Світлана ЛЕВИЦЬКА, шалена професорка

 Професорка кафедри дитячої хірургії та отоларингології БДМУ 

вже три місяці воює з коронавірусом, витягуючи людей з лабетів смерті

Лікарі-отоларингологи, маючи інший профіль, не мають зобов’язань перед коронавірусними хворими. Тим паче, коли вони ще й належать до працівників кафедри. Та коли Чернівецька міська лікарня №1 терміново перепрофілювалася на базовий медзаклад з лікування хворих на COVID-19, Світлана Анатоліївна Левицька, яка основним місцем роботи має Буковинський держмедуніверситет і вже 21-й рік працює у лорвідділенні міської лікарні №1, написала заяву на долучення її до списку лікарів, що працюють з хворими на коронавірус. І це тоді, коли понад половину медиків просто зникли: пенсіонери пішли на пенсію, хтось подався у відпустки за свій рахунок, а дехто просто канув у невідомість…

 

– І не було страшно? – одразу ж виникає закономірне питання…   

– Чесно кажучи – ні. Бо кожний у житті має свій обов’язок: під час війни його виконують військові, а під час епідемій – лікарі. Та й мама відреагувала спокійно. Зауважила тільки, що якби був живий тато (який пішов у кращі світи  два роки тому), він вчинив би так само…

Можливо, мій крок став позитивним поштовхом і для наших медсестричок, які ризикували за 3-4 тисячі гривень. Та згодом і вони заспокоїлися, позбулися страху.

…Першим із нас захворів завідувач відділення Олександр Миколайович Понич. Пам’ятаю, як він після чергової здачі аналізів прийшов і сказав ніяково: «Я – позитивний…». Відтак ми всі перехворіли, хоча й без ускладнень і наслідків.

– А вдома як?

–  Моя донька – програмістка, як і чоловік. Живе і працює у Києві. Чоловіка ж я, зрозуміло, заразила, хоча й береглася…

– Люди панікують?

– Страх і паніка – цікаві психологічні речі. Коли вони вимикають логіку, це доходить до  комічного, до абсурду. Приміром, заходжу в «скафандрі» у бокс до хворого, виглядаю як інопланетянин. А він і цікавиться в мене з острахом: чи бува не коронавірусний лежить у сусідньому боксі?  Ну що тут скажеш…  

– …І сміх, і гріх. А були випадки, які вас вразили?

– Ну, приміром, така історія, найсвіжіша: потрапила до нас важка 68-річна бабуся. Може, не варто казати про 68-річну жінку – бабуся, та хвороба старить усіх… Вдома у неї залишався чоловік-інвалід, якого вона доглядала 8 років. Тож боролася за життя шалено: 4-5 тижнів в реанімації, далі ще 52 дні дихала киснем. За цей час у нашій лікарні від COVIDу помер її чоловік. Тоді вона почала мотивувати себе 2-річною онукою. Щонайменше 7 разів ця літня жінка була не те що на межі життя і смерті, а заглядала у вічі смерті, стоячи однією ногою в могилі. Натомість минулого тижня ми всією лікарнею проводжали її додому… Уявляєте?..

– У моєї подруги яка першу половину життя пропрацювала акушер-гінекологом, а другу – травматологом, є такий жарт: коли пацієнт хоче жити, медицина безсила… 

– У цьому вислові щось є, бо дуже багато залежить від внутрішнього налаштування і психологічного стану пацієнта, його, так би мовити, мотивованості на життя.

– Пані Світлано, у вас великий досвід роботи й чимало друзів і колег відповідного рангу за кордоном. Як ви оцінюєте ситуацію? Що на нас чекає?

– Так, маю друзів в усьому світі. Приміром, мій колега-американець пішов працювати з COVID-хворими волонтером. У Німеччині, за словами колеги, спрацювали організованість, притаманний німцям орднунг – порядок. Часто спілкуюся з лор-професором із Риму. У них там позитивні результати стали наслідком дієвих карантинних заходів, хоча і не завжди було відповідне забезпечення й чогось постійно не вистачало.

– А коли епідемія піде на спад?

– Тільки тоді,коли буде достатня кількість імунізованих людей, тобто тих, які вже перехворіли.

– А буває, що людина перехворіла, та імунітету не здобула?                

– На жаль, і таке трапляється. Китай вийшов із цієї ситуації, та далеко не все оголошує. На вивчення нового вірусу підуть роки, відтак ще зарано говорити про якісь підсумки.

 

Із запису Світлани Анатоліївни 7 квітня ц.р. у Фейсбуці

«Про епідемію і медицину
Важкі часи перевіряють людину. На людяність або підлість, готовність брати на себе відповідальність чи «підставляти» іншого. І в стресовій ситуації є люди, які просто виконують свою роботу, якою б небезпечною вона не була. Або допомагають. Біда – вона спільна, а не тільки тих, хто «знав, яку професію обирає і комусь там клявся».
Інший варіант – кричати, як все погано. З теплого місця, бажано максимально безпечного. Про поганий стан медицини і жахливих медичних працівників, які масово звільняються і не готові допомогати, про відсутність умов тощо. Хто хоче конкретики – тому в соцмережі. Ці добродії там неймовірно активні. Вдома на дивані, або «в кулуарах». А ще – з добре помітним політичним «душком»  і «підґрунтям». Та, власне, зараз не про них.
Так от, міська лікарня №1 працює. І працює непогано. Перетворилася вона за дуже короткий термін на лікувальний заклад, який приймає пацієнтів з COVID-19. У дуже короткий і зусиллями самих медиків, які працювали майже цілодобово, щоб усім було максимально безпечно та комфортно. І оснащена вона не так уже й погано, як комусь здається. До речі, зусиллями все тих же «жахливих» медпрацівників і людей, які не волають, а допомагають.
Звісно, й серед медиків є відважні і боязливі, людяні і черстві, дієві і пустопорожні. Як і всюди. Можна «втекти» на лікарняний, відпустку, зрештою – звільнитися. І так дійсно  робиться. У нас також. Але  можна й просто виконувати свою роботу.
Міська лікарня №1 розгорнута на 50 боксованих ліжок (нині їх збільшено – «Версії»). І допомогу хворим надають 31 лікар (в тому числі досвідчені і найкращі в світі реаніматологи), 49 медсестер і 26 молодших медсестер.
Отже, ми працюємо. А вже за Вами вибір: кричати, як все погано чи спробувати зрозуміти і допомогти».

 

Про професорку офіційно й стисло:

*чверть століття стажу в ЛОР-практиці;

*тисячі й тисячі операцій на ЛОР-органах;
*тисячі й тисячі пролікованих пацієнтів найширшого вікового діапазону – від немовлят до людей літнього віку;

*дві захищені дисертації, в яких намагалася відповісти на запитання «чому виникає гайморит» і «як запобігти розвитку гайморитів у дітей»;

*а ще наукові дослідження з діагностики, лікування, профілактика запальних захворювань навколоносових пазух і порожнини носа у дорослих та дітей; визначення імуногенетичних предикторів (провісників) розвитку хронічних синуситів; впровадження нового напрямку – функціональної ендоскопічної ринохірургії у педіатричній практиці;

*десятки доповідей на наукових форумах різного рівня, в тому числі за кордоном;
*півсотні конференцій, майстер-класів, тренінгів з оториноларингології, в тому числі за кордоном;

*читання лекцій англійською мовою;
*стажування у кращих ЛОР-клініках України, Хорватії, Австрії;
*проведення майстер-класів, тренінгів, лекцій для лікарів сімейної медицини і педіатрів;
*найкращі й найперспективніші учні, бо зі студентів-гуртківців викристалізовуються найпрацьовитіші інтерни, які згодом перетворюються на перспективних молодих ЛОР-лікарів, за якими майбутнє.

 

Як отоларингологія об’єднала два Світланиних захоплення

Народилася Світлана у сім’ї лікаря Анатолія Левицького, який після закінчення Чернівецького медінституту працював урологом у Кельменцях. Коли дівчинці було 3,5 року, тата запросили до обласної лікарні.

– І саме там минуло моє дитинство: ми жили на території лікарні у блоці барачного типу. Тож я могла стати тільки лікарем. Тим паче, перед очима був яскравий приклад батька, захопленого своєю урологією. Загалом він був біля витоків організації та становлення
урологічної служби Буковини, яку тривалий час й очолював. Саме за його ініціативи та безпосередньої участі у практику впровадили сучасні операції на нирках і сечових шляхах,
малоінвазивні ендоскопічні трансуретральні операції та складні операції при онкопатології. Відтак я «запала» на хірургію.

– А чи не заважала вам зірковість вашого батька? Пригадую, він був настільки популярним і відомим, що навіть люди далекі від медицини знали це прізвище… 

– Ні, зірковість батька не заважала, швидше була гарним мотиватором. Та й ми «поділили» сферу інтересів: я обрала верх людини, він – її найбільш інтимну нижню))) Єдине, батько був проти, щоб я обрала «велику» (абдомінальну) хірургію чи урологію. Вважав, що це не найкращий вибір для жінки, навіть для такої шаленої. Мав рацію, як завжди.

Та завдяки випадку, а точніше –  через блискучого викладача, який захопив мене своєю спеціальністю, обрала отоларингологію. Батько зрадів. І я також, адже отоларингологія унікально поєднує хірургію і терапію. Друга унікальна риса саме цієї медичної професії – ти маєш справу з патологією, яку бачиш. Одне слово, жодної секунди не шкодую, що зробила отоларингологію справою свого життя.

Вона буває дуже різною – ця шалена професорка Левицька

– Пригадую часи, коли ЛОРів називали вухогорлоніс… 
–  Це за органами, які ми лікуємо… А загалом всі хвороби в організмі починаються… з носа. І тільки незначна кількість потрапляє до організму через інший отвір. Та й побудова носа настільки унікальна, що про неї можна говорити годинами. Адже ніс – це кондиціонер цілого організму! А вуха, а гортань!…

– До слова, на Буковині чимало людей мають проблеми з горлом, носом, особливо діти…

– Це через надмірну вологість – ЛОРоргани її не люблять. А щодо дітей, то вони мають хворіти, бо тільки так набувається імунізація організму. Та й загалом хвороба – це стосунки зі світом, тож хворіти – явище нормальне. Водночас зміна імунітету населення у бік його послаблення – дуже негативна тенденція. Нині зустрічаємо ангіни у 6-місячних малят, чого раніше ніколи не бувало.

 

Про дозвілля: бісер і мандри, а також про чоловіка

Знаючи про навантаження Світлани Левицької, думала, що вільного часу в неї практично немає. Та, мабуть, ця жінка настільки грамотно вміє організувати своє життя, що в ньому присутні різноманітні барви. Вона з гумором пояснила:

– У мене є вільний час, адже маю купу помічників – пральну машину, пилосос, чоловіка… Натомість не маю городу та господарства. Віддаю перевагу здоровому дозвіллю – мандрам, подорожам. Гори – моя любов. Немає такої вершини Карпат, де я не була б.

А ще плету з бісеру. Вироби – ґердани, кольє, браслети – виставляю в Instagram. Зрозуміло, почала з уроків, а тепер дружу зі своєю вчителькою.

Вишукані прикраси – кольє і ґердани з бісеру – ручної роботи п. Світлани.

Ні, роботи свої не продаю, тільки дарую друзям. Це коштовна ручна робота, яка забирає багато часу. Та й бісер також не копійки коштує, якщо якісний. І я не просто плету з бісеру, мені цікаво врахувати особливості та захоплення того, для кого виріб призначений. Приміром одна моя подруга захоплюється спелеологією, тож і кольє для неї виготовила у відповідному стилі…

«Побут не руйнує любов, якщо тільки ви самі цьому не допоможете» 

Світлана Левицька з чоловіком

Цей пост з дуже зворушливим і  романтичним знімком подружжя з’явився на сторінці Світлани у Фейсбуці  нинішнього тижня:

«Як виховати ідеального чоловіка? Ніяк!
Я переконана, що виховати в цьому світі можна тільки себе.
З висоти прожитих років можу дати пораду тим, хто одружений недавно: побут не руйнує любов, якщо тільки ви самі йому не допоможете.

Я переконана: першорядне значення мають почуття, тоді як дрібниці на кшталт: як і кому робити прибирання, як використовувати зубну пасту, – дрібниці, які треба вирішувати в вербальному просторі (це означає – треба розмовляти ).
Придумайте для себе правило, назвіть його як хочете. Головне говоріть про свої почуття, переживання, не ображаючи одне одного. Ми можемо озвучити тільки власні почуття: «Мене засмучує, що ти не піднімаєш сидіння унітазу», а не: «Ти козел».

Так-так. Чи помічаєте знайомі обороти? Пригадайте!
Через рік, десять чи п’ятдесят знаходьте час на розмову, не замовчуйте, не збирайте негатив у собі. На крайній випадок пишіть SMS, головне – спілкуйтеся.
Більшість сварок у сім’ї відбувається з двох причин: недосип і «сам собі вигадав проблему».
Ще один секрет – секс! Хочете міцну сім’ю і стабільні відносини – не відмовляйте один одному в сексі. Купіть таблетку від головного болю, пожертвуйте приготуванням обіду або частиною свого сну, ваша половина і його/її гормони будуть вдячні!
Ще один, секрет – ділюся безкоштовно – народжуйте разом.
Ну і те, про що всі нібито знають:
*Поважайте одне одного.
*Підтримуйте та хваліть.
*Мрійте разом!
*Живіть спільними інтересами.
*Розлучайтесь не надовго – це корисно.
*Робіть приємності, наприклад, намалюйте сердечко помадою в його блокноті.
*І ще, ви теж можете втомлюватися, як не дивно. Кажіть про це».

 

Післямова: щастя – коли «летиш» на роботу і з такою ж радістю «летиш» додому

Цей невеличкий есей є враженням від спілкування з Світланою Левицькою.

«Чи є на світі щасливі люди? Безперечно. Вони, зрозуміло, в меншості, та їх об’єднують дві речі: по–перше, вони творчі, а по-друге, знають, чого прагнуть. Утім, постулат щодо прагнень має одне-єдине виключення: ті, що мріють про матеріальний добробут, ніколи не відчують справжнього щастя. Це – аксіома. Бо коли з’явиться бутерброд з кав’яром, захочеться ще й спортивного авта на щодень, а далі – величезний дім-палац тощо. Оскільки апетит приходить під час їжі, завжди прагнутиметься чогось більшого, але щастя разом із речами й посадами не завітає до вашої душі».

– Здоров’я, любляча родина й улюблена робота, жива мама, друзі. Хіба це не щастя? – каже Світлана Анатоліївна. – А скільки реформ пережила і скільки їх на мене ще чекає, – як завше з гумором додає найдемократичніша шалена професорка, якій немає ще і п’ятдесяти…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

 

 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *