Лариса ДЕНИСЕНКО пише не тільки для дорослих. І тому на зустріч з нею прийшла й зовсім юна читачка Ларисиних «Пригод Цюці П.» (вигаданої істотки та двох дітлахів), та ще й поспілкувалася індивідуально – на свої дитячі теми. Отже, дитяча письменниця в Чернівцях відповідала на дитячі запитання:
– Коли у вас виникла ідея написати дві книжки про Цюцю П.?
– Спочатку видавництво попросило мене зробити 12 маленьких історій про одного героя, якого я можу вигадати. І я вигадала, побачивши дитячий малюнок… Цюця була дуже смішна. І вона була дуже різнокольорова. Я придумала собі, що дитина її намалювала, потім Цюця П. їй наснилася, і дитина уявила, що та – жива, справжня. З цього і почалася Цюця П. Пізніше художниця намалювала цю істоту трохи інакшою – такою, як вона це бачить, якоюсь романтичною істотою, схожою на… напів’ялинку-напівсонечко… Ну щось таке… А коли ти вже вигадав якийсь персонаж, тоді починаєш відчувати, чим він живе, чим дихає, з ким хоче дружити… І далі ти вже про це пишеш.
– Тобто вам ніхто її не підказав?
– Нє-а. Побачила малюночок – і все. Я побачила отаку Цюцю, яка хоче літати і взагалі зрозуміти, хто вона. Адже кожна людина хоче зрозуміти, хто вона така: ким хочеш стати, коли подорослішаєш, ким хочеш бути дитиною. Чи тобі танцювати цікаво, чи співати, малювати…
Мені здалося, що Цюця П. – як допитливе дитинча, яке намагається збагнути, хто вона: пташка, камінець, гриб якийсь, книжка… А інші теж бачили в ній щось різне. Усі ми для інших людей є «кимсь». Ось у тобі хтось побачить таку уважну дівчинку, хтось – успішну красуню, хтось – дуже вдумливу дитину, яка здатна висидіти дві години і слухати дуже довго і фактично незворушно невідомо кого, на дорослі теми. Це фантастика! Хтось може тебе уявити в ролі Джульєтти, Мавки, Повітрулі… Люди уявляють інших людей не такими, які вони насправді, якими можуть себе відчувати. І бути людиною в суспільстві – це якраз знаходити компроміс між тим, якою ти є насправді і якою тебе уявляє шалена кількість людей навколо, і навіть твоя мама. І коли ти це зрозумієш – тоді, мені здається, все в тебе буде добре. Та в тебе і так все буде добре (сміється).
– А ви дружите з якимись дітьми?
– Насправді дружу! Знаєш, мої сини вже дорослі – 20 і 15 років, ну зовсім дядьки… З ними дружити вже можна як з дорослими людьми. А в моїх друзів є донечка Ліза. Це дівчинка, від якої я взяла її ім’я і дещо від неї самої (їй зараз 10 років) для героїні «Пригод Лізи і Цюці П». Ми з нею разом малюємо, граємо в різноманітні ігри. Взагалі я дуже відкрита до дітей людина, тому що діти можуть… гратися з камінцями! З моїми дорослими друзями я не граю в камінці… Дуже рідко хто на таке здатен. А з дітьми – залюбки!
– Коли ви написали першу книжку?
– О, коли мені вже було 29 років… Я була вже доросла і зрозуміла, що мені пора вже це зробити – і зробила. Я написала історію про людей, яких побачила на Андріївському узвозі. Це була сліпа дівчинка і чоловік, який перевтілювався в жіночий образ. Тобто він був такою карикатурною лялькою. Усі знали, що це чоловік, але він ходив на підборах, ніхто його не сприймав… Але я відчула, що це така людина, яку, напевно, дуже часто ображають. І він тоді маскується або захищається – перетворюється на когось іншого. Мені захотілося про них написати. А дівчинка…
Я побачила вперше, як сліпа людина боїться дощу… Це було раптово, зрячі бачили, як нагнітаються хмари, а я розуміла, як сліпа відчуває на запах: щось відбувається. У сліпих людей відчуття вібрації і взагалі повітря – загострене. А коли краплини дощу почали по ній бити… Знаєш, вона з гітарою стояла, щось у собі переборола й співала. Але це був такий переляк, якого я, слава Богу, більше не бачила. Коли я вирішила писати, мені захотілося написати про людей, які не сприймаються соціумом як люди – просто лише як інваліди. І мені захотілося розказати, що вони такі ж, як ми з тобою, звичайні люди.
– Ця книга більше для дітей чи для дорослих?
– Коли я її писала, то думала, що все-таки книжка ця більше для дорослих. Але оскільки її читали сини моїх подруг, яким тоді було по 12-13 років, то я зрозуміла, що це можна читати й у підлітковому віці. Можна вважати, що це книжка для дітей, для юнацтва. Думаю, що десь за три-чотири роки і ти зможеш її читати (усміхається). Там немає нічого «задорослого» чи небезпечного.
– А чи буде продовження історії про Цюцю П.?
– А ти хочеш? А що вона мусить робити? Ти вигадай мені і напиши, що вона може зробити – і я подумаю. Мені здається, що вона така щаслива в останній частині, що вона отримала все, чого хоче. Чи вона повернеться, чи ні… Це як Мері Поппінс: вічно юна вихователька, яку бачать тільки діти, а потім вони виростають і забувають про неї. Можливо, Цюця П. повернеться до інших дітей, але до Лізи й до Жені – мабуть, уже ні.
– А що означає ім’я «Цюця П.»?
– Я не знаю… Це Цюця П. (сміється). «П» – це може бути «перша», а можливо – «потворна»… Можливо – «птаха»… Кожен може по-своєму її назвати і уявити, пояснити. А «Цюця» – мені дуже сподобалось це слово. Є така художниця, Марися Рудська, і в неї такі герої, яких ти коли бачиш, тобі їх хочеться назвати! І Цюця – отака… Неможливо пояснити, чому вона Цюця. Цюця – і все))
– Ким ви хотіли стати в дитинстві?
– Я хотіла стати героєм! Не знала, яким, чесно. Хотіла лікувати тварин, співати, як Софія Ротару, і бути героєм! Мабуть, розвідником або кимсь таким. Співала я добре, закінчила музичну школу. Тварин і досі лікую, тому що я цього навчилася на практиці: у мене і в моїх друзів завжди були собаки, і навіть черепашкам я капала краплі в очі. Їх усі боялися взяти в руки, але ні вони мене не боялися, ні я їх. Тобто, до чого в тебе є потяг, воно обов’язково проявиться. Героєм я ще не стала, але в мене є час.
Інтерв’ю спеціально для «Версій» вела 8-річна Іванка АНТОНЮК
