Сьогодні Галина Пелепюк-Мрихіна запропонувала нам щемну історію великих почуттів – до жінки і до моря, про яку ми дізнаємося завдяки старовинному австрійському будинку у Чернівцях під рубрикою «Будинки і долі»
Інколи думаєш: якою маленькою є наша планета…
Мешканці навколишніх вулиць чернівецького середмістя колись називали цей будинок «Під сонечком». І справді, над його парадними дверима можна побачити обличчя сонця. Саме обличчя: з очима, ротом і промінням, яке розбігається навсибіч. Цим своїм виразом і… зачіскою воно трохи нагадує добру й здивовану Медузу Горгону після візиту до перукарні. До середини 60-х років минулого ХХ століття у підвальчику цього будинку жила-поживала собі пивна. Заповнена розмовами, суперечками, шумом, вона вирувала, пригощала й наливала. Чоловіки з сусідніх ( і не тільки) вуличок, якщо не були зайняті роботою або грою в доміно, із задоволенням заглядали до цього підвальчика. Саме вони й дали пивній лагідну назву: «Під сонечком».
У 1945-му над цим підвальчиком оселилася родина Чен: Леон, Ольга та їхній син Гліб. Ось про Леона та Ольгу й піде мова.
Народилися вони на початку минулого століття і не в нашому місті, а далеко на сході, в тих краях, де сходить сонце і починається день. Ольга – у Хабаровську, в міцній і забезпеченій купецькій сім’ї. Її, улюблену доньку, розумницю й красуню, милували й пестили, навчали рукоділля, наук і мов, пророкували щасливе майбутнє і мріяли про гідного, надійного чоловіка для неї.
Олечка ж, дорогоцінна кровиночка, як і годиться вільнолюбній дівчині, закохалася: беззавітно й палко – так, як закохуються в сімнадцять років. Обранець її був простим корейським рибалкою, і звали його Ліу: таке красиве ім’я, що означає «водна течія». У тих краях його називали Леон, і записаний він був так само: Леон на прізвище Чен. Жив Леон Чен у місті Радянська Гавань, яке частіше називали коротко – Совгавань, і з гуртом таких же, як і він, молодих хлопців рибалив біля узбережжя Японського моря.
І така в Леона з Олечкою вийшла любов, що й слів бракує, щоб її описати. Це про ненависть розповідати легко. Бо ненавидять завжди за щось, і це «щось» легко окреслити: за те-то й те-то. А про любов як скажеш? Леон Чен був щасливий від того, що його Олечка завжди поруч, сяє своєю лагідною посмішкою. Він бажав лише одного: любити й оберігати її. Леон і любив, і оберігав, і догоджав. Все, все робив, щоби його Олечці було тепло і затишно. З ним одним, тільки з ним.
– А знаєш, сухопутна ти душа, – говорив Леон, – скільки сердець у восьминога?
– Невже два? – сміялась Олечка.
– Ні. Три. І якщо б у мене було стільки сердець, я любив би тебе всіма трьома. Тільки тебе, тебе одну. А ще – море …
Звісно, не про такого чоловіка для своєї дочки мріяли батьки Олечки. Тому згоди на їхній шлюб не дали. А молоді, анітрохи не зволікаючи, потайки одружилися та втекли з Хабаровська від суворих батьків далеко, на Чукотку. Там, на холодному засніженому півострові незабаром народився їхній син Гліб. Як дитина, що не тільки з’явилася на світ з великої любові, але й зростала в її аурі, хлопець виріс розумною й талановитою людиною, що залишила значний слід на землі. Леон же, нудьгуючи за морем, влаштувався на риболовне судно, а Ольга завідувала інтернатом. У тих краях, на початку 30-х, чукчі влітку кочували, а на зиму залишали своїх дітей в інтернаті. Ось там-то в Ольги й з’явилися незвичайні підопічні, про яких хочеться розповісти окремо.
Як історія пов’язує з собою життя окремої людини…
Колись історія першого та єдиного плавання криголама «Челюскін» була відома цілому світові. Та пройшли десятиліття, і сьогодні більшості вже ні про що не говорять імена Отто Шмідта і капітана Вороніна. Та якщо вже навіть й у нас, у Чернівцях, у самому центрі міста невеличка й затишна вуличка донедавна йменувалася вулицею Челюскінців, то, може, варто б і нагадати цю історію.
Отто Шмідт Володимир Воронін
2 серпня 1933 року з Мурманська до Владивостока вийшов криголам «Челюскін» із 112 особами на борту. Капітаном судна був Володимир Воронін, а начальником експедиції – член-кореспондент Академії Наук СРСР Отто Юлійович Шмідт. В успіху майбутньої експедиції були впевнені настільки, що геодезист Васильєв вирушив у плавання із вагітною дружиною. 4 січня у Васильєвих народилася дочка, яку назвали Кариною на честь Карського моря, льодами якого в цей час рухався «Челюскін». Свідоцтво про народження Карини виписав особисто капітан корабля. А вже 13 лютого 1934 року «Челюскін» був розтрощений льодами і затонув протягом двох годин. Передбачаючи катастрофу, екіпаж заздалегідь підготував усе необхідне для евакуації, серед іншого і дошки, з яких на крижині будували бараки. Врятувалося 104 людини, які провели два місяці на крижині в умовах полярної зими.
Услід за криголамом «Челюскін» ішов корабель «Пижма», на борту якого перебували 2000 в’язнів під конвоєм охоронців НКВС. Їх доправляли до Чукотки – на роботу в олов’яних копальнях. Але пароплав «Пижма», як і «Челюскін», був розчавлений кригою. Охоронців саньми перевезли до «Челюскіна», а «Пижму», за наказом з Москви, підірвали й затопили. 2000 в’язнів пішли на дно разом з судном…
У квітні 1934 року врятованих челюскінців вивозили на чукотське стійбище Ванкарем, яке стало центром рятувальної операції. Дівчинку Карину та її матір відправили до інтернату, саме того, де завідувачкою була Ольга Чен.
Карина Васильєва
Зрозуміло, весь свій час Ольга присвятила новим підопічним: дбала про молоду матір, допомагала виходжувати дівчинку, яка перші місяці свого життя провела не в дитячій колисці, а в дощаному бараці на холодній крижині. Та що там казати, вижити полярною зимою в таких умовах – це, без сумніву, було подвигом. І Ольга, і всі працівники інтернату оточили своїх підопічних увагою і теплом доти, аж поки мати й дитя не переправили на Велику землю.
Крізь криваві бої – живий і неушкоджений…
1940-го сім’я Чен переїжджає до Куйбишева. Леон закінчив бухгалтерські курси і звідти, з Куйбишева, пішов на війну. Ольга виховувала сина, працювала на підприємстві, де шили обмундирування для військових, чекала. Й дочекалася: її любов, її Леон повернувся з війни живим і неушкодженим. 45-го вони приїхали до Чернівців і оселилися у красивому будинку з ліпниною, саме над пивною, яку навколишні мешканці називали «Під сонечком». Вони і жили так: під сонечком, під куполом своєї неймовірно сонячної любові. Їм обом було трохи за сорок, вони були молоді і щасливі. Адже неможливо бути нещасливими у теплому, затишному місті, де літні вечори пахнуть резедою й варенням. Де перевішуються через паркани важкі китиці бузку і глянцем виблискують після дощу бляшані коричневі дахи. «Коли посміхаються твої очі, – говорив Леон, – посміхається моє серце. Поруч із тобою я не стомлюся ні дивуватися, ні радіти. І, повір, не зістаріюся, ніколи».
… Та Його від Неї забрало море
Улітку 1954-го Леон зібрався в Радянську Гавань: «Олечко, серце моє, я так сумую за морем… Відшукаю старих друзів, і уявляєш – ми вийдемо з ними у плавання. Але ж може статися, що й наш баркас іще цілий і він впізнає мене, згадає. А я проведу рукою по його шорстких бортах – по шорстких боках мого давнього друга… ».
Так і сталося: вони зустрілися й на старому баркасі разом із друзями вийшли в море. Ось тільки на біду. У той злощасний день піднявся вітер, розігрався шторм – і маленьке суденце потонуло. На відміну від «Челюскіна», не врятувався ніхто …
…Якщо б у Леона Чена було три серця, як у восьминога, він би любив море усіма трьома. Мабуть, така була його доля: з’єднатися, залишитися зі своїм морем назавжди. Він залишився. І не зістариться вже, повік.
Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА
Від редакції: Це правдива історія, герої якої мешкали у Чернівцях. Тож, аби приватне не зробити публічним, імена змінені й таємниця збережена. Тим паче, що не в іменах головна інтрига. Вона – у коханні, яке робить людей щасливими за найважчих умов життя. Бо негоди – холод, голод, нестатки та інші життєві буревії – можна не помічати, коли, всупереч страшній епосі, люди створюють навкруг себе власне щасливе довкілля.
