Там, де закінчуються слова, починається музика…
Великодня програма зі справжніх перлин класичної духовної музики – ораторії «Сім слів Спасителя на хресті» Й. Гайдна та арії з кантати «Страсті за Матвієм» Й.С.Баха – уперше прозвучала в Чернівцях у виконанні Академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії під керівництвом Павла Чеботова та солісток – заслуженої артистки України Людмили Шапко (скрипка) та Світлани Дейбук (сопрано).
Скрипаль, диригент, художній керівник камерного оркестру народний артист України Павло Чеботов розмірковує про відсутність «продавців музики» в Чернівецькій філармонії, невідому «Мелодію» Володимира Івасюка, яка стала би чудовим саундтреком до подій на Майдані, та унікальну мову музики.
Про нову програму
Вона, по-перше, спеціально підготовлена до Великодня. І цим уже особлива. По-друге, це неперевершена музика на біблійні теми у супроводі текстів з Євангелія. З нею слухач немовби потрапляє в ті події, що відбулися майже дві тисячі років тому. Ми хочемо, щоби люди відчули ці моменти ще глибше, адже музика, як відомо, спілкується з людськими почуттями напряму.
Про духовну музику
Поняття «духовна музика» може мати кілька значень. Адже це музика, пов’язана з культом, музика, що виконується під час релігійної служби. Сюди можна віднести твори Баха, Генделя, Гайдна. Але найперше – це музика, що звертається напряму до людської душі.
Про музику, що «б’є в десятку»
Я ніколи для себе не розділяю музику на класичну чи романтичну, сучасну чи авангардну. Є музика хороша і та, яку нецікаво слухати. Коли вибираю репертуар для оркестру, керуюся саме цим. Ми хочемо грати лише те, що «б’є в десятку». Те, що зачепить публіку і змусить повернутися до концертного залу.
Про розмаїття стилів
Оркестр гарно грає тоді, коли виконує музику різних стилів. Кожний композитор – це окремий стиль. Не епоха головне, а власне персона. Здавалося б, і Стравінський, і Прокоф’єв жили в один період, але це зовсім різна музика.
Наш репертуар дуже різоманітний. Приміром, цього сезону ми виконували твори композиторів ХХ століття – Стравінського, Прокоф’єва, Шостаковича, Бріттена. Я буквально купався в цій музиці. І дуже задоволений тим, що наприкінці травня виступимо в Луцьку на фестивалі, присвяченому творчості Стравінського. Там ми виконаємо його музику до балету «Аполлон Мусагет».
Перед цим ми «сиділи» на романтизмі – Чайковський, Гріг, Россіні. Ще раніше – на старовинних стилях: Моцарт, Бах, Гендель. І всі ці речі – досі в репертуарі оркестру. Ми працюємо не так, щоби просто відіграти програму і забути, а щоби після репетиції в будь-якого моменту могли відновити твір.
Щодо планів, то хочу спробувати авангард. Приміром, Веберна чи Шонберга.
Про «культуртрейдерів»
Чернівецька публіка – одна з найкращих в Україні. Біда ж у тому, що у нас, з одного боку, є чудова публіка і, сподіваюся, непоганий оркестр, але між ними немає посередника. Тобто структури, яка зв’язала б їх – в одному місці, в один час, щоби ми зі слухачами отримали взаємне задоволення. І цю функцію мала би виконувати філармонія.
Ось погляньте, Чернівецька філармонія – одна із найбільших в Україні. Більша, ніж Київська. У нас є і симфонічний оркестр, і камерний оркестр, і камерний хор, але публіка чомусь не йде. Бо немає менеджера, який займався би організацією концертів. Керівництво філармонії має бути продавцями, «культуртрейдерами», а не чиновниками. Може, це прозвучить надто пафосно, але філармонія повинна виховувати духовне культурне суспільство!
Про «важку» музику
Пригадую один анекдот. Раніше на радіо була така програма «Концерт по заявках». І ось на радіо телефонує, скажімо, товариш Сидоров. Просить поставити Полонез Огіньського. «Будь ласка», – відповідає ведучий. За якийсь час Сидоров знову телефонує. Просить поставити Симфонію Чайковського. «Немає питань», – відповідає ведучий. За якийсь час Сидоров просить поставити Симфонію Шостаковича. Ведучий виконує прохання слухача. Нарешті, той замовляє «Просвітлену ніч» Шонберга. І тут ведучий не витримує і каже: «Слухайте, товаришу Сидоров, візьміть себе в руки і послухайте Полонез Огіньського!». Тобто товариш Сидоров «виріс» настільки, що «переріс» ведучого програми. Я це веду до того, що класична музика може бути важкою для сприйняття лише для людини непідготовленої, яка її мало слухає, не відвідує концерти. Є категорія людей, які відвідують концерти класичної музики постійно. Це одна й та ж публіка, яка прийде за будь-якої погоди. І такі «фанати» є й у нашому місті.
Про невідомий твір Івасюка
Кор.: – Який музичний твір ви би обрали «саундтреком» до трагічних подій на Майдані?
П.Ч.:– Нещодавно в Чернівцях відбувся концерт, присвячений пам’яті Небесної сотні. І там ми виконали «Мелодію» Володимира Івасюка. Це наша знахідка. За радянських часів цей твір музиканти відмовлялися виконувати. Ноти мені передав батько Володимира Івасюка, Михайло Григорович, після смерті сина. Ми з дружиною (заслуженою артисткою України Людмилою Шапко – ред.) переклали цей твір на дві скрипки з фортепіано. Відтоді «Мелодія» постійно в нашому репертуарі. Більш пронизливої, надривної і, підкреслимо, української музики не можу назвати. Є більш відомий твір – «Мелодія» Скорика – та його грають усі. А от «Мелодія» Івасюка – це наше, буковинське, те, чого ні в кого немає. У мене кілька разів просили ноти, але я відмовляюся їх давати. Не тому, що я жадібний. Просто це наше, це той твір, який є свого роду одкровенням. Володимир Івасюк відомий загалу як автор популярних естрадних пісень. Але, з’ясовується, що він ще й дуже серйозний композитор. На жаль, склалося так, що він прожив небагато, але встиг у студентські роки написати цей твір. Незважаючи на те, що він датований 70-ми роками, «Мелодія» не втрачає своєї актуальності й нині. І, відповідаючи на ваше питання,– це саме та музика, що найбільш співзвучна нинішнім подіям.
Про «високу планку»
Наш оркестр – один із найстаріших в Україні. Він створений Юрієм Гіною ще 1975 року, і 1978-го посів перше місце на Республіканському конкурсі камерних ансамблів у Києві. Щоправда, тоді на всю Україну камерних оркестрів було лише три: Херсонський, Рівненський та Чернівецький. От відтоді він і існує. Ним керували різні люди, з першого складу нікого серед живих немає. Коли я повернувся з Туреччини – це десь у 2008 році – оркестр перейшов до мене.
Є речі, які об’єднують музикантів оркестру: вони всі – фанати своєї справи. І тут не мають значення ні вік, ні характер, суттєве лише те, що ми граємо одну музику. Коли я став диригентом оркестру, тут був зовсім інший стиль роботи. Попередній керівник філармонії якось викликав мене до себе і сказав: «Є чудова пропозиція: за місяць поїхати на фестиваль до Києва на дуже хороших умовах. Ось репертуар, який оркестр має виконувати». Я подивився на список. «Серенада» Дворжака – оркестр її не грає. Струнна симфонія Чайковського – в репертуарі оркестру її немає. Я відповідаю: «Це дуже складні твори, за місяць ми з ними не впораємося, навіть, якщо будемо репетирувати щодня». Зате тепер у нашому репертуарі є і Дворжак, і Чайковський, і Стравінський… Я взяв курс на те, що оркестр має накопичити гідний репертуар. І ми постійно підіймаємо цю планку. Будь-який оркестр грає тим краще, чим більше він устиг зіграти. Ніхто не народжується геніальним музикантом. Це той шлях, який слід пройти.
Про ностальгію
Шість років я прожив у Туреччині, де викладав у консерваторії й працював у оркестрі Стамбульського оперного театру. Ми з дружиною багато де поїздили. Бували в Ізраїлі, Німеччині, Франції, Польщі, Румунії, Швеції. Але певної миті я відчув, що далі так не можу: хочу назад, в Україну – і дружина мене підтримала. Може, ми якісь ненормальні, але в такій проблематичній обстановці нам комфортніше жити, ніж в іншій країні без проблем і в комфорті. Мені подобається в Україні. І це при тому, що за походженням я росіянин. Тут моя друга Батьківщина. Тут я прожив 30 років. І не збираюся нікуди їхати, незважаючи на те, що за кордоном музиканти можуть заробити більше. Хочеш концерти? – На тобі. Хочеш оркестр? – Тримай. Хочеш грошей? – Та, будь ласка. Але, тим не менш, недобре мені там. Тут у мене свій оркестр. Тут я живу. Тут я вдома.
Про унікальність музичного мистецтва
Чесно кажучи, неодноразово стикався з дивним явищем. Коли я слухав «Серенаду» Дворжака, не хотів брати її до репертуару оркестру – не чіпляло. Але, коли я сам буквально «вліз» у партитуру, коли «перемолов» цю річ у собі, пережив її, тоді виявив, що це надзвичайна музика. Не завжди треба судити про твір з того, як його виконують. У чому зміст мистецтва? В тому, що кожний виконавець – унікальний. Хтось скаже: чого я піду слухати Концерт Мендельсона, коли я вже чув його сто разів у різних виконаннях. Дивак: цей музикант виконає його інакше. Бо Концерт Мендельсона – це лише форма. Головне – як виконавець зрозумів цей твір і як відкрив його публіці. А кожний зробить це по-своєму. От спитайте з десяток людей після концерту, про що вони слухали музику, – і отримаєте десять різних відповідей! І це правильно. Кожний знаходить в музиці щось своє.
…Можна читати проповіді, можна читати книги, але це аж ніяк не замінить музичного мистецтва. Це специфічна мова. Та годі балачок. Говорити про музику – це вкрай невдячна справа. Музику треба слухати. Там, де закінчуються слова, починається музика.
Руслан КОЗЛОВ, «Версії»
