Сталінград і Ель-Аламейн: перелом у війні

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього Союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. У нашому проекті – «Знати, щоби не помилятися» – те, чого немає в офіційних підручниках, але про що розповідають документи з архівів.

На підступах до розвінчування міфу

На початку Другої світової війни створився міф про непереможність німецьких збройних сил. Уперше сумнів у цій непереможності виник від невдачі Люфтваффе у битві за Англію (серпень-жовтень 1940 р.). Втративши близько 1730 літаків, німці так і не змогли поставити британців на коліна. А взимку 1941-1942 років Вермахт зазнав першої великої поразки від Червоної армії у битві під Москвою. Близько 50 ворожих дивізій втратили понад половину особового складу й озброєння: гітлерівці не дорахувалися понад 400 тис. своїх солдатів і офіцерів і мусили відступити від столиці СРСР. Але стратегічна ініціатива у війні ще залишалася за ними.

Найтрагічніший «великий драп» до Волги

Активні бойові дії точилися на різних континентах, головні ж події відбувалися в Європі – на німецько-радянському фронті. Але на долю війни впливали й битви на півночі Африки, де німецькі та італійські війська намагалися вийти до Суецького каналу та взяти під контроль близькосхідні джерела нафти. Хронічний дефіцит «крові війни» Німеччина намагалася долати, повсюдно захоплюючи нафтові родовища. Влітку 1942 р. вона здійснила спробу заволодіти кавказькою нафтою. Несподівано для Сталіна, який очікував нового просування на Москву, Вермахт наніс удар на півдні. Скориставшися непідготовленим наступом Червоної армії під Харковом, гітлерівці оточили там сотні тисяч червоноармійців і почали швидко рухатися у напрямку Ростова-на-Дону. Дехто з істориків вважає, що для СРСР ситуація у цей період склалася ще трагічніше, ніж 1941 року. «Великий драп» пішов у напрямку Волги – головної водної артерії Росії. Він здавався безупинним і повсюдним та супроводжувався панічними настроями.

Наказ №227: кулемети – у спини

Для запобігання остаточній катастрофі Сталін видав жорстокий наказ №227, головною ідеєю якого стали слова «Ні кроку назад!». Самовільне залишення позицій каралося смертю: за спинами червоноармійців розгорталися війська НКВС, щоби кулеметним вогнем завадити відступу без наказу. Вони ж ловили дезертирів, знищували диверсантів і панікерів. За німецьким зразком, у РСЧА створювали штрафні частини. Ставка наказала відступати організовано, щоби затягти німців у безкраї приволзькі степи і змусити їх там зимувати. А Кавказ і Сталінград червоноармійці повинні були боронити до останньої краплі крові: тут вирішувалася доля війни. Сталінградська битва – одна з найстрашніших у світовій історії – розпочалася 17 липня 1942 р. Місто на Волзі – великий промисловий центр і вузол комунікацій – на десятки кілометрів розтягнулося вздовж правового, високого берегу найбільшої російської ріки. Якщо б противник оволодів ним, то зміг би відрізати центр країни від кавказької нафти. Крім стратегічного, оборона Сталінграда мала й символічне значення – адже місто носило ім’я обожненого пропагандою «вождя радянського народу».

Середня тривалість життя в бою – менше доби

До Волги рвалася німецька 6-а армія під командуванням Фрідріха Паулюса, яка в червні 1940 р. захопила Париж. Разом з нею наступали війська гітлерівських союзників – Італії, Румунії, Угорщини та Хорватії – швидко просуваючись до Сталінграда. А міська влада затягувала з евакуацією мирного населення: її очільники вважали, що червоноармійці краще оборонятимуть населені квартали, ніж спорожнілі. 27 серпня гітлерівці увірвалися в місто, і тоді ж Люфтваффе нанесла перший масований удар по Сталінграду. Розпочалося планомірне перетворення міста на купу руїн, у яких спалахнула кривава бійня. Червоноармійці в ній виявилися спритнішими. Перш ніж кинути їх у саме пекло, солдатів навчали основ рукопашного бою. Вони вміли не лише стріляти і кидати гранати, але й убивати противника ножем, саперною лопаткою, а то й голими руками. Німці такої підготовки не пройшли, тож їхні втрати виявилися несподівано великими. Лінія фронту проходила вулицями, будинками, заводськими цехами. Радянське командування наказало максимально зблизитися з противником, щоби не дати йому можливості використовувати авіацію й артилерію. Відстань між німецькими та радянськими позиціями в середньому становила 30 метрів. У такій війні особливе місце належало снайперам. Їхнє завдання – посіяти страх серед ворогів. Снайпер полював на офіцерів, розвідників, спостерігачів, зв’язківців, артилерійських корегувальників противника. У Сталінграді відзначився снайпер, молодий сибірський мисливець Василь Зайцев, про якого розповідали легенди і навіть зняли фільм американці. А бої точилися вже біля самої волзької води. Щоночі з лівого берега сюди доставляли нові тисячі солдатів, переважна більшість яких гинула цього ж дня: середня тривалість життя червоноармійця в цьому пеклі складала менше доби. Трохи довше воював танк: з конвеєра Сталінградського танкового заводу танки, нефарбовані й без прицілів, відразу відправлялися у бій. Бойові сутички відбувалися вже й просто на заводі.

Від 6-ї непереможної залишилося менш ніж 6 тисяч

Гітлерівці зав’язли в місті, а радянське командування таємно готувало план їхнього оточення. Одночасно воно дезінформувало противника, який не сподівався удару з боку «серйозно послабленої Червоної армії». 19 листопада 1942 р. масований артилерійський вогонь сповістив початок наступу. Головний удар наносився по військах 3-ї румунської армії. Велике угруповання противника вдалося оточити. У «котлі» разом з 6-ю німецькою армією опинилися й війська союзників Німеччини. Гітлер обіцяв усе необхідне оточеним перекидати авіацією, але виконати обіцянку не зміг. Розпочався голод. Оточені з’їли всі запаси продовольства, почали їсти коней. Після Різдва добовий хлібний пайок скоротили до 50 грамів. Муки голоду підсилилися стражданнями від холоду: тридцятиградусні морози в степу, де бракує палива, призводили до масових обморожень і смертей. Треба було здаватися, але Гітлер вимагав битися до останнього солдата. Сил для цього не лишилося. 30 січня 1943 р. фюрер присвоїв Паулюсу вище військове звання: німецькі фельдмаршали ніколи в полон не здавалися. А Паулюс здався разом із залишками своєї армії, і 3 лютого Гітлер змушений був визнати поразку та оголосити в Німеччині чотириденну жалобу. «Непереможна» 6-а армія перестала існувати. З понад 200 тис. її солдатів і офіцерів додому повернулося лише близько 6 тис. Точна кількість загиблих невідома досі: до числа німецьких втрат радянські історики ніколи не включали близько 52 тис. червоноармійців, які перейшли на німецький бік і воювали проти своїх. Загальні втрати обох сторін перевищили 2 млн. осіб. У війні стався перелом, уперше німці зазнали такого шоку, а світ зрозумів: міф про непереможність Вермахту почав розсіюватися. Цьому сприяла і поразка німців та їхніх союзників у Північній Африці. А починали вони там з перемог.

Роммель – наймолодший і найхитріший генерал

Ще в лютому 1941 р. на допомогу італійській армії до Тріполі прибули перші німецькі частини під командуванням молодого генерала Ервіна Роммеля. Вони вдарили по англійських військах і швидко просунулися на схід. Серед німецьких солдатів було чимало ветеранів попередніх кампаній, а також добровольців. «Африканська екзотика» невдовзі повернулася до них несподіваним боком. Шалена спека розігрівала броню танків майже до 100 градусів за Цельсієм, танкісти смажили на ній яєчню. Пісок руйнував військову техніку, а під час піщаної бурі заважав солдатам дихати. Їх атакували хмари комах, а через нестачу води люди не могли вчасно помитися й потерпали від паразитів, особливо вошей та бліх. Води не вистачало й для пиття, тож у пустелі йшла постійна боротьба за джерела водопостачання. Доходило навіть до того, що німці забирали запаси води у своїх італійських союзників, що знижувало бойовий дух італійців. Утім, це проявилося згодом, а спочатку Фортуна посміхалася нацистам: вони просувалися вперед, витісняючи британців.

Бойові дії на території Лівії й Тунісу влітку 1942 р. розвивалися на користь німців, за що Роммелю 21 червня було присвоєно звання фельдмаршала. У Німеччині його почали сприймати як національного героя. Командувач Африканського корпусу вимагав від Гітлера підкріплень для розвитку свого успіху, але для фюрера головним фронтом лишався Східний. Відправити до Африки необхідні сили він уже не міг: Сталінград постійно поглинав резерви. Німецькі втрати на півночі Африки (в тому числі й від епідемічних хвороб) перевищували ті поповнення, що прибували до лівійських і туніських портів. Серед щойно прибулих опинилося й чимало колишніх полонених червоноармійців, які добровільно вступили до Вермахту, головним чином на підсобні посади – підношувачів боєприпасів, водіїв тощо. Частина з них за першої ж можливості переходила на бік британців, щоби помститися за всі ті приниження, яких довелося їм зазнати у таборах для полонених. Німецькі та італійські частини вторглися в Єгипет і атакували добре укріплені англійські позиції на південь від залізничної станції Ель-Аламейн, проте наштовхнулися на рішучий опір. Німці втрачали танки, а нових їм надіслати не могли: вони були потрібнішими на Східному фронті.

Не вистачало навіть снарядів, чим скористалися англійці й 23 жовтня 1942 р. перейшли у наступ під Ель-Аламейном. У розпал битви німці отримали страшну для себе звістку: британська авіація потопила величезні італійські танкери «Прозерпіна» та «Луїзіана», залишивши танки Роммеля без палива. Опір втрачав будь-який сенс. Але Гітлер 3 листопада наказав фельдмаршалу: «Ні кроку назад! У ваших військ немає іншого шляху: Перемога або Смерть!». Та про яку перемогу могло йтися, коли в німців залишилося 11 танків проти 200 англійських, а в повітрі панувала британська авіація… Але Роммеля недарма називали «Лис пустелі». Він зумів уникнути оточення і швидко відступив до Тунісу. Але тут на допомогу англійцям прийшли американські війська, і поразка нацистів стала неминучою. Роммель просив у Гітлера дозволу евакуювати залишки своїх військ до Італії чи Греції, та отримав відмову. Впертість фюрера меж не мала. Однак ветерани африканської кампанії битися вже не могли. 13 травня 1943 р. близько 200 тис. німців та італійців змушені були капітулювати, сам же Роммель під приводом лікування ще раніше відбув до Європи. Британці святкували перемогу. Прем’єр Черчілль згодом сказав: «До Ель-Аламейну ми не отримали жодної перемоги. Після Ель-Аламейну ми не мали жодної поразки».

Початок кінця

Розгром німецьких та італійських військ на півночі Африки відкрив перед арміями США та Великої Британії можливості успішної висадки в Італії та на Балканах. Світ зрозумів: Гітлера можна бити. Німеччина програла не лише битви під Сталінградом і Ель-Аламейном, психологічно вона програла все, тож її капітуляція стала лише справою часу. Але опір нацистів далеко не було подоланий і майбутня перемога ще мала бути оплаченою мільйонами людських життів. Переважна більшість цих жертв – радянські люди.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *