Як ви думаєте, для чого потрібні дитячі конкурси? От тільки не кажіть мені, що для того, аби талановиті дітки могли позмагатися між собою і визначитися, як іти далі, як вдосконалюватися тощо… Це для наївних та недосвідчених.
Люди ж розумні знають, що це – змагання батьківських гаманців та більших чи менших амбіцій керівників і наставників… А ще – це гарний спосіб відбити більшості діток охоту потрапляти на сцену: вона ж усіх все одно не витримає.
Місце дії – районний центр на Буковині, час – кінець нинішнього березня. Три дні тут відбувалося дитяче конкурсне диво.
Чому райцентр? А чому б і ні? Будинок культури нібито у повному порядку, та й від Чернівців не надто далеко… Директор фестивалю – місцевого розливу та київського штибу. Конкурс як конкурс, навіть до журі київських зірок понавозили: у них же… гонорари вищі!
Відбірковий день для конкурсантів запам’ятався хіба що батьківським внеском у 250 грн з кожної дитини. В кого батьки не спромоглися на таку суму, а добрі люди не знайшли спонсорів – усе, мимо каси! Першого дня змагалося 84 дитини, на другий лишилася половина: нескладна арифметика, чи не так?
Уже другого дня члени журі ледь попрокидалися від «гірського повітря» й «смачної їжі» та мляво вдавали, що нібито щось там судять: насправді ж усе було зрозуміло, адже хто платить, той і музику замовляє… Диригентом був як раз герой району, директор фестивалю.
Ви брали колись участь у конкурсах? Не уявляю ситуацію, коли, скажімо, ведучі Оскарівської церемонії глузують над сукенкою, в якій актриса вийшла на сцену за призом… Але чого вже там: який рівень, така й церемонія!
Пан директор розважалися по повній: зауваження про конкурсні пісні, самих конкурсантів та їхніх викладачів звучали відверто брутально. Навіть на думку не сходило, що на сцені діти, що це їхній перший досвід спілкування з дорослим світом шоу-бізнесу.
І дізналися вони, що фестивальна естрада – місце, де змагаються не у співах, а тому, за що заплатити спромоглися батьки… Де дітям нав’язується тип поведінки зразка заштатного ресторанчика з дешевими дівчатками на виклик… А співати в епоху комп’ютерних технологій можна й зовсім не вміти.
Для цих діточок шоу-біз і буде тепер асоціюватися з неприємним нахабним дядьком, котрому на язик краще не потрапляти. Бо почуєш привселюдно і про свої чобітки і про композитора, чию пісню ти співаєш. А декому випало ще й вислухати пораду сходити з мамою на райцентрівський базар і придбати там концертну сукню. Звісно, коли райцентр – столиця конкурсу, то й сукня має бути з тамтешнього базару!
А коли фестиваль почав допливати до фінальних берегів, конкурсантам відверто порадили взяти в зірок з журі майстер-клас: це ж гала-концерт на носі! Звісно, майстер-класу жодна зірка безкоштовно не дає…
Так і хочеться відіслати організаторів пісенного свята на майстер-клас, скажімо, до журі КВН: тут тобі зроблять усі потрібні зауваження, буває, й розкритикують вщент – але не принизять!
Та були в залі й просто глядачі, звичайні поціновувачі пісні, які бачили серед конкурсантів таких потужних виконавців, що декому зі співочих зірок самим би брати в цих дітей майстер-класи…
Адже навчаються ці дітки, наприклад, у Марії Когос, Тамари Шкурган та інших талановитих педагогів, які вивели на сцену цілу плеяду співаків, що й досі живлять не лише українську, а й російську естраду…
Це таким знавцям вокалу сидіти б у журі й оцінювати дітей… Годі й казати, що на Буковині достатньо фахівців без зіркових понтів і претензій на спецобслуговування й додаткове харчування.
Мирослава ВЛОДИМИРКО, спеціально для «Версій»
P.S. «Версії» запрошують читачів і просто людей небайдужих долучитися до теми під умовною назвою «За лаштунками шоу-бізнесу». Свої міркування просимо надсилати на адресу редакції для авторки цього матеріалу.
