Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього Союзу в Другій Світовій війні. В нашому проекті – «Знати, щоби не помилятися» – те, чого немає в офіційних підручниках, але про що розповідають архівні документи.
Нинішньої осені відзначаємо 70 років створення Української Повстанської Армії (УПА). У ній служили не лише етнічні українці, а й узбеки, таджики, грузини, вірмени, азербайджанці, татари тощо. Впродовж деякого часу в УПА існувала навіть російська сотня. Воювали люди різного етнічного походження під своїми національними прапорами, їх об’єднувало гасло «Воля народам, воля людині!». Тому 70-річчя УПА відзначатимуть на день Святої Покрови не лише етнічні українці.
Початок: польські, радянські, українські партизани – одні проти одних та проти німецьких і радянських вояків
Власне, дата ця є цілком умовною. Повстанська армія створювалася не за якимось окремим наказом. Вона виникла у дуже складних умовах наростання народного опору політиці гітлерівських окупантів на Волині і кривавого протистояння різних політичних сил. Волинь і Полісся, окуповані гітлерівцями влітку 1941-го, були ідеально придатними до партизанської війни. Великі лісисто-болотисті масиви, нерозвинута дорожня мережа дозволяли партизанам ховатися від ворогів і завдавати їм несподіваних ударів.
Недарма у 1942 р. у Поліській котловині під машкарою партизанів діяли підрозділи радянських чекістів, які вели розвідку у глибокому німецькому тилу й влаштовували там диверсії та терористичні акти. А польське підпілля створювало свої партизанські загони, які розпочали боротьбу за відродження Польської держави із включенням до її складу західноукраїнських земель. Польські та радянські партизани навідувалися до українських сіл, щоби розжитися продовольством. А до них там уже побували представники окупаційної адміністрації, вигрібши все, що тільки могли. Селянам не вистачало їжі для власних родин, і годувати всіх охочих вони не збиралися. Тому почали створювати загони самооборони та відганяли від своїх домівок спраглих поживитися плодами їхньої праці. Збройні сутички вартували їм чималих жертв.
Час був об’єднувати сили опору. За таку справу взялася бандерівська ОУН, яка готувалася до «національної революції». Сам Степан Бандера ще з літа 1941 р. був ув’язнений гітлерівцями, а підпільною роботою в Україні займалися його соратники. Один з них, Микола Лебедь, доклав чималих зусиль для створення УПА. Тут слід зазначити, що назва «Українська Повстанча Армія» народжена не бандерівцями. Відразу після нападу гітлерівців на СРСР, українські націоналісти, пов’язані з емігрантським урядом УНР, створили «Поліську Січ». Вона вступила у бої з червоноармійцями та чекістами, що відступати. Згодом гітлерівці розігнали «Січ», але частина її членів зі зброєю відійшла в ліси і розпочала боротьбу з окупантами. Командував ними Тарас Бульба-Боровець, який і назвав свої формування «Українською Повстанчою Армією». А члени мельниківської ОУН створювали власні збройні сили, що перебували у глибокому підпіллі й чекали сигналу для виступу. Їхні конкуренти з бандерівської ОУН діяли активніше: вже наприкінці 1942-го і на початку 1943 рр. вони організували перші відділи УПА на Волині й Поліссі, а від літа 1943 року розпочали створення збройних формувань і в Галичині (назву УПА вони взяли пізніше). Вояки нової УПА нападали на німецькі гарнізони, а також вступали в сутички з радянськими і польськими партизанами.
У лісах збиралися не чужинці, а однодумці…
Бандерівці вирішили об’єднати всі українські збройні формування в єдину УПА, й силою залучали до себе «бульбівців» та «мельниківців». Пролилося чимало української крові. А повстанським сотням і куреням катастрофічно не вистачало досвідчених командирів. Адже на західноукраїнських землях під польською окупацією до 1939 р. переважній більшості українців був закритий доступ до польських військових училищ: Варшава не хотіла готувати кадри професійних військовиків з тих, кого не вважала лояльними до себе. Тож де було взяти фахівців військової справи для Української Повстанської Армії? Відповідь лежала на поверхні – у німецьких таборах для радянських військовополонених або в самих німців.
Мільйони червоноармійців та командирів потрапили до німецького полону у 1941-1942 рр. Вони масово гинули від голоду, холоду, епідемій. Аби вижити, частина військовополонених погоджувалася на співпрацю з окупантами і вступала у створені ними збройні формування. Більшість потрапляла до батальйонів допоміжної поліції, так званий «шуцманшафт». Їх організовували за національною ознакою і використовували для боротьби з партизанами, охорони шляхів сполучення, проведення репресій проти мирного населення. Такі батальйони кинули і проти українських повстанців. Українці вступали в контакт з «батальйонцями» і пропонували їм переходити на свій бік. Колишні полонені ненавиділи гітлерівців і, бувало, погоджувалися на такі пропозиції. В УПА з’явилися «курені заприязнених народів». Куренем, що складався з кількох сотень, українці називали батальйон і він був головною тактичною одиницею повстанської армії.
Відомий дослідник історії УПА Петро Мірчук вважав: на початок 1944 р. у повстанській армії нараховувалося 50 власних куренів з 80 тисячами вояків, і 15 куренів заприязнених народів, у яких воювало до 20 тис. чол. Підтвердити ці дані неспростовними документами неможливо, тому й існують різні оцінки. Частина дослідників вважає, що в УПА служило не більше 2 тис. неукраїнців і майже всі вони з приходом Червоної Армії на західноукраїнські землі розбіглися. Серйозних документів на підтвердження таких поглядів теж немає. Адже в умовах партизанської війни далеко не все можна було задокументувати.
Навіть спецслужби Німеччини та СРСР, які мали розгалужений апарат і великі архіви, по-різному оцінювали чисельність УПА. Німці вважали, що у ній налічувалося від 90 до 200 тис. бійців. Радянська розвідка оцінювала чисельність УПА, разом з кущовими самооборонними відділами та озброєним підпіллям, у 300 тис. осіб. Число мінялося: кількість вояків УПА то помітно зростала внаслідок притоку добровольців і примусових мобілізацій, то внаслідок утрат і дезертирства значно скорочувалася. Червона Армія у 1944-45 рр. мобілізовувала на Заході України 750 тис. чол., в т.ч. й вояків УПА.
Деякі курені УПА існували зовсім недовго, інші пройшли чималий бойовий шлях. Серед них були і курені заприязнених народів. Вони користувалися своєю національною символікою, команди там подавалися їхніми мовами. Спілкуючись з українцями, їхні бійці дізнавалися багато про нашу культуру, народні звичаї та традиції. А українці уважно придивлялися до традицій своїх нових бойових побратимів. Коли в боях з окупантами гинули люди різного етнічного походження і конфесійної належності, українці старалися ховати їх з дотриманням усіх звичаїв і обрядів народу, до якого належав загиблий. Тоді на Волині можна було побачити поруч хрест на могилі християнина і зображення півмісяця й зірки над могилою мусульманина – стрільця УПА.
Бандера і «Бандьєра росса»
До УПА радянські військовополонені потрапляли і безпосередньо з таборів, звідки їх визволяли повстанці. Частина звільнених долучилася до збройної боротьби. Але не тільки радянські полонені опинялися в лавах УПА. До таборів на території Галичини гітлерівці завозили захоплених у полон солдатів і офіцерів деяких західноєвропейських армій. Окремим з них удавалося втекти, і серед повстанців могли з’явитися, наприклад, голландці. Потрапляли до УПА й італійці з експедиційного корпусу, відправленого фашистським диктатором Муссоліні на Східний фронт. Коли 1943 року фашистський режим в Італії було скинуто, гітлерівці почали репресувати своїх недавніх союзників, й італійські солдати тікали в ліси, де опинялися в лавах українських повстанців. Були серед них вихідці з робітничих родин, що з дитинства пам’ятали бойову пісню італійських соціалістів «Бандьєра росса» («Червоний прапор»), і співали її своїм українським побратимам. Повстанцям вона сподобалася мажорною мелодією і, особливо, словом «Бандьєра». Сільські хлопці, що не володіли італійською, казали: «Ти диви, навіть там знають нашого Бандеру!».
Потрапляли до УПА і деякі військовики інших союзних з Німеччиною армій – угорської чи словацької. Здебільшого це були українці, насильно мобілізовані і відправлені на Схід. А наприкінці 1943 – на початку 1944 рр. серед повстанців опинилася і певна частина солдатів вермахту. Потрапивши в радянське оточення, вони намагалися врятувати своє життя в лавах повстанців, що вели боротьбу проти радянської влади. Радянські історики вважали, що влітку-восени 1944 р. в УПА було понад 300 німців – усіх їх зараховували до числа «інструкторів гітлерівських спецслужб». Інструктори були й насправді: документально зафіксована наявність в УПА німецьких радистів, що забезпечували передачу розвідданих, зібраних повстанцями, своєму командуванню. За німецьку зброю і боєприпаси.
Із самого зародження УПА повстанцям не вистачало кваліфікованої медичної допомоги. Тому вони намагалися знайти лікарів, де тільки була можливість. З цією метою проникали у створені окупантами єврейські гетто і визволяли звідти фахівців, переправляючи їх у свої польові шпиталі. Дехто з євреїв служив також у повстанській розвідці.
Дружина Шухевича врятувала єврейську дівчину
Комуністична пропаганда постійно звинувачувала «бандерівських бандитів» у «звірячій ненависті до людей інших національностей». Особливо акцентувалася участь українських націоналістів у масових вбивствах єврейського та польського населення. Частина етнічних українців й насправді взяла участь у знищенні євреїв гітлерівцями, за що проклята навічно. А інша частина рятувала нещасних, ризикуючи власним життям. Навіть дружина командувача УПА Романа Шухевича особисто врятувала єврейську дівчину від неминучої смерті. Чимало українців рятували своїх польських друзів у період взаємної польсько-української різанини, як і частина поляків надавала допомогу мирним українцям, що шукали порятунку від убивць з білими орлами на конфедератках. Правду необхідно знати всю, не оминаючи найчорніших сторінок історії. Аби вони не повторювалися.
Були серед українців активні ксенофоби та антисеміти, як були такі ж і серед поляків, росіян чи представників інших національностей. Злочини окремих людей не можна переносити на весь український національно-визвольний рух. Як злочини окремих червоноармійців і офіцерів – на всю Червону Армію. У боротьбі УПА проти Гітлера і Сталіна брали участь тисячі людей, в тому числі не лише етнічні українці. І про це варто пам’ятати.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
