Є брехня, велика брехня та обіцянки на майбутнє

або Про меморандум, бідність та індекс людського розвитку

Світле майбутнє вабить і обіцяє. Людство ж на нього чекає, напевне, від самого  народження. Десятки, сотні, тисячі років минули у цих сподіваннях. За цей час з’явилися соціологія, статистика, різноманітні рейтинги тощо.

Скажімо, за індексом людського розвитку Буковина серед 27 регіонів України посідає 2 місце після Харкова. Дізналася про це кілька тижнів тому під час  публічного підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Програмою Розвитку ООН, Чернівецькою облдержадміністрацією та Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України в рамках проекту «Прискорення процесу цілей розвитку тисячоліття в Україні». Серед інших, аж надто наукоподібних і вельми туманних формулювань Меморандуму на кшталт «розвиток місцевого потенціалу для аналізу і представлення соціально-економічних даних для осіб, які приймають рішення», згадувалося й про боротьбу з бідністю.

А тепер – увага. Спробуємо відповісти на запитання: а хто ж у нашій державі бідний?

Заглядати в рот до краян та на їхні столи не будемо. Поговоримо натомість про їхнє право на лікування.  Оскільки абсолютно здорових людей у нас немає, біда може чатувати на будь-кого і будь-коли. Так, буквально за 3 місяці згасла 53-річна квітуча жінка, яку знали чимало журналістів. За цей час вона побувала в Івано-Франківській та двічі у Київській лікарнях. Слава Богу, що столичні медики, призначивши їй операцію, не наполягали на ній. Як ми тепер розуміємо, було пізно. Та,  попри це, її родичі й друзі весь час збирали кошти – то на перебування в реанімації, то в інших відділеннях або на поїздку до спеціалістів за направленням.

Мені особисто стало вельми незатишно, якщо не сказати – страшно через те, що людина, яка працювала все своє життя, не заробила собі навіть на  лікування. Втім, додам, що  установа, де працювала покійниця, державна і має філії в усіх областях України. Тож колезі допомагали коштами з усіх усюд. Але й цього було замало.

Ще одна подібна історія закінчилася значно щасливіше. Після трьох операцій людина виборсалася з лабет смерті. Хоч вона й працювала в медуніверситеті, на її порятунок колеги теж зібрали солідну суму грошей. А ще відповідний внесок зробили родичі та друзі.

– Без сторонньої допомоги ми б не впоралися з ситуацією, – сказав пізніше чоловік врятованої.

І це не дивно. Бо перед цим на лікарняне ліжко потрапив професор, який потім зізнався, що не вважав себе бідною людиною. Та й на чорний день, так би мовити, щось мав. Але 2 місяці перебування у лікарні висмоктали з його запасів усе до крихти.

Тож ми, пересічні українці, багаті чи бідні? Як на мене, то це питання риторичне. Бо більшість із нас, яких «з натяжкою» можна назвати середнім класом, перестають такими бути, коли потрапляють на лікарняне ліжко.

А що робити пенсіонеру, в якого ні державної роботи, ні родичів, ні друзів із грошима? Скільки онкохворих відмовляються від хімії та опромінення, бо не мають грошей!

Пригадую, як нинішнього літа прибігла з очима, мов фари, наша комерційна директорка. В одній з чернівецьких лікарень, куди вона навідалася з чоловіком на консультацію, побачила старого, що не просто вмирав, а ще й мучився шалено при цьому. Та нікому і не спало на думку відкачати у нього з живота воду, бо родичів не мав і за його лікування ніхто не платив. Людина конала…  не по-людськи

Загальний висновок невтішний. Багатою в Україні є незначна купка людей, ім’я якій – олігархи. Решта – хто як: більшість – незахищені злидарі, меншість – круті менеджери, статки яких є великими, доки вони смертельно не занедужали. Тож чи вправі ми говорити про індекс людського розвитку? Хіба що про індекс людського скону?.. Він загрожує більшості. У цьому я переконалася нинішньої осені                     

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *