Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: КРОК УПЕРЕД, ДВА НАЗАД

Політика «воєнного комунізму», яку здійснювали більшовики, призвела до катастрофічних наслідків. Розвал економіки і масовий голод засвідчили її повну неспроможність. Щойно повстанські настрої в Україні вдалося придушити кістлявою рукою голоду, як на російській Тамбовщині вибухнуло могутнє селянське повстання під проводом Антонова. Повстали й матроси у Кронштадті, вимагаючи «Рад без комуністів» і повернення до взаємовигідних відносин між містом і селом. Адже у селян за «продрозверсткою» забирали 70% вирощеного ними зерна, що було прямим пограбуванням. А націоналізована промисловість занепала від бездарного керування малограмотними комісарами. Кваліфіковані кадри або знищувалися фізично, або емігрували. Необхідно було терміново рятувати ситуацію.

 

«Нова економічна політика»

Вихід був у поверненні до ринкової економіки. Лідер більшовиків Ленін назвав його образно: «крок назад – два кроки вперед». На практиці ж довелося робити два кроки назад. Перший – це скасування «продрозверстки» і запровадження фіксованого продовольчого податку. Він складав 30% від вирощеного зерна, відтак господарство ставало рентабельним, а селянин міг уже і нагодувати родину, і продати надлишки зерна, щоби купити необхідні міські товари. Другий крок – денаціоналізація легкої промисловості, що дуже швидко її відновила. Приватна ініціатива виявилася значно дієвішою, ніж командна система. А роздутий бюрократичний апарат виявився неспроможним організувати виробництво навіть найнеобхідніших речей.

Так, в умовах Громадянської війни в Росії розвалилася взуттєва промисловість і невдовзі без взуття залишилася навіть Червона армія. Щоб її взути, більшовики створили бюрократичний орган з ідіотською назвою «Чеквалап» (скорочення від російських слів «Чрезвычайная комиссия по снабжению валенками и лаптями»). Людей за мізерний продовольчий пайок змушували плести личаки («лапті») та катати валянки, якими й постачали червоноармійців. А в нових умовах проблему взуття швидко вирішили приватні шевці й відроджені взуттєві фабрики.

Нову економічну політику (НЕП) у радянській Росії почали запроваджувати 1921 року, а в радянській Україні продрозверстку скасували остаточно лише 1923-го.

Запровадження НЕП супроводжувалося грошовою реформою і відродженням вільної торгівлі. Грошова реформа була проведена в кілька етапів, і в результаті мільярди знецінених грошових одиниць замінили на нові рублі та червонці. Червонець – це 10 рублів: були випущені золоті монети такої вартості, які за розміром і вагою дорівнювали царській золотій монеті у 10 рублів. Такі гроші викликали довіру в населення, але в деяких зарубіжних країнах їх відмовлялися брати через радянську символіку на монетах. Тоді більшовики взяли на Монетному дворі старі штемпелі царських часів і почали карбувати ними золоті монети в 5 і 10 рублів із профілем царя Ніколая ІІ та датою «1911 р». За рубежем вони користувалися великою популярністю.

В умовах НЕП життєвий рівень населення помітно зріс. На цьому тлі Москва спромоглася реалізувати важливу політичну мету: об’єднати шматки розваленої імперії в нову єдину державу. Відтак у грудні 1922 року було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли Російська Федерація, Україна, Білорусь і Закавказька Федерація. Формально створювалася союзна держава, складові частини якої мали конституційне право виходу з СРСР. Пропаганда називала цю державу «Країною Рад», хоча реальна влада в ній належала комуністичній партії, а Ради слугували лише за декорацію. В Україні компартія була чужоземною силою: у 1922 р. неукраїнці складали 77% її членів. Вона виконувала накази Москви, хоча серед її членів були й такі, що прагнули більшої самостійності.

 

Соціальні зміни в умовах НЕПу

За період революції та воєн, що прокотилися після неї територією колишньої імперії, помітно змінився соціальний склад населення. Червоний терор ретельно знищував «класових ворогів», до яких зараховували не лише поміщиків і буржуазію, але й священиків, багатьох представників інтелігенції, царських офіцерів, заможних селян. Відбувалася помітна деградація суспільства, зниження його загального інтелектуального і професійного рівня. Більшовики поширювали ілюзії того, що робітники здатні самі, без інженерів і фахових управлінців, організовувати роботу фабрик і заводів. Результат отримали негативний.

Щоби відродити виробництво, їм довелося чимало підприємств здавати в концесію іноземним фірмам, які змушені були завозити своїх спеціалістів. А невеличкі денаціоналізовані заклади брали до рук підприємливі люди на місцях, які почали швидко багатіти. Їх називали «непманами», і більшість радянських людей не любила цих скоробагатьків і заздрила їм. Злочинний світ намагався грабувати «непманів», а його представники інколи розігрували із себе «Робін Гудів», ділячись частиною награбованого з міською біднотою, люмпенізованими елементами. Організована злочинність затягала до своїх лав чимало безпритульних дітей, яких багато залишилося у містах після багатьох років масового кровопролиття. Значну тривогу чекістів спричиняло  й те, що таких дітей залучало до себе й антирадянське підпілля, готуючи собі зміну. Тож радянські спецслужби особливу увагу приділили цій проблемі, виловлюючи безпритульних дітей і відправляючи їх у «виховні заклади». Із такими дітьми працювали різні педагоги, наприклад, дуже талановитий Макаренко, який врятував чимало малолітніх злочинців і дав їм можливість інтегруватися в суспільство.

Помітні зміни відбулися і в соціальній структурі села. Зросла питома вага середняків, які давали значний відсоток товарного зерна. Влада ставилася до них з певною недовірою: вільний селянин мало залежав від чиновників і міг розпоряджатися значною часткою виробленої у своєму господарстві продукції на власний розсуд. Щоб обмежити подібні «вольності», запровадили так звані «цінові ножиці»: необхідну селянам промислову продукцію продавали за помітно завищеними цінами. У відповідь селяни почали притримувати зерно, вимагаючи справедливих цін. Проте у Кремлі зробили зовсім інші висновки, результати яких невдовзі відчуло на собі селянство.

Особливу ненависть партійної номенклатури збурювали заможні селяни, яких більшовики називали «куркулями». До них зараховували всіх, хто мав більше 32,5 га землі й використовував у господарстві найману працю. На них накладали більші податки, за будь-якої нагоди намагалися конфісковувати у них «надлишки землі» тощо.

 

Нова економічна політика виявилася успішною

1927 року валовий національний продукт радянської України досяг рівня 1913-го. Люди відчули справжнє полегшення. Позитивні процеси відбувалися у культурі, науці, освіті. Про них наша розмова ще йтиме. А зараз можна згадати, що після завершення череди воєн на території України зменшилася кількість військових. Як і в усьому СРСР, Червона армія переходила на міліційно-територіальну систему формування, що дозволяло значну частину військовозобов’язаних тримати у резерві, періодично призиваючи їх на навчання. Постійно у казармах тримали лише кадри, на основі яких у разі необхідності розгортали дивізії та корпуси. В результаті державний бюджет отримував помітну економію, що дозволяло спрямовувати значні кошти на економічний розвиток країни. 

Тимчасове повернення до приватної власності й вільної торгівлі дозволило розореній війнам і революціями країні відродитися й набрати певних сил. Два кроки назад виявилися у цілому успішними. Тож у Кремлі вирішили, що час зробити крок уперед – у напрямку до реалізації комуністичної фантазії. Проте йому заважало зростання невдоволення суспільства масштабами корупції в СРСР. Царська Росія була дуже корумпованою державою, але більшовики всім заявляли про свою «чесність» і «непідкупність». Ленін, наприклад, демонстрував старенький піджачок, невміло залатаний Надією Костянтинівною. Проте не дуже рекламував, що їздить на розкішному «Роллс-ройсі», який раніше належав царю. А оселився в особняку, конфіскованому в московського градоначальника. Інші більшовицькі «вожді» так само себе не ображали. Коли після смерті Якова Свердлова відкрили його сейф, там знайшли великі суми в іноземній валюті, золото і дорогоцінне каміння, заповнені бланки закордонних паспортів і багато іншого, не менш цікавого. Хоча подібні факти ретельно приховувалися, рано чи пізно у народі про них дізнавалися. І тоді представники владної верхівки у взаємній боротьбі використовували подібні факти для дискредитації конкурентів. Але й це окрема розмова.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *