Семантичне гніздо, журнал «Ї» та живе спілкування не тільке блогерів…

17 жовтня у «Literatur Cafe» відбулася зустріч із головним редактором незалежного культурологічного журналу “Ї” Тарасом Возняком.
А більш точно (чи більш офіційно) – у «Literatur Cafe» вібувся теоретико-методологічний семінар «Промоція, створення та поширення блогерських мереж на Західній Україні. Приклад Інтернет ресурсу журналу “Ї” ».
Як на мене, то ми були присутні на блискучій публічній лекції Тараса Возняка у формі живого спілкування про комунікативну функцію мови, слова у реальному і віртуальному просторах…
Слово не є просто «слово»…
Слово промовляється.
Слово говориться.
Краса слова, сила слова, енергія слова, «глагол творящий»(рос.).
Сказане слово більш важливе, ніж написане.
Не тільки Петра Чаадаєва пригадали цього вечора.
Сократа, Платона, Аристотеля, Іоана-Георга Пінзеля, Бруно Шульца, Зигмунта Гаупта, Дмитра Менделєєва, Пилипа Орлика, Мартіна Хайдеггера, Пауля Целана, Петра Рихла, Фрідріха Ніцше…
– А хто прочитав Ніцше?
Чесно призналася одна людина.
Також не в Googlе ми шукали «семантичне гніздо» та текстуальну уніфікацію мови в Інтернеті.
І я подумала про нову п’єсу «Прощание с бумагой» Євгена Гришковця, де він розстається не з папером, а з образом життя. І, як стверджує, назавжди.
Не хочу, щоб це було пророцтвом.
Я думаю, що це просто попередження…
“І не люди говорять мовою, а мова говорить людям і людьми…”
А «живе» спілкування ніколи не замінити віртуальним світом…

Учасники зустрічі спитали Тараса Возняка стосовно минулорічної публічної дискусії на тему «Навіщо Україна?». Дійсно, досить провокаційна тема і запитання. Але іноді завдяки таким запитанням аспекти істинності нам відкриються зовсім іншими і несподіваними.
Час переформатування українського суспільства продовжується. 25-30 сімей олігархів, які володіють майже всіма статками України, 15%-20% – зародковий середній клас, а всі решта – злидні, розграбований український народ. Таке співвідношення не може довго продовжуватися…
А ось чи надовго мораторій продажу землі в Україні ніхто не міг однозначно відповісти. До 2013 року поки ще діє, але чи на довго? А взагалі: чи продаж землі чи України?…

Також присутні чернівчани позаздрили західній столиці стосовно культурного, літературного та мистецького життя Львова. І пригадали Богдана-Ігоря Антонича, Генрика Збєжховського, Івана Франка, Іоана-Георга Пінзеля, Бруно Шульца, Зигмунта Гаупта, Василя Пачовського… А чого тільки вартує словник львівської ґвари…І львівське богемне життя видається чернівецьким провінціалам утаємниченим, але яскравим і виразним. І книги, які купуються, або друкуються у Львові, мають обов’язково пахнути львівською кавою. І ми розмовляли про те, як має бути оформлена книга, чим вона пахне, чим приваблює. В старовинних книгах є взагалі щось міфічне: папір з водяними знаками, шкіряна палітурка, золочений зріз книжкового блоку, назви шрифтів та письма – курсив, унціал, устав, півустав, рустика, бастарда, версали, фрактура…

“…Те, що Чернівці створені чотирма культурними елементами – австрійським, гебрайським, українським і румунським – дуже відрізняє місто від сусідніх галицьких міст, що постали на польському, гебрайському та українському первнях. Це призвело не тільки до виділення Буковини ще за Австрії в окрему адміністративну одиницю Герцогство Буковина (Herzogtum Bukowina), але й розділило долю Галичини й Буковини аж до сталінської окупації і врешті незалежності України.
Між розпадом імперії та українською незалежністю було сімдесят років трагічної европейської історії, які докорінно змінили етнокультурну карту цілого краю. У Чернівцях і Львові витворилися доволі відмінні політичні культури. І часом це призводило до різних політичних наслідків. Якщо у Львові чи Станиславові відносини між етнічними групами і їхніми політичними нуртами були доволі жорсткі, що призвело до кривавих міжетнічних зіткнень і взаємних депортацій українців та поляків, то ситуація у Чернівцях була набагато м’якшою. Попри загальне невдоволення румунським пануванням, вона залишала певний люфт…”
Тарас Возняк, “Чернівці. Дух дихає там, де хоче”, часопис “Ї”, №56,
ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ

У свою чергу Тарас Возняк з не меншим захопленням говорив про Чернівці, про його мистецьку спадщину і сьогодення. На Буковині величезна літературна школа: Пауль Целан, Елієзер Штейнбарг, Роза Ауслендер, Ольга Кобилянська, Дмитро Загул, Георг Дроздовський… А зараз в Чернівцях є сильні постаті: Петро Рихло, Олександр Бойченко.
– Петро Рихло – чи не Іван Франко наших днів?…
Коли я прийшла додому після зустрічі з Тарасом Возняком, то взялася перечитувати «Загублену арфу» Петра Рихла.
Зараз читаю і часопис «Ї» № 65 – «Франц Йозеф І. Приватно», який я придбала у «Літературному кафе». Тепер із лаконічним підписом Тараса Возняка. Бо після зустрічі відбулася автограф-сесія.
Художник-графік Олег Любківський поцікавився продовженням чернівецької теми часопису «Ї».
– Чи не з’явиться №56 частина 2 “ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ” ?
– Справа у коштах.
Олег Любківський зголосився ілюструвати новий чернівецький часопис.
Сподіваюся і вірю, що знайдуться кошти на все інше…