Співака з Чернівців на «Голосі країни-11» відзначив Винник, розвернувши до нього своє крісло

Виконавець авторської пісні Володимир Каверін є учасником цьогорічного шоу «Голос країни-11». Він добре відомий буковинцям своїми концертами, адже перед тим, як переїхати до Києва, мешкав спочатку в Карпатському селі, а потім у Чернівцях. До слова, «Голос країни» – голандський проєкт, який прижився в Україні. І саме Володимир Каверін брав у ньому участь, мешкаючи свого часу в Голандії. Шість років тому газета «Версії» підготувала до 60-річного ювілею виконавця інтерв’ю, з яким, гадаємо, сьогодні буде цікаво познайомитися.

  

монологи сильних чоловіків

Володимир КАВЕРІН. Людина, яка шість разів кардинально змінювала власне життя та відмовилася від голландського громадянства 

 

Нині буковинець і німець за походженням, Володимир КАВЕРІН родом із Донеччини. Він двічі лауреат Берлінського фестивалю бардів: у сольному виступі та в дуеті з донькою. Ще замолоду здійснив навколосвітню подорож, плавав на шхуні Гітлера, варив риб’ячий жир і визволяв судна з льодового полону. І це далеко не все з його мандрівного і насиченого життя. Був верстатником і меліоратором, журналістом-оператором і садівником, співаком у ресторанах і будівельником – і все в нього виходило талановито й яскраво. А ще випало йому й… бомжувати та спробувати гіркого смаку емігрантського хліба… 

 

На знімку: Буковинські барди – (зліва направо) Олександр МАДЕЙ, Володимир КАВЕРІН, Ігор ДЕМЕНЧУК, дует СУРАЇВ – Володимир і Світлана, Віктор СТРЄБЄЖЕВ, Світлана ШАХАНОВА, Ігор КАНТЕМІР  насамкінець заспівали разом.

У мене попереду ще дуже і дуже багато цікавого

«Єдине, за чим  жалкую, що не вів щоденника, – зізнається Володимир Каверін. –  Стільки було зустрічей, емоційних фейєрверків, несподіванок – усе зараз проситься на папір. Та, як усі молоді, вважав, що життя безкінечне. А тепер ось на носі вже підсумки. 

Народився 3 лютого 1956 року в Донецькій області, в родині шахтаря й селянки. Прекрасне дитинство: гуси, корови, різна птиця. Та рідне село, як нещодавно дізнався, нині стерте з лиця землі: воно під Іловайськом. 

Моя мама – її предки переселилися сюди з Прусії ще за часів Катерини ІІ – унікальна особистість.Вона настільки була талановита, що вміла робити абсолютно все. Я ніколи не бачив, щоби вона просто сиділа і дивилася телевізор чи з кимсь теревені правила. Завжди була в роботі. В’язала, вишивала, тримала худобу і була найкращою дояркою в районі. А ще чудово грала на гітарі та співала. Коли мені було 14 – навчила мене, а тато купив баян. Однак саме мамина семиструнна гітара стала моєю пристрастю. Відтоді все й почалося. З рук інструмент вже не випускав, хоча до себе, як до музиканта я не ставився всерйоз. Я загалом до життя ставився несерйозно. Ні, зараз не жалкую. Це найбільш безглузда справа – жалкувати за минулим, бо від цього нічого не зміниться. Та щоразу, круто змінюючи життя, знав: у мене попереду дуже й дуже багато цікавого. Зараз, коли я переїхав на Буковину, мені здається, що й це – не останній поворот у моєму житті. Зрештою…

 

Я – оптиміст! І це те єдине, що мені в собі завжди подобалося 

А до всього іншого я дуже критичний. Після закінчення Маріупольського будівельного технікуму служив у армії – в Севастополі, на кораблі «Ангора». Це була, до речі, шхуна Гітлера «Та, що біжить по хвилях», а тоді шхуна командувача флоту. Подивишся збоку й ніколи не скажеш, що перед тобою військовий корабель. Інколи ми виходили в море, та я сидів, здебільшого, у канцелярії начальника штаба флоту. Цікаво, що в мене тоді й гадки не було залишитися на надстрокову службу. Вважав це принизливим для себе, бо  запропонували залишитися мічманом. А до мічманів – в армії це прапорщики –  ставилися без поваги, я би сказав. Тож вирішив їхати додому. Але чимсь зачепив мене капітан першого рангу Ремізов з розвідвідділу. Неймовірно розумний чоловік, він курив капітанський, тобто голландський тютюн, від якого довкола стояв неймовірний запах. І раптом я подумав, що флот для мене щось таки значить. А під час служби ще й познайомився зі своєю першою дружиною. Тож повернувся до неї та вступив до морехідного училища в Ростові-на-Дону, де й вивчився на штурмана. 

На флоті теж не розлучався з гітарою, організував ансамбль. І 1979 року ми з хлопцями посіли ІІ місце на конкурсі вокально-інструментальних ансамблів Ростова. Мені тоді дали головний приз за вокал… 

Поки вчився у мореходці, обійшов цілий світ. У всіх країнах Північної півкулі побував, а от екватора не перетинав. Плавав і на риболовецькому сейнері, і на атомному криголамі… 

 

«Повний уперед!» – а стоїш на місці: під час шторму практично тиждень не їли і не спали 

У таких штормах був, що нині здається, ніби не зі мною все це було. Зрозуміло, що могло закінчитися й дуже сумно. Та замолоду такого навіть не усвідомлюєш.

Коли плавав на атомному криголамі, сам домігся дозволу на піврічну штурманську практику. Коли ж приїхав до Мурманська, мені запропонували піти на сейнер, щоби заробити трохи грошей. Сейнер був обладнаний під виробництво риб’ячого жиру. Його роблять з печінки тріски другого сорту, яку не можна пакувати до банок. Ми виходили в район тралення. Риболовні сейнери ловили тріску, патрали її, складали до бочок і кидали їх у море-океан. А ми йшли у фарватері цих суден і «кішками» (чотирилапими якорями) ловили ці бочки – одну, дві, три… Їхній вміст скидали до резервуару, який підігрівався. І ви не уявляєте, який прекрасний, чудовий і смачний запах стояв довкола!

Так-так, я пам’ятаю, що усі діти гидували пити риб’ячий жир! Бо ж до споживача доходить не свіжий та щойно вироблений, надзвичайно  приємний і смачний. Гидкий запах з’являється від старіння.

…А потім потрапили у шторм, який тривав тиждень. Сталося це у Північному льодовитому океані біля острова Медвежого. Шторм був настільки сильним, що пароплави повністю накривало хвилею. Всі були зайняті тільки тим, щоби корабель не  перевернуло. Треба було стояти строго за вітром і давати повний уперед: ніс корабля так влаштований, що, не дай Боже, трохи повернеш у бік – і все! Тоді одне судно затонуло-таки…

Спочатку ми стояли по півгодини на вахті. Потім – по 15 хвилин, бо більше такої напруги людина не могла витримати. Пароплавчик пірнає носом, а хвиля його повністю накриває – і не відомо, вирине чи ні. І так цілий тиждень! Ми стояли на місці, працюючи повний уперед! Ні їсти, ні спати було неможливо. Відстоїш 15 хвилин на вахті, прийдеш до каюти, а заснути від втоми і напруги не можеш. Ще й кидає з боку в бік. У танкерах з питною водою «збунтувалася» хлорка, та й кок не міг нічого приготувати в таких умовах. Рятувала нас сира риба…

 …На сейнері ходив лише місяць, але здалося – вічність. Це було дуже суворе випробування.

 

Природа заворожує, як і стихія… 

Зате плавання на атомному криголамі – це неймовірна краса і найкращі в житті спогади. По-перше, білі ночі. Іноді прокидаєшся і думаєш – зараз ранок чи надвечірок? Довкола білий яскравий сніг, Сонце гульк за горизонт на хвильку – і знову з’явилося. За полярним колом так завжди. Пройшов усім Північним морським шляхом: від Мурманська через Нову Землю й протоку Маточкін Шар, де відбувалося випробування водневої бомби.

Ні, циклу пісень на цю тему немає, хоча я й присвячую пісні своїм переживанням. Але там ніколи було вступати в душевні контакти. Проводити караван кораблів через льодові поля – важка й виснажлива праця. Контакт з іншими судами непростий…  І лід буває такий напружений, що теплоходи застряють і не можуть рухатися. Береш тоді їх «на вуса», тобто корабель заходить до корми криголама носом і чіпляється до нього. Товстелезні канати часто рвалися, мов ниточки: потрібна була висока майстерність для співпраці двох суден. Тягнути 5-6-тисячотонні пароплави – складне завдання.

