівлю, якщо її підлога – нижча за грунт ззовні.

Іконостас у згорілій церкві села Дора

Порядність. Коли держава сама собі замовник і виконавець

– Навчаючись у коледжі ім. Труша, я вже працював як реставратор. З ранніх робіт запам’яталася одна кав’ярня у старовинному приміщенні Львова, де ми відновили автентичний шар, – пригадує пан Микола. –  Власник закладу, наш замовник, хотів у себе в закладі мати куточок справжньої старовини – 1874 року. А студенти – вони дуже скрупульозні, стараються, бояться допустити помилки, працюють на совість. Тож їх охоче беруть на такі роботи.

Тема моєї магістерської стосувалася збереження іконостасу 1752 року в с. Крупсько на Львівщині: опис, завдання і методи виконання його збереження. Зараз його реставрують. Тобто моє дослідження, наукова розробка має практичне застосування. До речі, з багатьма об’єктами, які згадував у своїй магістерській, потім стикався у житті, перетинався. Вважаю, що немає сенсу брати якісь загальні теоретичні теми для дослідництва, аби потім ця робота просто припадала пилом. Вона має працювати.

Як і має працювати інститут «Укрзахідпроектреставрація». Але робота його не повинна полягати в тому, щоби держава замовляла йому виконання реставраційних робіт. Адже він сам – державна установа. Світ користується зовсім іншим шляхом замовлення і виконання реставраційних робіт. Держава лише моніторить проблему, описує й контролює ситуацію, створює умови для можливості реставрації. А самі роботи виконують певні фірми, які є фахівцями своєї справи і бережуть свою репутацію: адже це запорука майбутніх нових замовлень. У жодному разі держава не є водночас і замовником, і виконавцем, адже за таких умов їй зовсім не потрібно бути ні чесною, ні ефективною: вона сама від себе і від бюджетних грошей нікуди не дінеться. З цього й виникають усі проблеми.

Церква в с.Крупсько на Львівщині – 1990-й рік, нині не існує

Політика

– Серед причин руйнації пам’яток–руйнування дерева шашелем, випадкові займання через стару електропроводку, а ще – навмисне псування і нищення, – розповідає реставратор. – Парадокс, але саме через електропроводку за часів незалежності згоріло більше дерев’яних церков, ніж за радянський період узагалі. От навіть цього року згоріла церква 1936-го року поблизу Яремчі в с. Дора, іконостас до якої ми реставрували. Там був унікальний іконостас, візерунки та ікони на якому зроблені дивовижною гуцульською технікою – випалювання на дереві. Коли я дізнався, це було мені як ніж у серце, як втрата родича. Безслідно втрачені неймовірний витвір і 5-місячна робота п‘ятьох майстрів-реставраторів…

Це було навесні, одразу після Майдану. Тоді згоріло ще кілька старих дерев’яних церков на Івано-Франківщині. Громади й священики в усій області після цього влаштували цілодобові чергування біля своїх святинь. Не можна нічого стверджувати напевне, але питань до таких «випадкових збігів» багато.

Цікавий і розвиток наукової сторони реставрації в Україні. Оскільки в нашій країні немає жодного доктора наук з реставрації, країна не може «виховати» нового доктора наук з цього фаху… А диплом доктора інших країн в Україні не визнається…

А ще фахівцям з реставрації присвоюють певні категорії, залежно від яких реставратори мають право виконувати роботи тієї чи іншої складності. Категорії надаються спеціальною комісією, яка засідає раз на п’ять років. На розгляд комісії треба подати певний набір документації, письмові і фотопідтвердження проведених реставраційних робіт. Склад комісії такий, що її члени є прихильниками московської школи реставрації. Здавалось би – то й що? А те, що знову ж таки доходить до абсурду: вони не визнають можливість в Україні користуватися в реставраційних роботах матеріалами європейського зразка. Тож реставратори, які мають в своєму «арсеналі» європейські матеріали, не мають шансів підвищити свою категорію. Але ми не сумуємо, а шукаємо можливостей здобувати і поглиблювати освіту за кордоном. Хоча є інша небезпека: хтось «підсідає» на іноземні гранти і більше не працює вже в Україні. А виховати фахівця – значно дорожче, ніж потім його «перехопити». Сподіваюся, що колись держава Україна перестане дозволяти займатися реставрацією своєї спадщини  іншим, спритнішим державам.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії» 

Фото з приватного архіву М.Толочка: Ікона Даісіс – Христос Вседержитель після реставрації з церкви Дори; Іконостас з Дори; Богородиця Одигітрія (всі втрачені)

Фото з приватного архіву Василя Слободяна: Церква в с. Крупсько – колись (30-й рік), перед розбором (90-й рік); іконостас в інтер’єрі церкви-музею у Львові.