VIР-персона… з книгою

Ліля Костюк, колишня журналістка газети «Радянська Буковина» – одна з майже 500 VIР-персон, запрошених міським головою на святкування ювілею Чернівців. 17 років тому вона виїхала до Сполучених Штатів. І ось повернулася до рідних пенатів. Але не сама, а зі своєю книгою «Так уже сталося». Її  рукопис, здолавши океан, опинився у чернівецькому видавництві «Букрек» Дарини Туз, де й побачив світ. Презентація книги відбулася у Будинку естетики та дозвілля відомого українського імпресаріо Семена Цідельковського.
Атмосфера вечора була дивовижною: зібралися Ліліні друзі та колеги. Були спогади, спогади, інколи сльози і… багато сміху. Бо колектив «Буковини» 80-х вирізнявся саме почуттям гумору. Чи не це й допомогло Лілі Костюк-Друкман не просто вижити в еміграції, а й повернутися до улюбленої професії журналіста. Більше того, стати письменницею. Її книга ессе переконує в цьому. Як зауважив один розумний чоловік, мистецтво – це безкінечний пошук істини. Інколи безнадійний, інколи радісний і щасливий. Усе це є у книзі «Так уже сталося».
Повернення до життя
Це було незабутнє літо. Навіть зараз, згадуючи його, молю Бога: тільки б воно не повторилося. Посварилася з найкращим другом. Усе чекала на його дзвінок, але телефонували зовсім не ті. Надія знайти роботу виявилася черговим міфом: з трьох випробувальних місяців витримала тільки неповних два. Точніше, не витримав мій менеджер, створивши такі умови, що я звільнилася за його власним бажанням. Довелося шукати бодай щось, аби вижити в новому світі. «Бодай щось» виявилося 80-річною бабусею, доволі енергійною, інколи навіть аж занадто, зрештою, як і мало бути за її прогресуючої хвороби Альцгеймера. Я провела з нею дві доби, виконуючи вказівки моєї змінниці Міли, яка працювала в будні. Незважаючи на сумлінний інструктаж, я безліч разів опинялася у непередбачуваних ситуаціях. Доводилося діяти на свій страх і ризик.
Неочікувано зателефонував бабчин брат з Каліфорнії, і вона, розчулившись, заявила, що потрібно негайно замовити квитки й летіти в гості до брата. Мої розповіді про нельотну погоду не преконали мою міссіс, довелося пообіцяти, що після обіду одразу ж вилітаємо. Та потім вона перейнялася іншою проблемою: чи на місці коштовності. На нещастя, оксамитовий футляр виявився порожнім. Я вислухала тривалий монолог про злодіювату молодь. Намагання переконати, що всі коштовності нікуди не зникли і зберігаються у банку, тут же навіяли нову ідею: негайно їдемо на них дивитися.
– Сьогодні субота, –  знайшлася я. – Банки закриті.
Вона перевірила за календарем…
Ми з нею не нудьгували до пізньої ночі, а о п’ятій ранку вона заявилася до вітальні, де я спала, щоби пограти на фортепіано. Ще через добу мене, напівживу, поміняла Міла.
– Більше не можу! – повторювала про себе, повільно крокуючи додому. Але так і не знайшла виходу, не придумала, як жити далі в цій неласкавій імміграції. Там, у Союзі не було проблем із роботою. Із зарплатою були складності, а ось з роботою…
Раптом зовсім поруч я почула
голосний веселий сміх. Жіночки ну просто заходилися. Я повернулася у той бік і побачила біля входу до притулку для старих  його пацієнтів, які сиділи у кріслах-каталках і розмовляли, мабуть, про щось дуже смішне. Одразу ж виділила двох жінок, які особливо довго сміялися. Одна з них, ще зовсім не стара, сиділа у легкому платті, з-під якого виглядала лише частина правої ноги. Ліва – ціла, але з величезним набряком. Її подруга була у темних окулярах, крізь які проглядали стулені повіки. Сліпа! І сміялась! І та, без ноги, теж сміялась! А я йшла своїми ногами, все бачила, чула, відчувала, але згорблена, як стара баба, і ось-ось збиралася розревтися. Розсердилася за таке на себе, виструнчилася, привела до ладу вираз обличчя і підморгнула сонячному променю, домовившись зустрітися з ним опівдні на пляжі.
Ліля КОСТЮК-ДРУКМАН