Уже восени 1920 р. червоні контролювали більшість українських губерній і своєю столицею проголосили «робітничий Харків», замість «буржуазно-націоналістичного Києва». Більшовики намагалися реалізувати фантазії Карла Маркса, який вважав, що «нації повинні поступово відмирати», відтак вважали за потрібне якомога швидше інтегрувати людей різних національностей у «єдиний радянський народ». Проте для утримання і зміцнення своєї влади вони мусили рахуватися з народними настроями, а українці нікуди «інтегруватися» не бажали. Навпаки, українська революція супроводжувалася бурхливим зростанням національної самосвідомості, тож ігнорувати цей процес влада не могла. От вона й обрала нову тактику, намагаючись скористатися національним піднесенням у власних інтересах.
Початки «коренізації»
Навесні 1923 р. більшовицька партія проголосила курс на так звану «коренізацію» в республіках щойно створеного СРСР. Це означало залучення представників корінного населення до членства у партії та їхньої участі в органах влади. А 1922 р. серед 56 тисяч членів КП(б)У етнічних українців було тільки близько 23%. В Україні існували ще дві партії, які називали себе «комуністичними»: Українська комуністична партія боротьбистів та Українська комуністична партія (скорочено – «укапістів»). На відміну від більшовиків, вони виступали за незалежність України від Росії. Тому влада й розпустила обидві партії, але частина їхніх членів вступила до КП(б)У, зсередини якої намагалася відстоювати принципи федералізму. Проте 1924 року, після прийняття конституції СРСР, стало ясно, що вся політична влада концентруватиметься у Москві, а в союзних республіках диктатові центру можна протистояти лише у сфері культури, освіти і науки.
Проголошуючи політику «коренізації», московське керівництво сподівалося з її допомогою створити собі опору на селі: вплив більшовиків в українському селі був мінімальний. До селянства вони ставилися упереджено, вважаючи його «дрібнобуржуазним елементом». Самодостатній селянин значно менше залежав від влади, ніж фабричний робітник, а комуністи прагнули контролювати все і вся, наказуючи цілому населенню, що і як воно має робити. У Кремлі вже зріли плани «усуспільнити сільське господарство», позбавивши селянина будь-якої самостійності. А для цього в кожному селі треба було мати активістів з числа сільської бідноти, які б дозволили «звільнити» заможних селян від їхньої власності.
Етнічних українців масово приймали до КП(б)У, і 1933-го таких було вже 60%. А у комсомолі – взагалі 72%, і чималий відсоток припадав на селянську молодь.
В СРСР розпочинався процес індустріалізації, який потребував значної кількості робочих рук. Чимало селян переїжджало до міст, перетворюючись на міських робітників. Швидко мінявся етнонаціональний склад міського населення. Якщо раніше українським залишалося село, а міста населяли здебільшого росіяни, євреї й поляки, то в другій половині 20-х і у 30-х роках. значно зросло українське населення міст. 1939-го воно перевищило 58%.
Запровадження української мови
За царських часів, коли українець переселявся до міста, то невдовзі він русифікувався. Натомість 1925 року прийняли низку законів, які запроваджували українську мову в офіційний обіг. Державні установи переходили на неї, українською виходило все більше преси, літератури, давалися публічні оголошення тощо. Проте рівень володіння українською мовою у містах був низький, тож треба було терміново його підвищувати.
Повсюдно створювалися курси української мови, державних службовців зобов’язали їх відвідувати. Без документа про успішне завершення такого навчання отримати посаду було важко, хоча і «роздобути» такий документ в умовах повсюдної корупції для охочих не було чимсь надзвичайним.
Опір запровадженню української мови особливо відчувався на Сході та Півдні України, у традиційно російськомовних містах. Але був він здебільшого пасивним через страх покарання «за саботаж».
Українською почали подавати команди і в частинах Червоної армії, розташованих на території УСРР (Української соціалістичної радянської республіки лише з 1936-го почала називатися УРСР). Нагадаємо, що армія формувалася тоді за територіально-міліційним принципом: більшість червоноармійців служила в рідних місцях. Навіть у військових училищах в Україні викладання здійснювалося українською. Активним провідником такої політики був Генеральний секретар ЦК КП(б)У Лазар Мойсейович Каганович, уродженець Чорнобиля, освіта якого обмежувалася хедером – початковою єврейською школою.
Освіта українською та «лікнепи»
Найбільших успіхів українізація досягла у сфері освіти. У місцях переважного проживання українців відкривалися школи з викладанням українською мовою, а там, де переважали представники національних меншин – їхніми мовами. Українську ж і російську вивчали в усіх школах, незалежно від мови викладання. Вищі навчальні заклади теж поступово переходили на українську. Університети у 1920 р. перетворили на «інститути народної освіти», частина викладачів у них і далі читала лекції лише російською. Така ж ситуація спостерігалася і в технічних вишах. Однак усе більше предметів там викладалося українською.
У Радянському Союзі взяли курс на ліквідацію неписьменності й для дорослих створювалися так звані «лікнепи» (школи ліквідації неписьменності). Викладання в них велося рідною мовою, що дозволяло швидше досягати успіху, ніж це було, коли дорослих українців навчали писати російською. До 1939-го понад 80% населення радянської України вже було грамотним. А грамотність населення в умовах індустріалізації набувала особливого значення: без неї сучасну промисловість створити було неможливо.
Українська була мовою Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), створеної 1918 року. Її науковці сприяли стандартизації української, розвиткові цієї мови як мови науки. Українізація в УСРР сприяла тому, що з-за кордону повернулася частина політичних емігрантів, яка повірила, буцімто більшовицька влада насправді будує Українську державу, хай і у складі радянської федерації. Найбільш значною фігурою з таких був Михайло Грушевський, який активізував роботу ВУАН у галузі гуманітарних наук.
Українізація у сфері культури
Період українізації характеризувався відносною свободою творчості літераторів, художників, композиторів та інших митців. Українська революція пробудила чимало талантів, творчий потенціал яких найбільше розкрився саме у цей період. Письменники та поети шукаюли нових творчих форм, щоби передати нові явища життя. Поезія Павла Тичини й Максима Рильського набуває популярності й демонструє, що українська література розвивається в тому ж річищі, що й тодішня світова література. В Україні виникають численні літературні угруповання, найбільш відомим з яких була Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ). Її очолив Микола Хвильовий, який закликав повернутися «геть від Москви» до Західної Європи, де українська культура може стати цілком духовно незалежною. Невдовзі влада йому це пригадає…
Видатний режисер Лесь Курбас створив театр «Березіль», який отримав визнання у світі. Творчість блискучих художників Михайла Бойчука та Анатоля Петрицького відкрила нову сторінку в історії вітчизняного живопису. Скульптор Іван Кавалерідзе у своїй творчості використав моменти кубізму. А музика Левка Ревуцького й Бориса Лятошинського увійшла до скарбниці не лише української, але і світової класики.
У 20-х-30-х роках швидко розвивався кінематограф, який з легкої розваги перетворювався на новий вид мистецтва. Одним з найвідоміших у світі кінорежисерів став Олександр Довженко, стрічка якого «Земля», що вийшла на екрани 1930 року, вважається одним із шедеврів світової кінокласики.
Сучасні історики вважають, що період радянської українізації тривав десять років, від 1923 до 1933 року. Проте вже у 1928-му проявилися симптоми її згортання. Без свободи творчості, хай навіть відносної, розвиток культури є дуже проблематичним. А наступ на свободу творчості розгорнувся з особливою силою вже 1928 року. Розпочинаються перші політично вмотивовані судові процеси в СРСР, партійна преса починає нападки на громадсько-політичних діячів і представників інтелігенції, яких звинувачують у «націоналістичному ухилі». Сталін готується до своєї «революції», метою якої було нове закріпачення селянства. Будь-які прояви свободи Кремль сприймає ворожо. Починається поступове згортання нетривалої радянської українізації.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
