Давно збираюся з думками. Ще з минулого року. Адже зазвичай, проводжаючи старий рік, перш ніж загадати бажання на новий, подумки озираєшся на пережиті місяці, дні, миті, події, пригоди, настрої, почуття і відчуття. І ось коли я зібралася скласти собі звіт, то з’ясувалося, що він може вміститися або в кілька речень: не відходила від комп’ютера (коли було світло), редагувала, перекладала тексти, вірші, відтак раділа разом із авторами, з якими співпрацювала, коли книги виходили з друку чи ось-ось побачать світ (а це торік щонайменше п’ять видань), або… в цілу книжку. Книжка та – моє «Одкровення». Третя власна збірка, дизайн якої належить художниці, поетесі Раїсі Рязановій, надрукована у Видавничому домі «Букрек» (директорка Дарина Туз-Максимець) майже під завісу 2025-го. Як і перші дві – «Мій заримований настрій» та «…Бо так звучить моє серце», що видані у 2021 та 2023 роках, вона і є своєрідним підсумком, свідченням отих думок, настроїв, бажань і… молитов, якими переповнена душа у цей тривожний, неспокійний час. Словом, душа – нарозхрист…
Поділюся фрагментами із авторської передмови: «Від цього уже нікуди не дітися. Це – як залежність, якої годі позбутися. Немає на те ради! Ось, здається, пауза, в голові – вакуум, уже нічого не пишеться. Та раптом крізь ніч, крізь сон, крізь рев тривоги чи ранкову тишу народжується якийсь рядок, і рима сама проситься на папір. Під руками ручка, похапцем шукаєш клаптик паперу, поки не втекла думка, поки «донесеш» її до комп’ютера. Адже
Життя диктує свої рими,
Щодня нашіптує сюжети.
І ходить Муза десь незримо,
Й не спиться уночі Поету.
І навіть тривожні сирени
Не сміють думи заглушити,
Що, наче тягар на раменах,
У серці випало носити…
Напевно, так у кожного, в кого думки, емоції просяться на волю. Їх не втримати в собі – сумних і радісних, ліричних і драматичних, мрійливих і пам’ятних, закарбованих десь на денці душі. Таке життя – день на день не схожий, не передбачуваний. Особливо нині, коли світ неначе збожеволів, потопаючи у ненависті, злобі, розпалюючи нові війни, що, схоже, таки хочуть наблизити «кінець світу». А серцю боляче, бо не закінчується страшна війна, яку приніс на наші рідні терени захланний сусід, бо летять у небо, у вічність янголи, а скалічена земля стогне і плаче у жалобі. Але не здається! І коли в душі зароджується надія, й не зникає віра, й вічно живе любов, тоді вона хоче розігнати тугу, втерти сльозу і ладна заспівати, як колись, до війни. Про свіжий ранок за вікном, про пахучу липу під вікном, про черлену калину біля хати й стежку, «щоб додому йшла сама», про мамину вишню й мальви, посаджені її руками, про любов, що дає сили жити. Про те сокровенне, чим є бажання поділитися із рідними, близькими, з друзями. Бо віриш, знаєш: їм це не байдуже, вони тебе розуміють, відчувають, співпереживають. Вони з тобою на одній хвилі.
І від цього нікуди не дітися. Нема на те ради. Доки життя диктує свої рими, доки серце не зачерствіло і звучить у мажорі-мінорі, доки заримовані настрої не дають опустити руки й зневіритися, доки думки й емоції бентежать і породжують нові строфи – як одкровення. Я відпускаю їх у цей шалений, цей недосконалий, але все-таки чудовий світ, який тримається на сильних, мужніх, добрих, красивих людях.
А життя пише фарси і драми.
Що там покажуть кардіограми?
Серцеві ритми що продиктують?
Рими мої плачуть, сумують,
Часом радіють, а то й співають,
Ноти мажорні в гамі шукають.
Просяться строфи з душі на волю –
Їх не тримаю в собі, не неволю.
Кваплюся ритми налаштувати,
Щоб не відвикло ще серце співати».
Отже, своїми думками-одкровенням ділюся у чотирьох поетичних розділах – «Про війну», «Про життя», «Про природу», «Про настрої». Поділ цей умовний, бо по суті – це все про наші реалії, наше життя. І нічого дивного, що практично у кожному розділі так чи інакше звучать воєнні мотиви, адже у нас триває ця страшна війна, яка перейшла в новий рік, попри наші молитви, втрати і біль.
А ще один розділ – «Про незабудь» – то власні «думки вголос» – публіцистичні роздуми, спогади, пам’ятні події, миттєвості, автобіографічні житейські історії, в яких присутні найближчі, дорогі мені люди, що залишилися в серці, мої рідні, мої вірні, незрадливі друзі, добрі люди, котрі зустрілися і зустрічаються на моєму шляху. Їм, моїм любим, небайдужим, спорідненим духом, і присвятила свій «звіт», свої одкровення.
Мої одкровення. Душа – нарозхрист…
Життя – як театр, а ти в нім – артист.
І різні там ролі. Так твердив Шекспір.
То правда, напевно, – хоч вір, хоч не вір.
Але режисер, сценарист – це життя.
А що продиктує – якби то знаття.
І без репетицій, без жодних прогонів…
Немовби весь час стоїш на пероні,
А мимо за потягом потяг спішить,
Проноситься Час в них зА миттю мить.
А ти в своїй ролі – щира, без гриму,
Відверто думки сплітаєш у рими.
Душа – нарозхрист. А в душі – сокровенне.
Не граю. А просто пишу одкровенне.
Дякую долі за ще один пережитий рік. Вірю і надіюся на Перемогу, на оновлення. Люблю життя!
Валентина МАЦЕРУК.
