Туберкульоз, як і будь-яке інше інфекційне захворювання, обріс стількома міфами, що нерідко люди бояться ситуацій, де страх перед зараженням є абсолютно безпідставним, і водночас не убезпечуються тоді, коли це вкрай необхідно. На жаль, таких помилок припускаються не лише пересічні громадяни, а й керівники адмінтериторій, і відповідальні за епідемічну безпеку служби. Про це яскраво свідчать дві конфліктні ситуації в Чернівцях довкола лікувальних закладів протитуберкульозного спрямування.
Містечковий «патріотизм» проти медзакладу
Чернівецький облтубдиспансер вже кілька десятиліть розташований в центрі міста. І кожна нова влада, яка приходить в область, заявляє про необхідність його винесення за межі хоча б центру. Така постановка питання не викликає заперечень. Адже, окрім розташування в людному районі, приміщення диспансеру не має достатніх для наявної кількості хворих приміщень. Та й розмір палат не відповідає сучасним вимогам. За словами керівництва протитубуркульозного диспансеру, функціонування закладів надалі не можливе без виділення значних коштів на ремонт. Крім того, сучасні методи обстеження хворих вимагають придбання та встановлення сучасного медобладнання. Однак навіть капітальний ремонт не дасть змоги розвинути нові структурні підрозділи, повідомляє сайт «Всепро».
Сплеск емоцій здійнявся у частини чернівчан (а саме – мешканців району Садгора) тоді, коли було прийняте рішення, що тубдиспансер перенесуть до їхнього району міста. Для цього місцева влада вже знайшла 24 га землі на вулиці Семена Галицького. Там хочуть побудувати обласний пульмофтизіатричний центр на 450 ліжок.
Ні те, що визначена територія віддалена від людського житла і розташована фактично посеред поля, ні майбутні робочі місця для місцевих жителів (і в процесі будівництва, і надалі в самому закладі – адже середній і молодший медперсонал набиратимуть з найближчої місцевості, а також те, що сюди змушені будуть пустити громадський транспорт) не переконують садгірчан погодитися на це будівництво. І в цьому випадку найбільше потрібна просвітницька робота як медиків, так і влади, яка прийняла це рішення. А відсутність належного інформування призводить до поширення чуток і страхів.
Садгірчани бояться, що «туберкульозні» їздитимуть у їхнього району в маршрутках – навіть не замислюючись, скільки хворих на відкриту форму туберкульозу легенів уже їздять поруч з кожним з нас у громадському транспорті. Бояться, що Садгора стане «розсадником інфекції», але не завдають собі клопоту потурбуватися, чи не більшим «розсадником» є тубдиспансер у центрі міста. Зрештою, наполягають, аби заклад перенесли кудись «ближче до лісу», зовсім не беручи до уваги ставлення до цього мешканців тієї, ближчої до лісу, території.
Такий містечковий «патріотизм», очевидно, виглядає неосвіченим середньовіччям для фахівців у галузі фтизіатрії. Адже цілком зрозуміло, що до епідемії туберкульозу призводить не будівництво протитуберкульозного диспансеру в чистому полі. Епідемію спричиняє неуважність до власного здоров’я, асоціальний спосіб життя, а також генетична схильність організму.
Сумнівні експерименти влаштувала молодійцям Чернівецька облрада
Дуже подібною, а насправді – цілком протилежною є ситуація в селі Молодія Глибоцького району. Там на базі наявного протитуберкульозного диспансеру взагалі вирішили облаштувати хоспіс. Мешканці села протестують проти обох закладів – і чинного, і запланованого. Адже, згідно з нормами санепідслужби, такі заклади мають бути за межами населених пунктів. Натомість у Молодії протягом багатьох років диспансер (а тепер і хоспіс, який почне функціонувати, згідно з рішенням облради, вже практично за місяць) розташований в центрі села, за кілька десятків метрів від дитячого садка, в сотні метрів від школи та від місцевих продуктових крамниць.
Рішення облради про облаштування хоспісутак само приймалося без згоди громади села.
У ситуації спробував розібратися народний депутат, лікар за фахом, Сергій Шевчук, який відвідав село в рамках робочої поїздки до Чернівецької області. Він заявив, що має всі підстави порушити питання про заборону цього на рівні Міністерства охорони здоров’я, Генпрокуратури та РНБО: «Звернуся до них за оцінкою цієї ситуації», – пояснив нардеп.
Насамперед, за висновком нардепа, який є Міністром охорони здоров’я Опозиційного уряду, влаштовувати хоспіс для хворих на туберкульоз – неправильно з точки зору медичної етики. Адже хоспіс – це «передпокій моргу», місце, де невиліковним хворим надається можливість відійти у кращий світ гідно, зменшивши їхні фізичні і душевні муки. Називати невиліковними хворих на туберкульоз – неетично, адже туберкульоз – виліковний! Тож сумнівним є взагалі експеримент з реорганізації протитуберкульозного диспансеру в хоспіс для хворих на туберкульоз.
Розташування закладу в центрі села поруч з навчальним і дошкільним закладами теж породжує безліч питань. Окрім того, присутні на зустрічі народного депутата з громадою представники сільради підтвердили: з питання облаштування хоспісу в селі сільрада не приймала жодних рішень.
Усі ці порушення, а також звернення від мешканців села з підписами дають підстави народному депутатові відстоювати інтереси громади.
Свого часу проблему неприпустимості розташування лікувальної установи такого типу поблизу дитячих дошкільного і навчального закладів порушували вчителі Молодійської школи. Та, як зазначили учасники зустрічі з народним депутатом, працівники тубдиспансеру одразу попередили, що відмовлять вчителям у проходженні рентгенологічного обстеження. «Їдьте, мовляв, до району». І цього разу на зустріч учителі прийти не наважилися: уповноважили одного з місцевих жителів говорити від свого імені. Зате ніщо не зупинило дітей, яких на зустріч прийшло зо два десятки. Вони розповіли, що на перервах бігають через дорогу за булочками до крамниці, де нерідко зустрічають пацієнтів тубдиспансеру…
Сергій Шевчук оперативно з’ясував, що хоспісів подібного спрямування в Україні немає, тобто Чернівецька облрада прийняла поспішне рішення про сумнівний експеримент в області. Питання скасування цього рішення вже порушував у обласній раді депутат Іван Мунтян.
Іноді перипетії навколо туберкульозу і боротьби з ним складаються дуже химерно. За гектарами територій, корпусами приміщень і сотнями ліжко-місць втрачається бачення власне хворого і процесу його лікування. То суспільство не вірить у добрі наміри влади і офіційної медицини, то влада й медицина своїми рішеннями самі позбавляють себе довіри суспільства. Прикро, що в обох випадках це лише на користь епідемії.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
