Вояк УПА Дмитро ТОМ’ЮК: «Сім літ зброя з плечей мені не злазила»

Завтра мешканець Садгори Дмитро Дмитрович Томюк відзначатиме 91-й день народження. Він єдиний з чотирьох синів свого батька, який залишився живим після воєнних перипетій на Буковині – Другої світової та повоєнної підпільної війни.  А колись його дід у передгірських Мариничах неподалік Путили тримав 10 корів, тато – 5 корів. Землі в них вистачало, аби ця худоба і перелітувала, і перезимувала.  У тата було семеро дітей – окрім хлопців, іще три дівчини, і він на зиму наймав їм учителя і трохи вчив грамоти. А потім прийшли «совєти». І Дмитро пішов в УПА.

IMG_0220 

«Коли когось ловили – так знущалися, що аби був залізний, то мусів би говорити… Та наші живими не давалися»

«В совєцькій армії я бути не міг: я завжди був проти них, – розповідає пан Дмитро. – Тож пішов до УПА – в курінь «Лугового», який був створений у Шепоті ще при німцях. Йшла війна. «Луговий» організував зо 200 чоловік і відправив нас у підпілля. Озброювалися самі – відбирали зброю у ворогів. Спочатку підтримували німців проти москалів. Поки були з німцями – вони віддавали нам трофейну руську зброю. А коли німці почали відступати, ми вже били і їх, і руських. Під кінець війни руські зняли з фронту і кинули на УПА велику армію генерала Ватутіна. І так з нами воювали, що повстанці Ватутіна вбили… Коли ця армія пройшла українськими територіями – у нас почався тиф. Бували хати, які після цієї пошесті лишалися порожні. Я також перехворів: після тифу почав утрачати слух, тепер чую поганенько. А мого старшого брата, який нездужав на тиф і не мав сили навіть піднятися з ліжка, совєцькі солдати розстріляли автоматною чергою просто там…

Ми воювали у Вижницькому, Путильському районах, на Івано-Франківщині. Одна наша група дійшла майже до Чернівців – до гори, де нині телевишка – але в місті було багато совєцького війська, тож наші вернулися до лісу.

На зиму робили землянки. Самі їсти варили. Влітку, коли ходили в села – люди часто давали продукти. Взимку було сутужніше, осідали на місці. З нами були жінки. Моя жінка зі мною була весь час.

У голодний рік було дуже важко. Люди не мали що дати. Самі намагалися перебратися далі в гори – там лишалася худоба, сяке-таке молоко помагало вижити. Але ми робили нальоти на колгоспні стайні, де вдавалося роздобути будз, сир, а то й теля. Або на колгоспну пасіку за медом піти. На полювання ходили: встрелив оленя або дику свиню – і всі мали м’яса на якийсь час.

Робили вилазки. Псували совєцьке майно, нападали на магазини, роззброювали загони «стрибків», усували донощиків. Пам’ятаю, якось в Лопушній з чотою з Івано-Франківська роззброїли разом «стрибків» з цілого села – 12 чоловік.

Усі ми були побратими, усі – як одна сім’я. Та мусіли добре дивитися, бо могли до нас попасти і провокатори. Але ми то добре знали. Коли вороги когось ловили – так знущалися, що аби й був залізний, то мусів би говорити. Але трудно було зловити. Живими не давалися. Тому нас брали хитрістю.

«Заочно був засуджений совєтами до розстрілу»

Вчилися ми на практиці. Були й такі, що мало знали обходитися зі зброєю. Я ж сам з такої родини, що дід і тато були мисливці, тато був у дідича за лісника. То я ворону з гвинтівки вбивав на льоту.

Двічі був поранений. Одного разу – навиліт у плече, я тоді за це одразу трьох поклав. А куля, коли заходила, затягнула в рану всілякого дрантя з одягу. Добре, що зі мною був санітар. Коли ми добралися до якоїсь хати, він прочистив рану, зробивши гачок з дроту, повитягав то дрантя. А другий раз було поранення в ногу – шрапнеллю з міномета. Лікувалися самостійно. Якщо поранення було смертельне – бувало, що й самі вистрілом припиняли муки. Боротьба була не на життя, а на смерть. Тисячі загинули…

Я сам був заочно засуджений совєтами до розстрілу. І коли війна закінчилася, а ми залишилися, нас, повстанців, намагалися взяти хитрістю і підступом. Це вдалося, коли нас зрадив один з провідників. Він скликав усіх на зустріч, але там уже чекала засідка. Наших оточили і захопили, а пізніше – розстріляли.

Я в той час з дружиною зимував під Косовом, підвернув ногу і не зміг піти на призначену зустріч. Так, волею випадку, лишився живим. Але потім ще ціле літо ми не знали, що сталося. Пізніше отримували записки від тих, хто також вцілів – нам ці таємні повідомлення залишали в хатах людей, де нас приймали, і так дізналися, що трапилося. А потім і нас взяли. В одній хаті нагодували снодійним – таке вони вже практикували і з іншими. Дружина швидко ослабла і не змогла далеко відійти, тож коли влаштували облаву, її напівпритомну знайшли і забрали в КГБ. Я пішов далі, а коли прийшов до тями, то чекав її на обумовленому місці. Коли не прийшла – зрозумів, що сподіватися вже нема на що. І пішов за нею, пішов здаватися. То був 1952 рік.

«За сім років вони мали час підкупити людей проти нас»

Люди нас дуже підтримували. Давали продукти, приймали в хатах, допомагали, влаштовували все так, щоби ми могли зброю забрати. Але за сім років совєти мали час підкупити людей проти нас. Та й часи змінилися. Люди раніше жили у горах, на хуторах. А потім на початку 50-х їх зігнали з хуторів до центру, щоби легше контролювати, і щоби нас не приймали. Люди збідніли, то вже нерідко й проти нас були – бо ж через нас їх зевакуювали з хуторів.

Коли забрали мою Марію, я прийшов до сільради, там якраз був начальник «істребітєльного батальйону». Він подзвонив в район, звідти – в область, і за мною вночі терміново приїхали. Привезли в КГБ, показали жінку. Кажуть, що питали в неї, де я, а вона відповідала, що вони ж мене вже вбили… Тримали нас там зо два тижні. Але якраз вийшов указ не розстрілювати таких, як ми. То нас відпустили, тільки не дозволили в рідне село повертатися. Дозволили жити у вільній кімнаті одного москаля-пияка, який захопив квартиру румуна під час «звільнення Буковини». Спочатку я трохи працював електромонтером, але ця робота мені не подобалася – я ж майстер по дереву. Тож пізніше знайшов роботу столяра.

У 56-му збудував свою халупу в Садгорі, в якій і досі живу. І внукам будував – коли їх ще й не було. Син також має свою хату. Кликав мене до себе. Але я не пішов. Там же ж нема що робити! А як я без роботи? Чоловіка тільки труд і виручає…

Жінка вже шість років як померла. Я маю пенсію малу. Але роблю усілякі столярні вироби: столики, стільчики, держаки, драбини… Сам їжджу на своєму бусі в Карпати за матеріалом. Сам виготовляю, сам продаю на базарі. В молодості тяжко хворів. Вже 60 років живу з однією ниркою, півтора роки не ходив після того, як одну видалили. Але потрохи взявся до роботи – спочатку легшої, потім важчої… Кінчики пальців відрізало станком (показує покалічену руку – авт.)… Але ж, як кажуть, хто не ходить, той і не падає.

«Ви мені можете сказати, що зараз буде? Влада – не влада? Лиш цим і живу, що вже маємо Україну»

Мене радує, що є Україна, що наша боротьба не пішла намарне. Все-таки країни, які мали визвольний рух, зуміли домогтися незалежності. От Білорусія, Казахстан не мали визвольного руху, то так і не відірвалися від Росії. А Литва, Латвія, Естонія – навпаки, боролися – й вибороли.

Ви знаєте, люди тепер, я вважаю, живуть прекрасно. Але дуже погано, що влада так і не визнає ОУН-УПА. От ви мені можете сказати, що зараз буде? Телебачення дивлюся. До чого це дійде? Мене пам’ятають, приходять. От на Покрову був садигурський голова районної ради Бурега… Але це в нас так. А всюди в Україні? Влада – не влада? Насадили своїх кругом – по областях, районах, навіть по селах. Треба, аби люди вперлися за своє, та вони ніяк не зрозуміють цього.

Західні області таки крепко затормозили цю владу, коли добре проголосували на минулих виборах. Якби і в нас голосували, як на Сході і Півдні – було би зовсім погано. Але люди в більшості мало розуміють.  Не розуміють навіть, що церкви чужа держава загарбала. Москалі зробили собі корито з нашої церкви, церква навстановлювала свят, аби люди якомога більше днів ішли до храму і несли гроші. А я вважаю, що люди, якщо розумні, то й самі мають поважати себе та інших, а не зі страху перед панотцем.

Там, де була наша хата, зараз уже нічого немає. Фотографій навіть не збереглося. Усіх трьох братів замордували. Двох застрелили, третій загинув засуджений у Норильську. Дві сестри ще є живі – одна в Дніпропетровську, друга в Могилів-Подільському. Маю дві онуки, в кожної по двоє дітей – тож четверо правнуків, які мене тішать. Руки мені впали тепер, бо єдиний син, якому й 60-ти немає, тяжко хворіє. Він мені минулого року 90-річчя святкувати в ресторані загадав. Зібрав усю родину, з далеких країв. А зараз це вже хіба свято? Лиш цим і живу, що вже маємо Україну».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

 

Активісти Садгірської районної партійної організації ВО «Батьківщина» на свято Покрови Божої Матері, коли відзначається День Української повстанської армії, поклали вінки до пам’ятника жертвам політичних репресій у Садгорі (Рогізна) та до пам’ятника-могили окружного провідника ОУН-УПА Івана Миколайовича Северина («Скригуна») на Садгірському кладовищі.

Голова Садгірської райради Юрій Бурега та голова районної «Батьківщини» Василь Храпко разом з однопартійцями вже третій рік поспіль вітають у цей день воїнів УПА, навідавшись з подарунками до них особисто. Сьогодні в Садгорі живуть троє героїв-воїнів УПА: Дмитро Дмитрович Томюк, Іван Степанович Ланівський та Марія Прокопівна Кононович. Вони й сьогодні залишаються активними членами суспільства, незламними та справжніми героями, взірцем мужності та відданості Україні.

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *