Звільнений з полону «ЛНР» Денис Секацький: “За свою свободу я заплатив 32 тисячі доларів, мій товариш – майже 80 тисяч”

  

Звільнений з полону «ЛНР» Денис Секацький: «За свою свободу я заплатив 32 тисячі доларів, мій товариш майже 80 тисяч. Більше половини з нас заплатили терористам за те, щоби виїхати»
Луганський бізнесмен, який на окупованих територіях збирав інформацію для СБУ, а потім провів майже 4 роки у полоні, повернувся в Україну із нинішнімпередноворічним обміном. І розповів, як його на місяць прикували до стіни у Ростові, як вимагали гроші за можливість обміну у «ЛНР», про могильники у штольнях, громадян  РФ у «республіканських»  СІЗО та про українців, які досі у полоні.

 

«СПІВРОБІТНИКИ ФСБ ОДЯГНУЛИ НА МЕНЕ НАРУЧНИКИ І Я ЗНИК НА 141 ДЕНЬ»

Я жив у Луганську, у мене був бізнес, життя до війни було прекрасним. Але 1 вересня 2014 року я з Луганська виїхав, бо все закінчилося: наші зайшли до Луганська, а потім відійшли. А в моєму дворі в мене на очах вбили родину. Зробив це п’яний «ополченець». Люди, які до війни, грубо кажучи, лежали обісцяні, ходять містом зі зброєю та вважають себе богами. Я більше не витримував цього. Поїхав спершу до Сєверодонецька, потім до Сум, потім до Харкова, згодом повернувся до Сєверодонецька. Почав потрохи вивозити свій бізнес. Вже від початку я шукав співпраці з українськими спецслужбами, та мені сказали, що «зараз нам не до вас». Питання про партизанську війну там навіть не порушувалося, нікому нічого не потрбно, все чудово…

Так проминув 2014-й. 2015-го я все ж познайомився з людьми, із якими ми знайшли спільну мову – і робота пішла.

Російськими «гумконвоями» привозили, звичайно, не харчування, а озброєння. Техніка заходила не через Довжанку (село Довжанське у Луганській області на кордоні з Росією, – Ред) або Ізварине, а шляхами контрабандистів. Місцеві з прикордонних міст  знають усі ці дороги. Знав ці дороги і я. І все це ми фіксували: і з боку «ЛНР», і з боку Росії. Фіксували колони, які йшли на Луганськ з РФ. Техніку російську, яку перефарбовували, з якої знімали російські номери, ми знімали, коли щойно вона входила до нас під номерами російських частин. Збирали дані про людей, які служать з того боку. Фіксували військові бази та частини на території самопроголошених «республік». До однієї з військових частин я пройшов, просто підкупивши ворога: домовився з військовим, дав йому грошей, щоб він мене поводив і я познімав. Потім думав: а якби він відмовився і здав мене? Мене б тоді точно не знайшли, адже це був 2015 рік, фаза, коли багато людей зникало назавжди.

Мене затримали, коли я виїжджав через Довжанку, щоби не чекати довго на Зайцевому. На новошахтинській митниці засвітився мій паспорт – і о 7 ранку мене відвели в ізолятор при митниці, а о 8 вечора до мене приїхав слідчий з прокуратури Ростова. Мене вивели для «розмови», вдягли мені на голову каністру і вивезли з митниці. Далі ФСБшники вдягнули на мене наручники – і я зник. Це було 15 квітня 2016 року. Рівно 141 день відтоді я був у всеукраїнському, федеральному і «республіканському» розшуках. Я був «зниклим безвісти», ніхто не знав, де я.

Увечері 15 квітня мене почали катувати. Закінчилося це приблизно 24 числа. Коли катувати перестали, мене викликали до слідчого й дали вивчити документ про те, чим я, за їхньою версією, займався. Поки був у Росії, два місяці був прикутий до стіни. Це було у будівлі ФСБ у Ростові і документально ніяк не було зафіксовано. За цей час я схуд на 30 кг.

За два місяці мене передали у «ЛНР». Там зі мною взагалі ніхто не працював, це просто не потрібно було: адже ще в Росії я все підписав. Зізнався у роботі проти «республік» і проти Росії, у тероризмі, у перевезенні вибухівки з території України на територію «ЛНР», у сприянні СБУ, у «державній зраді»: Болотов прийняв закон, за яким люди на підконтрольних «ЛНР» територіях автоматично стають громадянами цієї «республіки» – і саме тому мені дали «державну зраду», а не «шпигунство». Якби я був прописаний, наприклад, у Сєверодонецьку й приїхав до Луганська – був би «шпигуном». Та суть однакова, просто різні статті. У кримінальній справі щодо мене було 18 епізодів, мало бути від 12 до 20 років. Якщо підписуєш усе, можуть дати по мінімуму і без конфіскації. Мені дали 12 років.

До мого затримання родичі гадки не мали, на кого я працюю, адже ми підписували документ про нерозголошення, коли починали роботу з СБУ. Через 141 день після мого затримання батьки вперше приїхали до мене на побачення, коли «МГБ» («Министерство государственной безопасности» терористів, – ред.) вирішило показати мене живим. Я сказав тоді родичам звернутися до служби у Львові, пояснив, що там мене мають знати, бо всі, з ким я працював, звідти.

 

«У КОГО Є ГРОШІ, ТИХ МІНЯЮТЬ. А В КОГО НЕМАЄ ЗАЛИШАТЬСЯ ТАМ?»

Торік 22 липня нас усіх вивезли у табір, де утримувалися довічно ув’язнені: тобто, за рівнем ми були як вони. Вивезли туди і солдатів. Раніше судимих серед нас не було взагалі, тому навіть за законами «ЛНР» вони не мали права нас запроторювати у такі місця. Це був особливий режим із камерним утриманням.

«Червоний хрест» у нас я не бачив. Бувало ОБСЄ, один раз приїхав Фішер. Я намагався ставити їм запитання при Копцевій (Ольга Копцева – керівник робочої групи з питань обміну військовополонених у «ЛНР» – ред.), бо я за свою свободу платив гроші. Вони вимагали з мене викуп: за те, щоб мене не вбили, щоби підтвердили, щоби внесли мене до списків на обмін з боку «ЛНР». Приїжджали люди й віддавали гроші через мого адвоката… Я не один такий був. Може, я єдиний, хто говорить про це, але більше половини з нас заплатили за те, щоби виїхати. Найважчий з наших досі лежить у Феофанії, у нього йде операція за операцією.  Він за обмін заплатив майже 80 тис. доларів. А якби таких грошей не було?.. Його просто не віддали б. Або й вбили б там. Та він був комерсантом, як і я, у нас було що брати, хоч і зняли з нас усе дощенту. Та я знаю хлопців, батьки яких не знали, де взяти 5 тис. доларів, або навіть тисячу доларів.

Військових це нібито не стосувалося. Їм пощастило: принаймні, тим хлопцям, які з нами з Луганська приїхали. Бо про них одразу дізналися журналісти, про них згадували у новинах – і вони були недоторканними. Так, їх теж утримували в нелюдських умовах. Але про них всі знали одразу, і «замилити» їх неможливо було, неможливо було сказати, що їх немає. Це нас можна було приховувати, сказати, що нас ніколи не було. Особисто я був «зниклим без вісти»  5 місяців.

Щойно нас поміняли, я підходив до Сергія Сивохо. Кажу: «Я заплатив за свою свободу 32 тис. доларів – крім того, що в мене забрали під час затримання. Хто за це буде відповідати? Кого питати? Адже там займалися вимаганням, по суті…  У кого є гроші, тих міняють. А у кого немає, виходить, залишаться там?». Ми дуже вдячні президентові за те, що нас обміняли, ми дуже втомилися, надії вже не було жодної. Але наших там ще дуже багато!

Я бачив чимало людей, які були нормальними, а після 4-5 місяців за ґратами перетворювалися на «овочі»: не розмовляє, не дивиться телевізор, практично не їсть. І вже ні у що не вірить. З тих, кого я знаю, у Луганську наразі залишилося таких двоє (але я не міг спілкуватися з іншими в’язнями через мою «статтю»). Одного з них навіть у списках не було. Тих, кого ми знали, з ким стикалися в місцях позбавлення волі й під час судів, ми вже у списки внесли. Щоб усі знали про те, що ці люди є.

До речі, є у нас легендарне угруповання «Тіні», яке працювало по Луганську, про них чули усі. Та з них поміняли наразі лише 4 з 16…

Як представники будь-якої спецслужби, співробітники ФСБ знають межу людських можливостей – у тих-таки уколах, шокотерапії, воді. Вони знають, коли потрібно зупинитися,  їх цього навчають. Місцеві терористи цих норм не знають. Про що можна говорити, коли він з двірників став «дізнавачем»?.. А якщо людину вбивають у полоні – цього не визнають, і її тіло не віддадуть.

Мертвих вивозили у штольні. У повітроводи шахт скидали тіла. У копанки скидали. Я думаю, коли Україна туди зайде, там знайдуть цілі могильники. 2014 року людей просто спалювали у Луганську на ремонтному заводі. Поховань дуже багато… Я, до речі, майже всі можу показати – ті, які я знаю по Луганську, по 2014 року. Зникло дуже багато людей. Офіційні цифри суттєво применшені.

 

“КОЛИ ВИВОДИЛИ НАС, ХЛОПЦІ МАХАЛИ З ВІКНА. ЦЕ НЕМОЖЛИВО ПЕРЕДАТИ”

До тих, хто сидів у «ДНР», пробивалися волонтери, їм допомагали. У нас нічого цього не було. Те, що «Червоний хрест» передавав нібито для нас, – я про це чув – до нас не доходило. Все розбирали співробітники:  мабуть, привозили нормальні речі, стокові або непоганий секонд-хенд. А до нас, тим часом, привозили пацанів з поля бою. Вони були голі і босі. Когось узимку привезли в літньому одязі, у капцях – і йому не було, що вдягнути. Добре, що хлопці, які сиділи, входили у ситуацію і допомагали, мені також батьки передавали речі, щоб можна було того ж військового одягнути… Я у таборі сиджу, він приїхав у літній куртці, а зимової не має – і ніхто не допомагає. Навіть їм, навіть бійцям ЗСУ не було допомоги! Якби «Червоний хрест» чи ОБСЄ приїхали і сказали: «Ось вам речі, вдягніться при нас»… Це ж не проблема! Та ж Копцева розповідала, що військові ледь не щотижня телефонували родичам. Це неправда. Бійці так само сиділи у режимних камерах, і над ними так само знущалися. Одному угробили шлунок, бо давали сиру кашу їсти – «сєчку», просто розмішану з водою. І родичі до вояків не могли приїхати… Усім нам доводилося чекати. Просто чекати.

До речі, у СІЗО «республік» наразі сидить до 20% росіян. Вони ж приїхали сюди не просто  воювати, вони приїхали заробити – і вони теж люди, і так само сидять. Я сидів з хлопцями зі спецпідрозділу російського МВД. Майже весь їхній підрозділ зараз у СІЗО. Вони вбивали валютників, «віджимали» гроші, і навіть у «ЛНР» на це не заплющили очі.

Та до будь-яких зеків, вбивць, маніяків там ставилися краще, ніж до нас. Це також тиснуло на психіку. До того ж, ти у камері, ти завжди у чотирьох стінах. І добре, що в камері зі своїми, з одного боку… Та з іншого боку – всі розмови лише про обмін. Про те, коли він буде. Лише про це…

24 грудня 2017 року нас зібрали й оголосили, що ми їдемо на обмін. У вересні 2016 року я уперше після затримання бачив своїх батьків, а наступного разу побачив їх лише 26 грудня 2017 року, за 18 місяців. Вони знали, де я, але навідуватися до мене їм не дозволяли. І ось я бачу батька за добу до обміну. І він мені теж каже: «Синку, ти їдеш на обмін». Радіє, звичайно. Нас всіх попередили, що вранці ми маємо вирушати. Ми всі сидимо на сумках і… дивимося, як наших хлопців виводять, а ми залишаємося. Це дуже важко морально.

І зараз, наприкінці 2019 року, це відбувалося з хлопцями, коли виводили нас. Вони махали нам у вікно. Це неможливо передати.

Водночас серед тих, кого зараз обміняли, не всі хороші. Є і погані… Люди спочатку працювали з одними, а потім, коли стало погано та їх затримали, пішли на обмін. Виникає питання: на якій підставі обміняли людей, які завідомо були зрадниками? Чому вони зараз лікуються у Феофанії, у «Лісовій поляні»? Чому очікують на соцвиплати?

До речі, зроблено все, щоб ці соцвиплати, допомогу звільненим з полону, максимально довго не виплачувати. Хоча що для держави 100 тис. грн.? Поки ми всі були у Феофанії, можна було організовано всім зробити громадянські паспорти, адже це не так важко. А ми зараз всі десь незрозуміло де… У половини немає паспортів. Без паспорту тобі не дадуть кредитну картку, без картки ти не отримаєш соціальну виплату. Після того, як кожний з нас отримає довідку з СБУ, після того, як ті, у кого немає паспортів, зроблять і їх, і кредитну карту для соцвиплат,  ми маємо заповнити формуляр від Міністерства ветеранів про те, що ми потребуємо допомоги і нам належить отримати виплату. Коли ця форма з’явиться, коли її можна буде заповнювати, люди вже будуть по всій Україні. І лише коли зберуться документи від усіх (не рахуємо військових, військові окремо йдуть), збереться комісія, яка прийме рішення про виплату. У нас колективна відповідальність? Таке правило в’язниці: накосячив один – відповідають усі. Тут те саме. Для чого це робиться? І для чого було обіцяти нам житло?..

У полоні я провів 3 роки 8 місяців. Зараз я хочу… повернутися. Тобто, повернутися до життя. І хочу, щоби люди почули нас, щоби почули про нас. Це не те, що 29 грудня в Україну привезли незрозуміло кого… Знаю, що були противники обміну, які казали, що серед нас є «просто перевізники». Так, є перевізники! Але перевізники, які знали, що вони везуть і з якою метою: це не «просто перевізники». А люди, які ризикували не тільки собою, а і своїми родинами. Багато хлопців з нашого обміну, хлопців з Луганська, брали активну участь у боротьбі за нашу державу. Вони заслуговують на інше ставлення. Ці люди робили такі речі, від однієї думки про які руки починають тремтіти. Щоб піти на таке, треба мати усередині сталевий стрижень. Але люди не розуміють цього. Знати не хочуть. І не розуміють, навіщо всі ці обміни.

Нам теж важко. Ми теж громадяни України. Ми від неї не відмовлялися. Ми за неї билися, терпіли, мучилися.

За матеріалами Цензор.НЕТ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *