13 лютого – Всесвітній День радіо.
Свято проголошене ЮНЕСКО в листопаді 2011 року з ініціативи Іспанії. Саме цього дня 1946 року вперше вийшло в ефір “Радіо ООН”, станція якого розташовувалася у штаб-квартирі Організації Об’єднаних націй.
Вадим Пелех: Свобода і знання
Власний кореспондент Національного радіо, серйозний радіожурналіст із 17-річним стажем, Вадим Пелех у своїй передачі «Пелехата хата» вже років п’ять дозволяє собі дуркувати на повну катушку. Ця програма – віддушина, в якій треба дбати, аби стандарти не врівноважували популярність, а прагнення об’єктивності не вихолощувало і не перетворювало на скукотінь. Тому кількість креативу в радіопросторі концентрується в якість і вибудовує «радіохату» – «пелехату».
– Свобода і знання – ті два чинники, які дозволили мені «розважатися» у цій програмі. Такий собі вихлоп того, що я не можу подати у повсякденній радіожурналістиці. «Несерйозна передача», в якій багато серйозної, несподіваної музики, яку рідко де почуєш, якісь історії моїх знайомств із музикантами, якісь враження від почутого-побаченого… Це таке собі конфетті-мішура, маючи яке в долонях, я не змушений перейматися, чи матиме усе це рейтинги і широку аудиторію.
Класичний типаж на радіо – диктор. Радіоведучий – це «сучасніший варіант» диктора, якщо можна так сказати. У нього є право й шанси інтерпретувати інформацію, яку він дає в ефір, вести розмову з гостями й кореспондентами.
Радіожурналіст – тема трохи інша. Він може бути і ведучим, і репортером, і аналітиком. Журналісту на радіо і важче – бо нема картинки для ілюстрації сказанного, – і легше водночас – адже словами, інтонацією і навіть паузою можна зробити потрібні акценти, неможливі, приміром, у газеті. Арсенал радіожурналіста широкий, і майстерно ним володіти – власне, те, чого я прагну.
Не може журналіст стояти осторонь подій, які переживає його держава. І до речі, активна принципова позиція власкора – те, що завжди віталося на Національному радіо. От і зараз – не можна просто відсторонено розповідати про злочини, які кояться проти твоїх співгромадян. Зараз дискусія про те, чи має право журналіст на громадянську позицію, активно закидається у фахову тусовку – від людей, які мають певний дотик до професії, але не є журналістами. Не думаю, що вона доречна. Ми ж не вчимо хірургів, як тримати скальпель. Є універсальний показник довіри до журналіста – його популярність. Якщо ти «спалишся» на тому, що брешеш, слухач, читач зреагує на це миттєво: перемикаючи хвилю чи не купуючи твою газету. Журналістика – в тому числі й радіожурналістика – готова до правил гри, які українці відстоюють на Майдані.
Тетяна СМОЛДИРЕВА: Неупередженість і ерудиція
Директор ТО «Радіо Буковина»ЧОДТРК, керівник Чернівецького прес-клубу, журналістка із досвідом роботи понад 30 років переконана, що фахівець ЗМІ, не тільки радійник, повинен бути ерудованим і неупередженим.
– Коли я починала журналістську діяльність, не було окремого поняття «радіоведучий». Існувало лише державне радіо, а у штатному розкладі стояв тільки «диктор». «Радіоведучий» з’явився , коли виникли приватні радіостанції. Об’єдналися функції журналіста й диктора – і з’явився радіоведучий.
До незалежності України в системі офіційного радіо теж існували авторські передачі, але тоді їх начитували та записували диктори-професіонали. Тому що дуже важливе значення приділяли мові, грамотності, артистизму.
До журналістів же, за моєї молодої пам’яті, не було таких вимог, як тепер. Сьогодні радіожурналіст є й ведучим своїх передач. Відтак першим і головним на радіо і нині є знання мови та дикція.
Особисті якості та досвід, безумовно, допомагають журналісту створювати передачі. Я переконана, що людина, яка присвячує себе журналістиці, повинна мати глибоку ерудицію та бути висококультурною особою. Людина, яка виходить в ефір, має дуже багато знати, щоби виглядати на рівні зі своїми співрозмовниками, має бути вихованою й стриманою. Навіть, якщо я знаю більше, аніж мої співрозмовники – я запросила їх до розмови, тож повинна бути тактовною. Радіо – це не допит, це розмова.
Якщо в нас ідуть передачі аналітичні, то журналіст – а він у цьому випадку модератор – має право і на власне бачення, і на власний коментар.
Принципів журналістики – об’єктивності, неупередженості, збалансованості – ніхто не скасовував.
Слід обов’язково враховувати різні точки зору. У кожного з нас є своє бачення, свої уподобання. Та ми не маємо права нав’язувати їх радіослухачам, натомість маємо бути дипломатами, щоби подавати свою точку зору ненав’язливо і не як домінуючу. Народ у нас розумний, сам зробить висновки.
Свою передачу мені важко оцінювати. Бо я не той радіоведучий, який щодня в ефірі. Коли 19 років тому народилася радіостанція «Буковина», я створила майже всі передачі і була їхньою ведучою. Багато з них живе й досі. Змінилися вони, чи ні, мені важко судити, але передачі були різними. До прикладу, досі в нас виходить «Ранковий експрес» – щоденна ранкова інформаційна програма. Веде її молодь, а засновницею була я, відповідно, й вела її теж. Свого часу створила жіночу передачу «Люстерко». Це така мила передача, на кшталт жіночих журналів, де можна знайти цікаві поради, рецепти, якісь етичні та психологічні речі… Уже кілька років на радіо існує щоденна інформаційно-аналітична передача «Точка дотику» – про реалії життя в оцінках сьогодення. Теж з моєї ініціативи, тож і вела її, а нині – усі по черзі.
Переконана, що інформаційні передачі повинен вести професіонал із певною підготовкою. Ведучий аналітичних програм має право аналізувати ситуацію, мати власну точку зору. Якщо виступає як політичний оглядач, то й аналізує подіі, залучає до ефіру експертів. Але обговорювати з експертами, а не висловлювати будь-що.
Не може журналіст, який би він не був розумний, давати нам поради про лікування без консультації лікаря – залучаємо до просвітницьких передач фахівців.
Безумовно, я – за євроінтеграцію. Сказати, правильно чи не правильно, що люди вийшли на Майдан, може тільки Господь Бог. Люди вийшли тому, що їм набридли брехня і стагнація. Люди хочуть змін – і змін цивілізаційних. Я бачу цивілізаційний вибір України там, де є цивілізаційні цінності. Там, де є увага та повага до людини; там, де пріоритет – Людина – вищий за гроші та владу; там, де верховенство права; там, де міліція служить народу; там, де ніхто нікому не прислужує. Я особисто хотіла би жити в державі, де є право. Тому люди скористалися своїм правом на протест проти, на їхню думку, неправомірної політики керівництва держави. На це здатні сильні люди, на це здатні фанатики та ідеалісти…
Оксана ДЕНИСЮК: Чесність і щирість
За 8 років роботи спробувавши себе і на радіо і на телебаченні, наразі Оксана веде на «Радіостанції» інформаційно-аналітичну програму «Суть речей» і вміло поєднує це із роботою державного службовця у Чернівецькій облдержадміністрації. Цю програму вона створювала сама, підточувала її під себе, навіть назву її програма носить «Суть речей з Оксаною Денисюк».
– Радіопередача «Суть речей» започаткована ще 2008 року. Переросла в таку з програми «Народний контроль»: це був виграний грант від фонду «Відродження», де планувалося 90 програм на 30 хвилин із одним гостем кожна. Рано чи пізно усі проекти закінчуються. Та оскільки цей виявися дуже популярним, ми зрозуміли, що його не можна просто так відпускати, і з’явилася «Суть речей з Оксаною Денисюк». Хронометраж програми ми збільшили та почали запрошувати на неї двох людей з протилежними поглядами.
Досвіду радіоведучого набуваю й досі з кожним прямим ефіром. Щоби програма була цікавою, окрім запрошення цікавих людей, багато працюю над собою. Для цього інколи і психологічну літературу читала. Одна з таких книжок, книга Ларі Кінга, дуже відомого американського ведучого, мені дуже допомогла, так само як і досвід знаменитої Опри Вінфрі, яку можна наслідувати.
Гостей я завжди запрошую прийти за 15 хвилин до ефіру, щоби мати можливість попередньо поспілкуватися із ними за чашкою кави. Та найголовніше для мене – чесність і щирість у спілкуванні з людьми.
В ефірі періодично виникають проблеми – і це нормально, бо коли програма існує стільки років, то ти розумієш, що того чи іншого моменту ти запрошуєш інколи одних і тих же гостей. Наприклад, на літо ми взагалі закриваємося на два місяці.
Я вважаю, що радіоведучий має більшу свободу, аніж радіожурналіст, який виступає рупором. Радіожурналіст робить новину. Він зобов’язаний дотримуватися головних журналістських стандартів: збалансованість, чесність, достовірність, актуальність, оперативність…. У мене ж – година ефіру, коли я можу робити все, що завгодно.
Є ще одна річ, щодо якої можна сперечатися, та я собі це дозволяю, я висловлюю свою думку – і почала я це робити відносно недавно.
Коли я йшла працювати в ОДА, всім було цікаво, як зміниться передача «Суть речей». Але з Папієвим було погоджено, що програма «Суть речей» залишається, принаймні, ми спробуємо її залишити. Голова ОДА сказав, що він не бачить проблем у тому, щоби я продовжувала свою журналістську, творчу діяльність. Якщо програма втратить об’єктивність через те, що я займаю відповідну посаду державного службовця, тоді ми її закриємо.
Щодо останніх подій, які відбуваються у державі, моя позиція така: очевидно, що всі ці протестні акції, які відбуваються у нас у державі, – це оцінка діяльності влади. І водночас дуже шкода, що є трагічні та смертельні випадки, мені дуже важко це сприйняти, бо це неправильно, так не повинно бути. Головне, щоби люди не розчарувалися. Я мрію, аби ці питання вирішилися у конструктивній бесіді. Я не хочу, щоби брат ішов на брата. У мене є друзі, які пережили громадянську війну у Грузії, і вони розповідали такі жахливі речі… Це залишиться на все життя. І мені здається, що кожний українець прагне завтра жити трішечки краще, ніж сьогодні, але… не ціною крові. От і все…
Маріанна АНТОНЮК, Лідія КИРИЛЮК, “Версії”
