Передвиборна кампанія стартувала. 18 претендентів з більшим чи меншим ступенем вправності розповідають, що стане краще в нашій країні, коли його (її) оберуть президентом.
Народ завмер у радісному сподіванні, бо що б там не казали соцопитування про розчарування електорату, людям хочеться змін і, так вже ми влаштовані, змін на краще.
Починає здаватися, що дехто з претендентів нібито й знає, як облаштувати цю країну, щоби наша доля, нарешті, перестала нас цуратися… А ще кидається у вічі, сказала б, «трагічна самотність» кандидатів, навіть попри те, що кожного показують чи на партійному з’їзді, чи у людському натовпі.
Та, попри все, найвдаліші й найнеобхідніші реформи просто нема кому здійснювати. Адже доволі значна частина населення (народом якось не хочеться називати) просто не зацікавлена у змінах і не тільки не хоче їх, але й панічно боїться. Цих людей усе влаштовує. Вони називаються – чиновники.
У країні їх близько 5 мільйонів. Такий в нас державний устрій, що вони, незалежно від успішності чи неуспішності своєї діяльності, одразу після потрапляння на посаду переходять до касти людей, яким живеться значно краще, ніж навколишнім. Багато ви бачили таких, щоби кинули зручне життя і подалися робити його для когось? Героїв радянських книг та кіно прошу не називати…
Тож у середньому кожний 9-й в Україні – проти реформ. А в жодного з претендентів не буде можливості покращити життя чиновників настільки, щоби вони щось-таки робили. І інших узяти немає звідки.
А ще до кожної дев’ятки входять мінімум 4-5 людей з «групи підтримки» такого «державника»: мама-тато, жінка-діти, брати-сестри, теща тощо… Вони теж хочуть добре жити.
Оце й є той пісок, куди спливають крізь пальці наші надії. Бо цим і так добре живеться.
Лариса ДМИТРЕНКО