У навколосвітні подорожі ходив на транспортних танкерах. На Кубу, скажімо, возив нафту. Дуже цікава країна: люди надзвичайно розкуті й такі ліниві, що подібного ніде не бачив! Заробляли на сім’ю, як правило, тільки жінки. Чоловіки ж керували. За одеколон можна було «взяти собі» мулаточку. З Куби плили до Венесуели, знову завантажувалися нафтою – і до Японії. Йшли через Панамський канал – це низка островів зі шлюзами. Але й досі не розумію, чому Атлантичний і Тихий океани розташовані на різних рівнях.  Там, до слова, я уперше побачив кульову блискавку – діаметром 5-6 метрів і в 50-метрах від корабля.. Ми всі вискочили на палубу і мов загіпнотизовані спостерігали за нею. Від різкого тріску у повній тиші аж вуха заклало. І раптом вона зникла – нібито й не було ніколи. 

 

Під час другого шторму ледь не загинув

Був у моєму житті ще один шторм. Другий вже на штурманській практиці. Перехід з Куби на Венесуелу зачіпає Бермудський трикутник. Ідемо на нафто-вантажному  танкері. Щоби порожнє судно не кидало, його завантажують забортною водою. Другий помічник неправильно зробив балансування. І коли раптом почався шторм – буквально на рівному місці – ми помітили крен на правий борт. Ситуацію треба рятувати! Надходить команда відправити туди двох матросів першого класу на заміри. Була саме моя вахта. І ми пішли. Судно 210 метрів завдовжки – і бокова хвиля цілком накриває його! Ми прив’язалися одне до одного і рухалися палубою вздовж люків, де й робили замір, опускаючи в люк шест із насічками. З мостика нам по голосному зв’язку кричать «Небезпека!» – ми миттєво обмотуємося довкола стовпів і разом з палубою пірнаємо в воду. Мій напарник зазівався – і коли вчергове мене накрила хвиля, я опинився не тільки під водою, але й за бортом. Добре, що молодий, сильний – зміг підтягнутися кілька разів і схопитися за леєри (це огорожа з тросів над бортом по всьому периметру судна).

 

Як мало не потрапив акулі на обід і про те, що японки не такі вже й гарні 

У тому ж Карибському морі ловили акул. Які при цьому відчуття – не передати. Та одного разу ледь не зловили мене. Стояли в Сантьяго на рейді, у 5-ти милях від берега. Вода чиста до неймовірності, смарагдова! Глибини недосяжні. Мрію колись вийти на пейзажі. Капітан до нас: «Нумо, хлопці, вільні від вахти – за борт, фарбувати судно. Напис позначити гарно – «Российский партизан».

Мене опустили у такій клітинці-люльці з лавицею, а два матроси асистували. Фарбую. У воді свої відблиски. Та раптом бачу дві великі тіні. І чую голос капітана: «Підняти Каверіна з-за борту!». Я зразу зрозумів: акули. Мене різко потягли вгору. А один матрос був слабший і мене зриває з люльки: однією рукою вхопився за те, що потрапило під руку, а другою за страхувальний кінець.  Практично був уже у воді. Та нічого, живий. Витягли. 

А що найбільше вразило – мабуть, те, що я на власні очі переконався: японки – не найкрасивіші жінки в світі. Принаймні, не як у журналах (сміється). Японці ж довірливі, мов діти, хоча ніколи не покажуть своїх почуттів і душевних порухів. У Хіросімі ми сфотографувалися під єдиним будинком, який уцілів після американського атомного бомбардування, бо саме над ним вибухнула бомба. Були в музеї. І, попри все, американські солдати розгулюють містом і годують голубів. І тут же – інваліди бомбардування та їхні діти…

Замість штурманської посади запропонували працювати музикантом

Моя морська кар’єра тривала недовго. Після закінчення училища потрапив на лайнер, але дружина була проти такого способу життя. «Я так жити не можу», – сказала вона. Підговорила моїх улюблених сестер, ті приїхали – і давай мене виховувати-перевиховувати… 

Тепер я розумію, що вона була просто егоїсткою, не готовою до подібних випробувань. Дуже мало жінок здатні на те, щоби чекати чоловіків із плавання. Добре вдягатися їй хотілося, витрачати гроші – теж, але при цьому воліла бачити чоловіка вдома. Втім, може, я й несправедливий…  

Після того, як побралися, жили в Ростові. Я успішно закінчив училище і мав вільний диплом. Вибрали Ізмаїл, щоби не дуже далеко від родичів, хоча мені пропонували й Одесу, Ригу, Маріуполь, тобто перспективні порти. Поїхав, почав працювати. Штурманської посади вільної не було – і мені тимчасово запропонували попрацювати на «пасажирі»…  музикантом. Я із задоволенням погодився. Возили французів із Чорного моря до Середземного – в Італію, Грецію… 

Та закінчилося тим, що довелося звільнитися: сестра покликала мене в Таганрог, де був риболовецький радгосп. Це після того, як нас пограбували – повністю обчистили в Ізмаїлі квартиру, яку я облаштував до приїзду сім’ї. Зустрів уночі дружину з дитиною і однією сумочкою, вставляю ключ у замок – а двері відчинені! Усередині – пустка. Може, через це у дружини і почалася депресія, коли я пішов у плавання.          

Та мене і раніше обкрадали – коли в технікумі вчився. Тож я від цього не дуже потерпав. Просто я дуже довірливий.

 

Ловив тюльку, але в Чорному морі були й осетрові  

У радгоспі «Зоря комунізму» ловив чорноморську тюльку – надзвичайно смачна. У Чорному морі – щодо цього зі мною навіть сперечалися, бо ніхто не вірив – є осетрові. Навіть 3-охметрову білугу одного разу зловили. Моя кар’єра тут закінчилася, бо квартира «не світила». Втім, мене жодне болото не засмоктувало, я ніколи не лишався там, де я не мав би бути. 

До слова, морську камбалу куштували? Смакота. Величезна, справжній монстр. Турки тоді брали ліцензію на її вилов, а наші люди цієї риби й не бачили… 

 

Опанував верстат, що їх у Союзі було лише три, а далі став меліоратором

Одне слово, почав я шукати, як заробити квартиру. Через це й опинився на Таганрозькому металообробному заводі з виробництва пресового обладнання. Я, офіцер, іду працювати учнем розточувальника, але там мені пообіцяли квартиру. Втім, це було гарне приморське містечко. Протягом 2-3 тижнів мене навчали. Технічні моменти засвоював легко, бо мав освіту. Через 2 місяці вже працював на унікальному верстаті, яких у Радянському Союзі було лише три! Важив він біля ста тонн і їздив на рейках. Мені привозили станину, яку зварювали з великих листів, я встановлював її на спеціальний стіл і обробляв. Пропрацював там 2 роки. Зарплата була – ого-го! Потужний верстат мав резерви, і я їх використав… 

Почали давати квартири. Мені потрібна була 2-кімнатна, бо доньці було вже 7 років, а запропонували однокімнатну. Я людина крута: одразу ж написав заяву на звільнення. І тут теща, яка мешкала у Волгоградській області, – вона в мене козачка – телефонує: «Кидайте все, у нас тут меліорація: зробиш кар’єру і будинок одразу ж отримаєш!» 

Місто Котельникове під Волгоградом. Дружина в крик: «Туди не поїду!» Я їй: «Ти мені вже один раз перекрутила життя, тепер слухайся мене – їдемо!». 

Поселили нас у гуртожитку без будь-яких зручностей: люди виносили звідти відхожі відра вранці. Там прожили півроку, з дитиною. Пережили жахливий ураган, що прийшов із калмицьких степів. Такого у своєму житті ще не бачив. Стіна піску, як цунамі, йшла, а ми саме роботу закінчували. Я сім’ю попід руки – і додому. А там будинки розвалилися і дахи зірвало. Ми вчасно вибігли з гуртожитку, бо стихія його зруйнувала вщент. Переселилися до родичів. 

 

Від комплектувальника – до художнього керівника будинку культури   

Працював із зеками після відсидки – їх називали «хіміками» – на розчинно-бетонному вузлі: робили бетон для меліоративних робіт. Став майстром вантажно-розвантажувальних робіт в одній із ПМК (пересувній механізованій колоні). Собача робота, якщо чесно. Але я отримав будинок, хоча й не зовсім готовий. І тут же мені роблять пропозицію йти головним інженером в управління проєктно-технологічної комплектації. Пропрацював там деякий час, але робота дуже складна, бо будівельні матеріали йшли машинами, вагонами. Завжди мав справу з прокурором – простій залізничних вагонів дуже дорого обходився державі. Курив тоді, почався постійний кашель. Спочатку пережив гайморит: під час роботи їду з шофером до лікарні, там зроблять у пазухах проколи, повикачують гній – і далі на роботу. Закінчилося тим, що від постійних бронхітів у мене тріснула легеня. Тиждень не могли встановити діагноз. Коли на операційному столі розпанахали, легеня почала вже відмирати. Після виписки сказали, що не менше 5-ти років піде на реабілітацію. 

Подався у будинок культури художнім керівником. Мені пропонували директорство, навіть хотіли, щоби очолив відділ культури. Та я відмовився: не хотів бути функціонером, від якого нічого не залежить.  

 

Через телевізійні критичні матеріали підстрелили друга, мені довелося тікати 

Особливих перспектив не було, а тут ще й перебудова у другій половині 80-их років почалася. Відкрив з одним другом комерційне підприємство. З цього нічого не вийшло.  Потім організували з ним кабельне телебачення і почали готувати передачі – зйомки, новини, режисура, монтаж – усе робили самі. А ще почав знімати кліпи. Донька підростала, голос мала дивовижний. На слова Блока «Девушка пела в церковном хоре» написав музику. Пізніше, вже в Голландії, коли емігранти слухали цю пісню в її виконанні, – плакали.  

Отже, перебудова, люди сподіваються на краще, приходять на телебачення зі скаргами, а ми все це показуємо. А тоді, якщо пригадуєте, людям по півроку не платили зарплату, через фінансові піраміди грабували народ. Тож ми готували потужні журналістські розслідування. Одне слово, все це закінчилося тим, що мого колегу підстрелили. Мені вже теж погрожували. Я наказав дружині переїхати з дітьми до села – в станицю до матері, а сам поїхав до Калінінграда. ъх зПрацював на будівництві, знімав новини, співав у ресторанах

Приїхав на абсолютно порожнє місце, але моя мама, чи то пак її предки, були звідти родом. У Калінінграді пішов до Німецького дому. І правильно зробив. Там були чудові люди. Вони сказали мені, що у Світловодську є один німець, який щось будує, і йому потрібні робітники. Будівництво – це завжди важко, але гроші якісь заробляв. А довкола бандюки, та й сам господар був бандюком, хоч і німець. Я ж людина далека від цього всього – від бандитизму, комерції, бізнесу… Не міг собі уявити, як це можна опуститися до такого тваринного стану. Ніколи нічого у житті не вкрав. Завжди ставив себе у положення іншого. Та, може, саме тому занадто часто грабували мене…. Попрацював у німця, викликав доньку. Бо вона саме через мене провалила вступ до медакадемії. Хоча здала краще за інших, та у списках її не було: все через мої телевізійні передачі. Зате ми з нею зробили тоді два чудові кліпи.    

Потім у Калінінграді пішов на телебачення. Кажу: «Візьміть» – «А що вмієш робити?» – показав касету із записами. Взяли. Працював спочатку оператором, а потім робив культурно-спортивні новини. Водночас ми з донькою співали в ресторанах. Донька отримала добру школу, та й був добрий приробіток для нас.

Але тут я піддався на авантюру: мене вмовили записати диск і рвонути до Німеччини. Так і зробили. Цей диск у мене зберігається досі… 

 

Авантюра: через Німеччину до Голландії, де й здався в азіль

Приїхав до Німеччини, думав побачитися з родичами. Та мене в чергове пограбували – і я опинився у чужій країні без грошей і без документів. Ніхто і ніщо. Родичам нічого не сказав, вважав за неможливе навантажувати їх своїми проблемами. Така вже в мене натура.

Зустрівся з нашими хлопцями, Вони кажуть: «Слухай, Володю, ти знаєш, як наші чіпляються тут за життя? – Як? – запитую. – Здаються. – Куди здаються? – В азіль. Азіль – це така організація, куди звертаються біженці, в яких нічого нема. Треба придумати якусь історію – і здатися. Але це краще робити, мовляв у Голландії».  Їду туди й думаю: а навіщо мені вигадувати якусь історію? Вона ж у мене є – історія з телебаченням, із переслідуванням за критику.

Приїхав. «Ми беремо вашу справу на розгляд, – сказали. – А поки що до побачення». І чотири роки я жив із безхатченками, доки не познайомився з Анною Валері, якій присвятив пісню. (Цю пісню – «Анна-Марія» – Володя виконує на кожному концерті.– Л.Ч.) Це було 2000-го року, мені було вже 44.  Я стояв і торгував газетами. Вона до мене підійшла, ми поговорили німецькою. Наступного разу я вже їй з візком допоміг, бо вона інвалід. Під час третьої зустрічі вона в мене запитує: «Де ти живеш?».  Біля церкви, кажу, з безхатченками, у підвалі. «Приходь до мене в гості, на чай». Прийшов, попили чаю, поговорили. Так один раз, другий, а потім вона й каже: «Володю, в мене ж є другий поверх – вибирай яку хочеш кімнату й живи. Або й весь поверх займай, якщо є бажання. Їй тоді вже за 80 було, старенька… У нас склалися такі чудові стосунки. Я завжди грав їй на гітарі та співав. І вона ожила: змінилося не тільки моє життя, але й її. На день народження ми купили їй велосипед, на якому вона могла тренуватися. Анна почала рухатися, тож і почувалася краще. Вже пізніше, коли я влаштувався й отримав голландське громадянство, завжди навідувався до неї. Прибирав у саду, а далі й повністю оформив його. Сусіди-голландці казали, що вони теж так хочуть, а вона цим дуже пишалася.

Коли я приїжджав до неї, то на столі вже стояли величезні фужери для коньяку, ми слухали музику, інколи я співав. Вона мені казала: якщо втомився, можеш взагалі не розмовляти, просто сиди й відпочивай. Та мені завжди хотілося для неї щось зробити. Відремонтував її будинок, хоча мала дорослих дітей. Там не прийнято опікуватися батьками. Але між нами був такий гарний зв’язок на духовному рівні. Це була надзвичайно гарна і душевна людина. Вона померла 2006 року після обширного інсульту. Коли я приїхав, вона вже ні на що не реагувала. Довкола родичі. Питаю, яке рішення прийняли. «Її не годуватимуть, щоби вона померла», – кажуть. Її син, дві доньки та онука – найрідніші люди – прийняли таке, як на мене, страшне рішення. Вони, мабуть, думали, що вона нічого не відчуває. Та коли я взяв її за руку і сказав: «Анна-Марія, наступного разу приїду з гітарою», вона у відповідь стисла мою руку. Коли ж я їхав до неї, до мене тоді кум учепився – купити дорогою  меблі – ми потрапили на моєму бусі у страшенну аварію. Не доїхали, Анна-Марія того ж дня померла. Її чоловік був лоцманом у роттердамському порту, в якому 12 тисяч причалів, – він другий за розміром у світі. Та мені шлях туди був закритий: у Голландії підтвердити диплом та ще й без статусу, – неможливо.  А я 5 років чекав на розгляд своєї справи. За цей час устиг перевезти сюди сім’ю – дружину і двох доньок. Щоправда, ні російської, ні української діаспори в Голландії немає. Моя старша донька заміжня, має дитину, а молодша закінчила університет, міжнародне право, і працює у Роттердамі в нотаріальній конторі юристом. У неї ангельський голос, вона теж пише і співає пісні, акомпануючи собі на гітарі, але все це у вільний від роботи час. Мої дівчатка  вже пустили там коріння. Колишня дружина теж залишилася у Голландії.  

 

Західні жінки з посмішкою, та без душі 

Коли нарешті отримав документи, почав шукати роботу. А я рукастий – все вмію робити. Тож і написав оголошення: «Вмію робити все!» (сміється). Через 2 дні телефонує жінка. Пізніше дізнався, що вона – історик садової архітектури, а в ЄС займалася охороною навколишнього природного середовища. Прийшов до неї, а чоловік її питає: «Паяти вмієш?» – «А як же», – кажу. З цього все й почалося. А сад у них унікальний, у мене є фото. Я в тому саду шматочок життя сховав під корінцями дерев: пісня так і називається – «У Труді в саду». Звали її Гертруда. Я збудував їм басейн, павільйон, де потім концерти давав. Труді познайомила мене із багатьма цікавими людьми, і з тими, хто налагоджував культурні стосунки між Україною та Заходом, зокрема. З нею ми досі дружимо, вона чудова розумна людина, пропонувала мені руку і серце, коли розлучилася з чоловіком. Та до західних жінок я не відчуваю, як би те сказати, трепету чи що… Жодна жінка там не зацікавила мене. Вони завжди з посмішкою, але без душі. Хоча, коли повернувся додому, адаптувався не одразу. Важко звикати до нахабства після чемності та ввічливості. 

Потім, коли мої доньки вже були влаштовані, а стосунки з дружиною геть розклеїлися, я зрозумів, що самотній і без перспектив. Хоча навіть концерти мав і диски записав. Та це чужа країна, де до тебе нікому немає діла. Своїм можеш стати хіба що у третьому поколінні. Попри те, в Голландії в мене було невеличке будівельне підприємство. І я був доволі успішним, поки не підвів клієнта. Поїхав додому, в Донецьку область, і не зміг вчасно повернутися, тож і не зробив обіцяного. А клієнти там такого не розуміють. Утім, якби був по-справжньому успішним, то, мабуть, там і залишився б. Я ж вирішив – досить, набігався. Знайшов дружину Аннушку через Інтернет і з нею оселився у Драчинцях, що на Кіцманщині. Вона з Донбасу, такий же менталітет, як і в мене. Познайомилися 2009-го. Вона теж хотіла до України, казала, що в Голландії як у лабораторії: все якесь штучне. До речі, коли приїхав у Голландію, то казав, що надовго не затримаюсь – через 14 років поїду назад. Так і сталося.

 

Був на конкурсі в Німеччині, куди з усієї Європи з’їжджаються барди. 2005 року став лауреатом Берлінського фестивалю. І 2008-го на такому ж Берлінському фестивалі став лауреатом уже в дуеті з донькою. 

 

Буковинці – дуже хороші люди, а 60 – це далеко не кінець

Будинок у Драчинцях купили ще задовго до війни на Сході. Городом зайнялися. Люди тут дуже хороші. За цей весь час ми жодного дня не були без молока. З кількома сім’ями дружимо. Коли ж почалася війна, зі Сходу приїхала до нас сестра дружини з трьома дітьми. У нас зараз 9 осіб мешкає в будинку. Тож, коли треба поспівати, усамітнююсь у сусідському порожньому будинку.

Тепер концентруюся на піснях. У перспективі хотілось би створити на Буковині клуб, організовувати фестивалі, бо край дуже співочий.

 

 Дует Володі Каверіна і Діни Пугачової-Канюченко запам’ятався чернівчанам.

 

А щодо письменника Веніаміна Каверіна – так, це далекий родич по татові. 

Багато у житті було цікавого, але багато про що не хочеться й говорити. Тепер усвідомлюю, що замолоду всі ми відчайдухи, але це не раз могло коштувати життя.  

Але ось тут (Володимир показує на серце) – постійно відчуваю: маю ще потенціал, можу щось зробити. Та й усе, чим би я не займався у житті, намагався довести до рівня, за який особисто мені не було б соромно. Трохи шкода, що відмовився від морської кар’єри. Мої однокашники стали судновласниками, капітанами у відставці, начальниками портів – і на таких, як я, дивляться зневажливо. Хоча я міг би домогтися багато чого. Всередині себе я – німець, отож вмію домагатися бажаного працею, наполегливістю, порядком. Та й серед випускників я був одним із кращих. 

…І водночас живу з таким відчуттям, що по життю розпорошувався на якісь дрібниці. В усьому вважаю себе дилетантом, а головного призначення, мабуть, і не виконав…  Зараз намагаюсь у творчості поставити крапку. Хоча, ні, не так крапку, як дати поштовх до розвитку… а далі вже й крапку. Хоча і в цьому я не вважаю себе майстром. Та намагаюся висловити у словах і в музиці те, що відчуваю. Дуже важко зловити цю золоту середину між музикою і словами. У бардівській пісні доводиться виступати одразу в чотирьох іпостасях: автор слів і музики, виконавець пісні й музикант. Часто буває, що в одній пісні добре заспівав, в іншій – зіграв, у третій – за вірші не соромно. Зрештою, співаю, як Бог дав. Більше, мабуть, душею, хоча спеціалісти й голос хвалять…

Шістдесят? Так, уже шістдесят – і все буде гаразд! 

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
P.S.: Поетам, як відомо, притаманно передчувати події. І Володимир Каверін не помилився, коли передбачав якісь зміни. Він усьоме кардинально розвернув своє життя на 180 градусів. І, мабуть, є в його рішенні щось невідворотно доленосне: адже почав він своє життя з морської стихії, а продовжить його, найімовірніше, у парі зі стихією Карпатських гір. Екстремал, скажете? Ні, просто він людина, яка керується покликом душі, бо вміє чути її потреби. А саме наша душа, найреальніше, перебуває найближче до Бога…   

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *