«А дайте я вам щось збрешу, але то є правда»…

…Продовження.  Початок – https://versii.cv.ua/pohlyad/na-gostini-do-ivana-vshanuvannya-pam-yati-ivana-mikolajchuka/17752.html

«А дайте я вам щось збрешу, але то є правда», – так іноді розпочинав якусь свою  небилицю Іван Миколайчук.

Вздовж дороги від церкви до родинного обійстя Миколайчуків  усе буяло зеленню, у сонячних променях красувалися майстерно розшиті рушники, килими, які прикрасили територію сільського стадіону. Грали народні музики, співали фольклорні колективи,  відтворювалися театральні сцени з кінофільмів, у яких знімався Іван Миколайчук, буковинські  художники малювали картини для альбому про кіномитця, майстри народної творчості демонстрували свої вироби і проводили майстер-класи. Біля сцени були накриті величезні столи, де частували гостей.

«Така зелена ця Чортория. Така красива!»

Вулиця, що веде до обійстя Миколайчуків, носить назву Івана Миколайчука. Серед пишних кущів калини стоїть бюст кіномитцю. Після плокладання квітів до присутніх звернулася Марія Миколайчук.

– Буковинці мої рідні, чорторийці. Ви просто найкращі. Я рада завжди з вами  зустрічатися рада бути тут, серед вас,  бо ви мені нагадуєте мого Івана.  Його дух витає зараз, і він дивиться і слухає кожного з нас, вдивляється в кожні очі, йому цікаво знати, хто чим  дихає і живе. Ми  зараз проїхали до Чорториї. Така зелена ця Чортория. Така красива. Така чудова! Дай боже Вам всім жити у цій  красі і отримувати насолоду у житті.  У цьому селі, на Буковині виросте ще не один Миколайчук, як отой маленький хлопчик у вишиванці,  і прославить її…

Фрозина Грицюк, сестра Івана,  подякувала всім присутнім за пам’ять про Івана.

– Я хочу тільки дуже щиро подякувати всім, хто причетний до цього свята. Дякую  вам за вашу шану, за  увагу до Івана, за Ваш труд і многая вам всім літа.

Пам’ять довжиною в 55 років…

З фотохудожником Михайлом Михалатюком ми зустрілися вже після поїздки у Чорторию.

–  В минулому році у дворику Чернівецької ратуші, у  Чернівецькому краєзнавчому музеї і на подвір’ї садиби Івана Миколайчика у Чорториї була представлена Ваша  ювілейна фотовиставка «Іван Миколайчук — в об’єктиві товариша». І цього року, у  ці червневі дні особливо багато зустрічей, спогадів, відбуваються виставки, різні заходи та пройшов  вже вдруге  етнофестиваль «На гостини до Івана».  Які Ваші спогади?

– Словами важко оповісти, висловити те, що я відчуваю. Слів немає, є тільки пам’ять довжиною в 55 років. Це як кіно, як деяка кінострічка, окремі кадри, які можуть наснитися мені вночі, пригадатися раптом, особливо зараз я їх прокручую в пам’яті, вони стають чіткими та виразними.
Вперше з Іваном ми зустрілися у 1956 році. Я жив у той час на Клокічці. Іван там же винаймав квартиру. Я вчився у п’ятому художньо-ремісничому училищі, що на Соборній площі. Ми разом йшли на навчання: я до училища, Іван до театру. І наша дорога пролягала через вулицю 28 червня, яку тоді місцеві жителі називали Франціс-гасе. Саме на цій вулиці мешкала і Марія Карп’юк.
І я згадую Івана не як актора, а як свого ровесника, товариша, друга, однодумця. Коли він прийшов у театр, то з ним була така історія, яка швидше видається розіграшем. Першим завдання йому призначили принести відро репризи. Дали пусте відро, сказали зайти в підсобні приміщення, де зберігаються декорації, і набрати реприз. Робітник театру був попереджений, набрав відро залізяк і з тим відром Іван піднявся на сцену. Але здебільшого в майбутньому Іван вже розігрував інших.
Після армії (а я служив три з половиною роки), повернувся у Чернівці. І, звичайно, завітав до театру. Петро Міхневич, Галина Янушевич, Валентина Зимня були першими вчителями Івана у студії Чернівецького музично-драматичного театру імені О.Кобилянської. Коли я спитав, а де Іван Миколайчук, то взнав, що він вже у Києві.
І саме в цей час Іван знімався у двох фільмах: «Сон» і «Тіні забутих предків».
Зустрілися ми вже знову у Чернівцях, де знімався фільм «Гадюка».
А у 1981 році, коли почалися зйомки фільму «Така пізня, така тепла осінь», я звільнився з рекламного агентства та почав працювати у штаті Київської кіностудії імені О.Довженка.

– А який був Іван Миколайчук із своїми друзями, земляками?
– Він був гуморист, збитошний, мав море сценаріїв, різних історій, небилиць. «А дайте я вам щось збрешу, але то є правда», – так іноді розпочинав свою небилицю Іван. Надзвичайно любив людей, слава його зовсім не змінила. Дорогою, коли йшов в рідній Чорториї, всім вклонявся, здоровався. І пам’ятаю, як мені повторював: «Михайле, не важливо по якій дорозі ти йдеш, важливо, що ти там бачиш». Пам’ятаєте, як у фільмі «Вавилон ХХ» філософ Фабіан розмірковує: «Який же це філософ без очей? Філософ повинен бачити, думати і споглядати світ. Ні, не спіши. Суть не в тому, щоб скоріше знайти заповітний шлях, а суть у тому, щоб більше побачити на цій дорозі».

Якщо у 60-ті роки здебільшого степінь свободи диктувало ЦК партії, то в наш час – це ринок. Тому державна політика має заохочувати виробників українських фільмів, заохочувати телеканали до інвестування в українське кіно, кіноіндустрія і уряд має працювати в партнерстві.
Створити в Україні музей українського кіно має на меті не тільки Юрій Гармаш, цей музей має бути обов’язково створений. Так само, як має відродитися Всеукраїнський кіно-фестиваль імені І. Миколайчука, має бути створений у Чернівцях кіноцентр імені І. Миколайчука, систематично проводитися ретроспективний показ фільмів, де грає Іван Миколайчук на телеканалах України, а не тільки десь випадково у ювілейні дні.
Відбувся фестиваль. Пройшли урочистості і заходи… І учасники та гості фестивалю «На гостини до Івана» впевнені, що українське поетичне кіно відродиться обов’язково…

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора