В історії України, як і в історії цілого СРСР, особливе місце посідає 1953 рік. Тоді завершився земний шлях Сталіна – одного з найстрашніших диктаторів в історії людства. У радянській верхівці розгорілася боротьба за верховну владу, наслідком якої стали помітні зміни у житті простих людей. Уважно розглянемо ці важливі події.
Сутінки тирана
1949 року в Радянському Союзі урочисто відзначили 70-річчя Сталіна. До речі, фахівці вважають, що насправді народився він 1878 року, але з якихось міркувань завжди називав датою свого народження 1879-й. Існує версія, що Сталін – позашлюбний син відомомго мандрівника Пржевальського, який певний час мешкав у грузинському місті Горі, де потім і народився «великий вождь радянського народу». За цією версію справжня дата його народження припадає тоді на 1878-й, але неспростовних документальних підтверджень така здогадка не має. Що б там не було, сімдесят років – вік поважний, можна підсумовувати зроблене за довге життя. Проте Сталін не поспішав з підсумками, він збирався жити ще довго і далі вести свою нелюдську політику. За наказом генералісимуса вже були розстріляні керівники Ленінграда, в яких він побачив загрозу своєму бажанню назавжди залишатися всевладним господарем країни.
Тривали репресії на заході Україні та в балтійських республіках, де діяло ще озброєне підпілля. А чекісти карали всіх, кого підозрювали у підтримці борців з комуністичним режимом. Розгорталася в СРСР і нова кампанія, спрямована проти цілого народу: на цей раз проти євреїв. Річ у тім, що недавно проголошена держава Ізраїль пішла зовсім не тим шляхом, який торував для неї Сталін. Замість створення чергової країни «соціалістичного табору» ізраїльтяни обрали демократію західного зразка, що збурило лють кремлівського горця. Він почав зганяти її на радянських євреях, звинувачуючи їхню інтелектуальну еліту в «агентурній роботі на американську розвідку».
Була заарештована група кремлівських лікарів, серед яких переважна більшість була євреями за походженням. Їх звинуватили у доведенні до смерті неправильним лікуванням Калініна, Жданова і деяких інших представників владної верхівки. Були інспіровані «народні виступи» з вимогою смерті для «убивць у білих халатах». Фізично знищили членів Єврейського комітету, які під час війни переконали представників зарубіжного єврейського капіталу надати дієву допомогу СРСР. Загинули видатні письменники, поети, актори… Євреїв звільняли з роботи, не давали їм можливості отримувати вищу освіту. За наказом згори складалися списки євреїв, готувалося їхнє масове виселення на Крайню Північ, на півострів Ямал. На великих залізничних станціях формувалися ешелони з вагонів, у яких раніше перевозили німецьких військовополонених. У вагонах уже провели дезінфекцію. За деякими даними, депортація планувалася на початок літа 1953 року.
А стан здоров’я Сталіна погіршувався. Він навіть відмовився від куріння, хоча курив практично ціле життя. Помітно загострилися проблеми з психікою (ще академік Бехтєрєв знайшов у нього ознаки параної). Сталін все менше міг працювати, натомість, все частіше відпочивав. У нього було близько 20 дач у різних мальовнічих куточках СРСР, там він проводив більшість часу. Сучасні сталіністи полюбляють говорити про «аскетизм» Сталіна, який спав, мовляв, на простому залізному ліжку й укривався солдатською шинеллю. Вони постійно нагадують, що після смерті вождя на його «ближній дачі» в Кунцеві не знайдено нічого зайвого, а сталінські кальсони виявилися старими і дірявими. Але «чомусь» не згадують протоколів з описом знайденого у сталінському кабінеті у Кремлі, де в сейфі зберігалися значні суми іноземної валюти – доларів, фунтів стерлінгів, швейцарських франків. Сталін 1952 року отримував місячну зарплату в 10 тисяч рублів – автомобіль «Москвич» коштував тоді 9 тисяч, а «Побєда» – 16 тисяч. Робітники ж у СРСР отримували тоді від 800 до 3 тисяч рублів на місяць.
Утім, гроші вождеві й непотрібні були: він перебував на повному державному утриманні, як і члени його родини. Будь-яку забаганку вони могли задовольнити за рахунок державного бюджету. Наприклад, Сталін полюбляв рибу, що водиться лише на Кавказі. Йому регулярно доставляли її свіжою, літаком, кожний рейс якого обходився у кругленьку копійочку. Отаким був «аскетизм» вождя…
Оточення Сталіна тривожно спостерігало за станом його психіки, що проявлявся у загостренні недовіри до всіх. Чим це завершиться, ці люди розуміли – черговою хвилею репресій і заміною вищого керівництва, так уже бувало раніше. Частина сучасних істориків припускає, що саме сталінське оточення прискорило смерть вождя, не дозволивши надати йому допомогу під час інсульту, що стався на початку березня 1953 року. А 5 березня всі засоби масової інформації СРСР повідомили про смерть Генерального секретаря КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР, Генералісимуса Радянського Союзу Сталіна Йосифа Віссаріоновича.
Злет, новації та падіння Берії
Тривалий час другою людиною після Сталіна вважався в СРСР В’ячеслав Молотов. Але на початку 50-х рр. цей титул поступово перейшов до Георгія Маленкова, якого і призначили Головою Ради Міністрів після смерті вождя. Посаду Генерального секретаря КПРС скасували, а Першим секретарем ЦК КПРС «обрали» Микиту Хрущова, якого ніхто не сприймав усерйоз, бо на сталінських п’янках він розважав присутніх анекдотами і навіть танцями. Обрання на цю посаду Молотова могло би призвести до його серйозного конфлікту з Маленковим, що ослабило б державу у складний момент її історії.
Першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР став Лаврентій Берія. Він зберіг також за собою посаду міністра внутрішніх справ, мало того, до МВС приєднали Міністерство державної безпеки, що дозволило Берії сконцентрувати у своїх руках величезну владу. З Маленковим вони знаходили спільну мову, і голова уряду дозволив своєму першому заступникові проводити таку політику, яку той вважав за потрібне. А Берія, попри свою репутацію ката й убивці, схилявся до значних політичних змін у ліберальному напрямку.
Він негайно замінив вище керівництво МВС, а також змістив тих чинів держбезпеки, які сумно уславилися знищенням невинних людей. Частину їх засудили й розстріляли. З тюрем випустили й реабілітували кремлівських лікарів, скасували всі заходи з депортації євреїв і припинили найбільш огидну антисемітську пропаганду в пресі. Почалася підготовка до масової амністії ув’язнених, яку планували поширити на всіх, хто мав терміни ув’язнення менші за 5 років, а також хворих, перестарілих, вагітних жінок. До 10 серпня 1953 р. на волю вийшло 1 млн 32 тисячі тих, хто підпадав під амністію. Серед них було багато невинних людей, але звільнили також чимало справжніх злочинців. Ці відразу почали збиватися в банди, роздобувати вогнепальну зброю і вдаватися до жахливих безчинств з убивствами, згвалтуваннями, пограбуваннями. Для наведення порядку довелося навіть застосувати внутрішні війська.
Звільнення великої кількості в’язнів залишило без робочої сили багато об’єктів, які раніше будувалися руками зеків. Тож Берія прийняв рішення припинити будівництво тих із них, які, на думку спеціалістів, були непотрібні країні. Насамперед, залізниця на Крайній Півночі, паралельно Північному морському шляху, яку прокладали на вічній мерзлоті і яка руйнувалася з настанням короткого північного літа. Припинили прокладати підводний тунель до острова Сахалін. Зупинили будівництво кількох каналів, користь від яких була сумнівною, тощо. Як наслідок, удалося врятувати людські життя (на таких будівництвах гинуло багато ув’язнених) і заощадити державі значні кошти.
За наказом Берії, нове керівництво МВС увійшло у прямі переговори з керівництвом антирадянського підпілля Західної України, Латвії, Литви та Естонії. На жаль, документи у московських архівах про ці перемовини ще недоступні дослідникам, але з часом вони будуть розсекречені. За ініціативою Берії радянську політику в місцях протистояння з антирадянським підпіллям було значно пом’якшено, що принесло відчутні позитивні плоди. Почалося масове висування місцевих кадрів на керівні посади, місцеві уродженці отримали перевагу при вступі у вищі навчальні заклади, помітно розширилася сфера вживання національних мов. Знову, як у 20-і роки, заговорили про «коренізацію», у випадку України – «українізацію». Все це спричиняло різке невдоволення привезених на Західну Україну для її швидкої «радянізації» росіян. Вони підняли крик про «дискримінацію росіян», хоча йшлося лише про скасування значних привілеїв, отриманих на шкоду місцевому населенню.
Невдовлення такою політикою зростало і в Москві. А коли Берія висунув ініціативу об’єднати НДР і ФРН у єдину державу й почав виводити з території Німецької Демократичної Републіки структури, створені радянською держбезпекою, опір його ініціативам серед вищого керівництва СРСР швидко зріс. Особливу тривогу номенклатури спричиняло те, що Берія мав на всіх її представників достатньо компромату, щоби тиснути на них. А коли міністр внутрішних справ виступив з ініціативою значного розширення прав національних республік, шовіністичні елементи відчули небезпеку для всевладдя Москви. І доля Берії була визначена.
Вище партійне керівництво знайшло спільну мову з командуванням Радянської армії, і спільними зусиллями вони почали готувати відсторонення Берії від влади. 26 червня 1953 р. Берія був заарештований, відданий під суд і 23 грудня розстріляний. Деякі історики вважають, що його вбили ще під час арешту, а суд був інсценізований. На суді колишнього Маршала Радянського Союзу звинуватили в тому, що він є «англійським шпигуном» і діяв в інтересах іноземної держави. Хоча насправді йшлося про зовсім інше: за вищу владу в країні боролися різні сили, і вони об’єдналися проти того, хто мав найбільше шансів стати новим «вождем трудящих усього світу».
Хто першим виступив проти культу особи Сталіна…
Після розстрілу Берії Маленков продовжив деякі ліберальні починання свого колишнього заступника. Дещо покращилося становище селянства, якому трохи зменшили повинності, які виснажували сили їхніх господарств. Сільгоспподаток вимагав значних коштів, які колгоспник мав ще заробити на ринку, бо в колгоспі грошей йому не платили, платню на трудодні видавали натурою. Тож навіть невеличке зменшення платежів для селян виглядало благом і пам’ять про Маленкова серед селян зберігалася добра.
Рада Міністрів займалася господарством, а керівництво партії концентрувалося більше на питаннях ідеології. Відтак Хрущов до 1956 року і не виглядав безумовним лідером країни. Лише після доповіді на ХХ з’їзді КПРС про розвінчання культу особи Сталіна його авторитет у суспільстві помітно зріс. Але переважна більшість людей і не здогадувалася, що першим проти культу особи виступив все-таки Маленков ще 1953 року, однак у закритій партійній аудиторії, і в газетах про це не писали.
А Хрущов наприкінці 1953-го багато уваги приділяв майбутньому святкуванню 300-річчя «возз’єднання України з Росією», яке постановили урочисто відзначити на честь круглої дати від підписання Переяславської угоди 1654 року. Цій події партія вирішила надати особливого значення, бо розуміла: доки Україна перебуває під повною владою Москви, доти може існувати велика держава чи то під назвою «Радянський Союз», чи – «Російська імперія». І що міцніше Україна прив’язана до Росії, то стабільнішою буде ця держава. Але безпосередньо про святкування – наступного разу.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
