Незважаючи на занудний офіціоз, ритуальні «ку» і виняткові за снодійним ефектом промови, у цього дня невичерпний потенціал. У першу чергу, він є яскравим свідченням, що можна зовсім не згадувати про історичні драматичні події і небо після того не падає на землю. А можна сказати, навпаки, стає спокійнішим і миролюбнішим. Адже дата 28 червня для буковинців колись означала епохальну дату приєднання. І тут були такі танці… Нині про епохальність не згадують, не сперечаються. І, видається, правильно роблять.
Бо знову би почали битися лобами, розмахувати віртуальними кулаками, матюкатися на Інтернет-форумах…
По-іншому у нас дискусії не відбуваються. Тож чарівне занурювання в нудьгу і офіціальність і зовсім з іншого приводу замість тупих суперечок йде на користь народу. Адже замість історії він думає, як би швидше змитися на дачу або в пивну…
Ось в Молдові в минулому році зробили 28 червня днем трауру за жертвами радянської окупації. Цікаво, що їхній день трауру збігся із нашим днем Конституції. Але ось яка придибенція. У цьому році в Молдові вже знов прийшли до влади комуністи. Тобто народ все ж хоче не «правильної» історії, а зарплат і соціальної справедливості. Хоче, щоб, припустимо, контрабандисти почувалися чмошниками і злодіями, а не були депутатами, а, скажімо, вчителі почувалися господарями життя, а не відчували себе чмошниками.
Отже, 28 червня 1940 року не хочуть відзначати ані буковинська, ані одеська обласна влада (половина Одеської області приєдналася саме тоді). А на мою думку – це винятковий день, чарівний день, коли можна зрозуміти, що фарбування історії в один колір додає грошей політикам і кон’юктурним історикам, але не додає людям розуму і зваженості.
З легкої руки теперішніх кон’юктурників приєднання Буковини та Бессарабії сприймається як тривіальний наступ імперії на бідні малі народи та їх поневолення. Хоча у 40-му така інтерпретація здавалася б божевільним припущенням. Про нації в СРСР ніхто тоді не задумувався. Думали про класи. Цей психологічний нюанс вже не зрозумілий і нікому не потрібний. Але він вирішальний для того, щоб розуміти, що відбулося. І саме штучна незрозумілість і штучна непотрібність цього нюансу спонукає його роз’яснити і втокмачити.
Радянська влада вже на першому році втілила усі підсвідомі мрії, якими вагітніє нині народ. Вислала куди подалі депутатів, які не встигли втекти, переселила бідноту з підвалів та нетрів до особняків тих самих депутатів.
Стало тісно, але краще аніж у підвалах… Розкішні вілли перетворилися на дитячі садочки, поліклініки тощо. Ввели безкоштовне навчання (для вихідців з робітників і селян) та лікування. І все це за рік. І одночасно, як нині справедливо пишуть, розстрілювали на кордонах, виселяли з домівок колишніх чиновників, підприємців, які за великим рахунком нічого поганого не зробили. Але не зробили вони й доступного житла, навчання і лікування. Що наводить на жорстоку, але, боюся, правильну думку, що «кари без провини не буває». Хіба що кара виявилася аж занадто жорстокою. До тупості.
Але уявіть такий фокус долі зараз! Гадаю, і зараз чимало би підтримало таких цікавих окупантів, що роздають квартири і роблять з вілл безкоштовні поліклініки… Як це не двозначно звучить. Нині, як бачимо, все відбувається з точністю до навпаки. «Не окупанти» рулять. Не захоплюють країн, але захоплюють школи, дитячі садочки і колгоспні стави, де ночами грають у бейсбол. Хоча в нову епоху цей день дав нам Конституцію. Чи втішає це народ? Ось питання, що затьмарює гамлетівське.
Однак, власне до документів 1940-го року. Подам ті, які видались мені цікавішими. Перше з них – непомітна об’ява у «Радянській Буковині» 1940-го року чомусь мене вразила. А написано там було всього лише: «Сьогодні о сьомій годині вечора у будинку пропаганди і агітації (вул. Реджеле Фердинанд, 19) відбудеться лекція на тему «Основні риси марксистсько-філософського матеріалізму». Лекція платна. Вартість квитка один карбованець. Квитки продаються з 9-ї години ранку до 8-ї години вечора». Отже, вразило, що на лекцію з такою темою розраховували продати квитки. Причому такі об’яви друкувалися досить часто. Можна припустити, що інтерес до таких лекцій був щирий. Адже карбованець коштувала печеня з яловичини у ресторані «Європа»(теперішній «Дністер»).
Є свідчення, що ніщо так не приваблювало чернівчан у буржуазні тридцяті, як почитати трохи про комунізм і помріяти, як усі ці остогидлі буржуазні політики, легітимізовані крадії та псевдонародолюбці накивають п’ятами. «Румунські поліцейські, працівники сигуранці боялися кирилиці, як біса. Адже це була ознака комуністичної літератури», – пише відомий чернівчанин Петер Демант, який у п’ятнадцять років потрапив у поліцію за червоне вітрило свого човна. Причому червоним воно було абсолютно випадково, адже Демант захоплювався пригодницькими романами, а не комунізмом. Тим не менш, дули на холоне.
Друга статейка, що наведу, також дуже типова. Їх в тодішній пресі було дуже багато:
«Нова квартира Густава Шварца
Більшої сім’ї, як у механіка фабрики «Фурніка» Густава Шварца, не було у всьому робітничому селищі Ленківці. Крім Густава Максовича і його дружини Марії Миколаївни, в сім’ї ще дванадцятеро дітей. Але і меншого будинку, де тулилася родина Шварців, також не знайти у цьому селищі. Двоє ліжок, що стояли вздовж стін і вузенький прохід між ними займали всю житлову площу. Вірніше, це не житлова площа, а низенька темниця з трьома віконцями. На кожному ліжку сплять по четверо дітей. Старшим дітям доводиться щовечора складати додаткові ліжка з дощок. Влітку сплять на вулиці.(…)
Так прожив останні шість років Густав Шварц із родиною. Та ось у Північну Буковину прийшла Червона Армія, утворилася радянська влада. Після встановлення нової влади у газеті з’явилася постанова про вселення робітничих сімей у нові квартири. Серед прізвищ, що були надруковані, Шварц знайшов і своє.
Пройшло вже декілька днів, як сім’я живе у будинку колишнього поміщика Якова Гайтнера, в якого колись працював Густав Шварц. Замість темної кімнати, в якій тулилася велика сім’я, чотири просторі світлі кімнати, є ванна, меблі і рояль».
З цього зрозуміло, що Гайтнер чкурнув, не витрачаючи часу на перевозку меблів. Але, якби поміщик Яків подбав про таку-сяку соціалізацію та захист робітників на своїх підприємствах, то, можливо, Шварцу було б і незручно купатися у ванній колишнього роботодавця і грати щось оптимістичне на його роялі.
Крім того, на цих пожовклих сторінках ще безліч звітів колективів фабрик і заводів, які вчилися жити без господаря і, за модою тодішніх часів, організовували музичні капели і хорові гуртки, спортивні секції та лабораторії для фотолюбителів. Писали про путівки до піонерських таборів і про депутатів-робітників, що їдуть на ВДНГ. У цих газетах є жанр, якого вже не знайти: це сповіді проституток, що стали на шлях правельний і пішли працювати. Є фото селян у народних строях на сходах університету, що мали приголомшувати тодішнього читача. І все це існувало разом із підозрілістю, пошуками ворогів, висилками ворогів. Разом, а не окремо.
До чого це? До того, що когось знов треба виселити і щось відібрати? Мене це навряд чи втішить. Це про різні барви, шановні читачі, про те, що не все впиралося у нації і націоналізм. І взагалі, про те, що історія мала б існувати для гурманів, шукачів таємниць, шукачів сюжетів, але не для політиків, які стократ перекрутять її на свою користь, зроблять пласкою, нудною, небезпечною. І якщо історія здається правильною, повірте, з неї вичавили життя і правду. Авторам такої вичавленої історії подобається, з яким ентузіазмом ви бігаєте на голосування, як вправно і передбачувано голосуєте. Чи подобається це вам?
