Трагедії дітей війни

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. У розповідях історика те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».

 Війна принесла багато нещасть сотням мільйонів людей. Важко доводилося дорослим, ще важче – дітям. Особливі труднощі випали на долю сиріт, яких у роки війни з’явилося дуже багато. Втративши батьків, вони наодинці залишалися з чужим і ворожим світом. Інколи добрі люди пригрівали сиротинку, але значно частіше голодний та озлоблений люд відштовхував від себе цих маленьких беззахисних істот. Мовляв, і своїх проблем вистачає.

                       Яка на смак дитяча кров?..

На окупованій же території гітлерівці намагалися використовувати дітей як «видатковий матеріал». Наприклад, заганяли дітлахів за колючий дріт, де нелюди у білих халатах викачували з них кров для поранених солдатів Вермахту та військ СС. Старовинні казки про вампірів бліднуть на фоні цієї жахливої правди. Коли під час наступу переможці побачили знесилених примусовим донорством малюків, то бувалі солдати не могли стримати сліз. У них з’являлося нестримне бажання помститися за такий нелюдський злочин, і сучасним критикам «варварства червоноармійців на території Німеччини» варто замислитися – звідки взялася така чорна ненависть у вчорашніх мирних колгоспників і робітників. Що їм довелося пережити до того, як радянські танкісти, в’їхавши до Східної Прусії, розчавили на бетоні німецького автобану машини з сиротами загиблих есесівців. Адже спочатку самі есесівці спалили хати і повбивали дітей багатьох червоноармійців, висмоктали кров з наших сиріт, а лише потім жахлива помста прийшла до них додому. Перш ніж засуджувати когось, треба його зрозуміти…

Та гітлерівці не тільки випивали дитячу кров, вони намагалися вкрасти й дитячі душі. На окупованій території діяли групи нацистів, що відбирали малечу «арійської» зовнішності, вивозили її до Німеччини та віддавали бездітним сім’ям. Там маленьким нетямам давали німецькі імена й починали виховувати з них «представників вищої раси». Душокради розгортали активну діяльність і в іншій сфері, намагаючись позбавити маленьких українців, білорусів чи росіян їхньої справжньої суті, закладеної у дітях рідними батьками. Співробітники нацистських спецслужб підбирали сиріт й готували з них своїх розвідників та диверсантів. Дітей піддавали інтенсивній психологічній обробці, щоби позбавити їх любові до власного народу, замінюючи її «відданістю фюрерові».Потім закидали через лінію фронту і чекали розвідувальної інформації або доповіді про вчинений диверсійній акт, скажімо, отруєні криниці біля червоноармійських кухонь.

               В Україні спалили 1377 сіл разом з людьми

У блокований Ленінград ворог засилав дітей із завданням агітувати захисників міста здатися гітлерівцям. За наказом Сталіна їх нещадно розстрілювали: шкода від такої агітації була величезна. Нацисти чудово знали, яка доля чекає засланців, але безжально відправляли на вірну смерть все нові і нові партії дітей, жінок, старих, інвалідів. Життя «унтерменшів» для них нічого не вартувало. Нерідко під час наступу вони гнали перед собою натовп жінок і дітей, ховаючись за їхніми спинами від радянських куль. А скільки населених пунктів разом з мешканцями вони спалили на окупованій території! Лише в Україні знищили 1377 сіл, де разом з дорослими гинула маса ні в чому невинних дітей. Не слід забувати, що понад тисячу із цих населених пунктів спалили карателі з числа радянських громадян – військовополонених, яких окупанти використали для найбрудніших справ. Етнічних росіян примушували палити українські села, українців – білоруські.

Непростим було життя і тих, кого обійшло найстрашніше лихо. Постійне недоїдання, важка праця на полі чи біля худоби – сільським дітям не залишалося часу на відпочинок і дитячі розваги. У місті вистачало своїх бід – нерідко разом з матерями діти шукали якогось заробітку, щоби мати свій кусень хліба. Втім, на окупованій території працювали і школи, але у Райхскомісаріаті Україна освіту українські діти отримували мінімальну. Нацисти вважали, що «діти рабів» повинні лише вміти читати, писати, рахувати і розуміти накази панів, віддані німецькою мовою. Все інше – зайве, бо знання виховують людську гідність, зовсім «непотрібну рабам».

           Від захисту до садизму – один крок

Але чимало дітей таку гідність не тільки мали, але й прагнули її відстоювати. Вони потрапляли в партизанські загони або допомагали підпільникам у боротьбі з окупантами. Радянська література чимало розповіла про «піонерів-героїв», де серед пропагандистських вигадок були і зерна правди.

Діти брали зброю до рук і йшли вбивати. Тут необхідно підкреслити: незріла дитяча психіка неготова до подібних складних випробувань і нерідко вона їх не витримувала. Відомий партизанський письменник, професійний чекіст Овідій Горчаков якось розповів про чотирнадцятирічного партизана, який вражав всіх неймовірною жорстокістю. Коли хлопець загинув, партизани… полегшено зітхнули, бо розуміли, що у мирному житті цей садист став би страшним злочинцем. Післявоєнна міліція мала з такими справу.

Війна примушує будь-яку людину розкритися повністю, витягаючи на поверхню як найкращі, так і найгірші людські якості. Це ж стосується і дітей. Недарма у сучасному світі міжнародним правом заборонено залучення дітей до участі у бойових діях зі зброєю в руках. Але у Другій світовій війні на це не зважали. З того часу лишився вираз «діти полків». Солдати підбирали голодних і обдертих хлопчиків і знаходили їм роботу у своїх частинах. Як правило, намагалися тримати дітей при кухнях: вони носили воду, рубали дрова, чистили овочі. Але хлопчача романтика штовхала їх на передову, або навіть за лінію фронту. З цих дітей виходили першокласні розвідники. Якщо потрапляли до рук ворога, шансів вижити практично не мали. Але ж діти – це майбутнє країни і вони потрібні були живими. Від 1943 року «синів полку» почали відправляти на навчання у щойно створені суворовські та нахімовські училища. Такі навчальні заклади нагадували кадетські корпуси царських часів і призначалися для навчання та виховання дітей загиблих на війні радянських людей. До цих закладів спочатку приймалися діти з 10 років, які знаходилися там на повному державному утриманні. Їм давали середню освіту та первинні військові знання, необхідні для наступного оволодіння професією офіцера. Можна вважати, що майбутнє цих дітей було визначено.

                             Робота у голоді й холоді

Значно складніше було багатьом їхнім ровесникам у цивільному житті. Важко було не лише на окупованій території: у радянському тилу більшості жилося несолодко. Тоді як у Поволжі, на Уралі, в Сибіру та у Центральній Азії опинилися мільйони евакуйованих з України. Їхали туди сім’ями, разом з дітьми. Обживалися на новому місці з величезними труднощами. Нерідко в одну кімнату селили по декілька різних сімей. Барак вважався ще досить пристойним помешканням: багатьом довелося починати нове життя у землянках чи навіть наметах. Дехто всю сувору зиму 1941-1942 рр. прожив під брезентовим дахом, намагаючись хоч якось зігріти холодний намет за допомогою саморобної пічки з металевої бочки.

Евакуйовані робітники, інженери і техніки працювали на виробництві. У голому степу могли встановити станки й починати випуск продукції, одночасно зводячи стіни вже працюючих цехів. Робочої сили не вистачало, тож до станків ставали підлітки й навіть діти 12-14 років. Якщо маленький робітник не дотягався до важелів та рукояток, йому під ноги прилаштовували ящик. «Все для фронту, все для перемоги», – під цим гаслом працювали люди в тилу. Нерідко й спали поруч зі станками, щоб не губити час на дорогу. Запізнення на роботу каралося суворо. Виконати норму було непросто і дорослому, а що вже казати про підлітків! Працювали у холоді,  ще й голодні. Їжі не вистачало, її нормували й пайки були мінімальними.

                       За місячну зарплату – кіло м’яса

Ще у липні 1941-го в країні ввели карткову систему, за якою можна було придбати хліб, крупи, трохи жирів. Норми споживання у порівнянні з довоєнними впали майже втричі. Існував і «чорний ринок», але ціни на ньому були захмарними, а тому недоступними для більшості. За офіційними даними, середня зарплата в СРСР у 1943 р. складала 573 карбованця. Кілограм м’яса на «чорному ринку» коштував 300-500 крб., жиру – 750-1000 крб. За кілограм хліба треба було дати 50 крб. Ціни у різних місцевостях і в різний час були далеко не однаковими. Можна порівняти їх з тими, що  у вересні 1943 р. встановилися в окупованому німцями Донбасі. Кваліфікований робітник, крім пайка, отримував там 400 крб. місячної зарплати. Кілограм хліба або крупи можна було купити за 75 крб., тваринного масла – за 500 крб., сала – за 800 крб.

Важко було всюди, діти війни пройшли через великі страждання.

                         Потопили малих плотогонів

У радянському тилу працюючим дітям видавали робітничу норму продовольства, яка була вищою за ту, що призначалася утриманцям, тобто частині населення, яка не працювала. Та все одно наслідки недоїдання давалися взнаки. Якщо людина губила продовольчі картки або в неї їх крали, то примара голодної смерті виглядала із-за плеча досить серйозно.

Від голоду та непосильної праці люди вмирали і на селі, серед померлих було чимало підлітків – їхні організми росли і вимагали їжі, якої не вистачало. Гинули діти і через недбалість дорослих, що покладали на дитячі плечі непосильні завдання. Зовсім недавно став відомим жахливий факт масової загибелі висланих у тайгу дітей поволзьких німців. Про нього розповіла одна з учасниць тієї трагедії, яка дивом врятувалася.

Ліспромгоспівське начальство вирішило за допомоги цих дітлахів виконати свої виробничі завдання – відправити до населених пунктів вирубаний ліс і накошене сіно. Збили плоти, на них поставили копиці сіна і посадили дітей, щоби вони сплавили вантаж вниз по річці. Майже ніхто з малечі не доплив до найближчих сіл: налетіла буря і діти загинули. Їхні тільця ще довго потім витягали з води далеко від місця трагедії. Ніхто не відповів за таке варварство – «пролетарським інтернаціоналістам» було начхати на долі дітей «народу-ворога». Загалом про страждання висланих дітей і дітей спецпереселенців написано мало. А їм довелося перенести найбільш жахливі страждання: саме на їхню долю випало те, що не може навіть уявити звиклий жити у комфорті наш сучасник.

Кожен з дітей війни має власну історію, нерідко унікальну. Часто вони згадують школу, де писали на полях газет соком бузини чи розчином сажі – чорнил не було, як і зошитів. Згадують не лише про труднощі, але і про людяність та взаємовиручку своїх близьких і далеких. Народженим після війни варто розпитати дідусів і бабусь про той час. Треба знати їхнє життя і вчитися у них, як долати неймовірні труднощі. А головне – як зберегти свою безсмертну душу в нелюдських умовах. Вони зберегли. А ми?

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *