Чи не поїхали б ви на..!

Буковина – край гостинний, а ще – вельми тактовний і з «фантастичним» сервісом.

Як оформляють літаки…

Історію про аеропорт розповів мій друг Андрій. Одного, не вельми вдалого дня, йому треба було зустріти в аеропорту румунського колегу, який прилітав рейсом з Тімішоари. Здавалось би, нічого складного: дізнайся, коли прибуває літак – і розкривай обійми. Але з часом прибуття вийшла «велика лажа»…

Дізнавшися номер телефону довідкового бюро аеропорту, Андрій зо півгодини намагався зателефонувати туди за номером 4-32-21. У відповідь постійно лунали гудки «зайнято». Боротися з «шаленою популярністю» бюро часу не було, тож набрав номер приймальні аеропорту – 4-15-30. Годинник показував майже полудень, однак на другому кінці дроту слухавку ніхто не брав. Потім увімкнувся факс. Наступні спроби натрапити хоч на когось ні до чого не призвели, панувала «тиша на дроті»…

Логічно подумавши, що час прибуття й вильоту літаків повинні знати працівники авіакомпаній, які продають квитки, Андрій почав обдзвонювати їх. Відповіді менеджерів не вирізнялися оригінальністю: «Не знаю» або «Телефонуйте 4-32-21». Цікаво, що входить до обов’язків цих людей, коли вони не знають елементарних для їхньої роботи речей?

Через годину митарства Андрій натрапив-таки на живих людей у службі «Аерорух», розташованій в приміщенні аеропорту. О котрій прибуває рейс, там теж не знали, але повідомили: «Мабуть, в аеропорту оформляють рейс, тому на дзвінки не відповідають»!

– Що значить «оформляють» – фарбами розмальовують чи що? Чи може хтось відповісти, скільки часу й людей треба, щоби оформити рейс? – обурювався друг. – Хіба у нас «Бориспіль»? Три нещасних літаки на день – міжнародний аеропорт! Як взагалі таке неподобство може називатися «міжнародним»? Універсальні робітники – і довідки надають, і літаки оформляють – це міжнародні стандарти сервісу? Хіба що в них робочий день триває годину-дві?

Аби з’ясувати, як же працює аеропорт, довелося навідатися туди особисто, бо телефони й далі мовчали. Близько десятої ранку в адмінприміщенні було порожньо. Лише один поважний дядечко, з вигляду схожий на слюсаря чи сантехніка, співчутливо подивився на мене і порадив «приходити пізніше, бо ще дуже рано»…

За тиждень, о 15-ій годині дивом удалося дотелефонуватися до приймальні. Хотілося почути хоч якісь коментарі директора аеропорту, але той був у відпустці. Виконувач обов’язків директора, за словами секретарки, перебував «десь на території». «Де ж я його там шукатиму?» – радше риторично запитала жінка, бо «десь на території» в перекладі на людську в усіх конторах означає «нема і сьогодні не буде»…

… І продають квитки на потяг

Невдовзі після історії з аеропортом ми з подругою навідалися на вокзал, аби придбати квитки до Києва. О пів на шосту вечора зал був порожній, черг до жодного з віконечок не було.

Підійшовши до каси №6, не встигли відкрити рота, як нас відправили до віконечка №5: «Йдіть туди!». Тітонька з віконечка №5, побачивши нас, просто підвелася і демонстративно пішла собі геть. У віконечку №4 гнівно повідомили: «Технічна перерва!». У віконечку №3 порадили читати вивіску «Продаж квитків за добу до відправлення поїзда». Віконечко №2 просто зачинили, а тітонька з віконечка №1 із заклопотаним виглядом і двома папірцями в руках попрямувала до довідкового бюро.

Може, називати касирок тітоньками не вельми ввічливо, але це «легше», ніж «базарні баби». Зрештою наш діалог з касиркою у віконці №6, куди ми повернулися, найбільше нагадував саме ринкові «розборки»:

– Скажіть будь-ласка, який з поїздів прибуває до Києва найближче до десятої ранку?
– Я не довідкове бюро! Йдіть туди! У мене тисячі поїздів, я що, маю все знати?
– Там черга, та й віконце закрите, а біля вашого – нікого…
– Це ваші проблеми!
– Послухайте, до Києва нині їздять лише 2 потяги…
– Як ви такі розумні, то чого мене питаєте? Беріть на «Чернівці-Київ», інших білетів немає. Та й тут залишилися лише верхні полиці!
– Можна так, аби вони були в одному купе…
– Хіба я зобов’язана цим перейматися? Ну що за люди… раділи би, що взагалі їдуть!

Радість від закінчення «спілкування» у наших душах уже почала було поселятися, аж тут подруга згадала, що їй треба скористатися послугами довідкового бюро. За час нашого діалогу з касиркою тут нічого не змінилося: тітонька з віконця №1 далі розповідала щось подрузі з бюро, а черга чекала, поки ті наговоряться.

Нарешті віконечко відчинилося, майбутня пасажирка поставила своє запитання. Віконечко знову зачинилося. Через хвилин 10 вона отримала довідку на папері. Там було написано: «Київ – Херсон» і час відправлення-прибуття. Вражаюча швидкість роботи!

Наступного дня дуже хотілося поділитися враженнями від візиту з керівництвом залізниці. На жаль, телефон начальника вокзалу у довіднику «Золоті сторінки» не зазначений, тож спробувала набрати 59-24-32. Це номер чергового помічника начальника вокзалу, який ніби-то (ха-ха!) працює цілодобово. Від 10 до 14.00 він був зайнятий, а потім слухавку просто не брали. Думаю, вночі туди телефонувати не варто, коли й удень – цілковите мовчання. Аналогічна ситуація і з довідковим бюро, яке «такі довідки не надає»…

Під час візитів до аеропорту і на вокзал свідомо не показувала посвідчення журналіста, бо єдине, чим можна вплинути на хамів, змусивши їх працювати, – «корочка» або «дзвінок зверху». Оскільки посвідчення є далеко не в усіх, а номери телефонів, за якими у зазначених службах можна відшукати начальника, й поготів, є пропозиція: перейменувати вокзал на «міжнародний», так само як і аеропорт. Бо враження від них однакові і висловити їх можна загальним нецензурним інтернаціональним словом.

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *