Лариса ДЕНИСЕНКО: у магазинах найчастіше крадуть її книги

Успішна адвокатка й письменниця зустрілася з прихильниками свого таланту у чернівецькому Літературному кафе

– Спогад з дитинства? Мені було три роки, а бабуся-угорка дуже не любила, коли хтось не пошановував її угорських страв: колола голкою за непослух. Коли перепало мені, я відразу ж вхопила голку і їй «віддала». На моє здивування, вона мене не покарала, бо оцінила як «справжню угорку!».

До 23-х прожила у своїй грецько-литовсько-угорсько-російськомовній родині, аж поки не потрапила до україномовного середовища, яке створив Сергій Головатий.

Або ще такий доволі кумедний дитячий спогад. Якось на концерті Софії Ротару мене заворожила величезна голуба куля з голубами, яка мала супроводжувати пісню «Оставим шар земной детям…», а ми, тобто ансамбль, мали «підтанцьовку». Не знала, що за цією кулею так само пристрасно спостерігав і син самої співачки.

Коли концерт закінчився, я вхопила «мрію» руками, але раптом… Син видатної мами, такий самий школяр, як і я, почав видирати кулю в мене з рук. Ну й… зчинилася бійка. Він «скуштував», що таке удар тенісистки, але врешті-решт обоє виглядали «дуже достойно»: він з підбитим оком, я теж пошарпана, в брудному одязі. Куля теж постраждала: вона була з пап’є-маше і ми у бійці проламали їй боки.

– Чому закрили культурологічну програму «Документ+», яка діяла на каналі «1+1»? А вас це дивує? Змінився власник, і він поставив акценти на програмах розважальних, які не є ані повчальними, ані пізнавальними. Телебачення було для нас, і для мене особисто, можливістю розповісти про талановитих людей – письменників, художників, про проблеми культури, поговорити про наболіле…

– Як я, юрист, пишу? Просто не можу жити, аби не писати. А ситуації, персонажів підказує саме життя. Герой Лікар не придуманий – це мій друг. Він такий: блискучий хірург, але… розмовляв з пінцетами, бинтами, скальпелями, розрізняв, де «він», а де «вона», давав їм імена. Врешті, позбувся роботи.

Є інший герой з життя, навіть імені й по батькові його не змінила. Думала, що розірве мене на шматки, а він прочитав і сказав: «Та він дебіл»! Навіть приблизно, незважаючи на красномовні ситуації, не подумав ідентифікувати особу.

Працювала на керівних посадах у Мін’юсті України, очолювала український відділ міжнародної неурядової антикорупційної організації «Transparency International», вела й веду адвокатську практику. Законотворчості навчалася за кордоном (в Гаазі).

Підготувала до ратифікації повний пакет документів Європейської конвенції з прав людини, згідно з яким українці тепер можуть відстоювати свої права в Європейському суді з прав людини у Страсбурзі. Слово justice шаную в сенсі «справедливість». Пішла з Мін’юсту і не шкодую (власне, у романі «Корпорація ідіотів» багато чого описано), тепер займаюся адвокатською практикою.

– З чого все почалося? Мій дебют – перемога в конкурсі «Коронація слова» (гран-прі, 2002). Згодом побачили світ романи «Забавки з плоті та крові», «Кавовий присмак кориці», «Танці в масках», «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць», «Сарабанда банди сари»… Маю дві дитячі книжки. До слова, роман «Корпорація ідіотів» відзначили на «Літературному Олімпі-2006» як книгу, яку… найбільше крали у книгарнях.

– Що сумного (неприємного) відбувається в українській літературі? Ми були в Луцьку, і мене шокувало, що люди не читають. Не кажу, аби вони купували й читали якусь там Ларису Денисенко, але ж Юрка Покальчука, земляка… Його не знати – це нонсенс!

Українську мову опанувала, коли почала працювати під егідою Сергія Головатого в Міністерстві юстиції України. Він – українець без подвійних стандартів: розмовляв винятково українською, завдяки йому наше відомство святкувало і Різдво, і Василя.

Записала Галина МАТВІЇШИН, «Версії»