Олександр Бойченко: «Безсмертну душу за вісім рублів не продаю»

boychenko 1

boychenko 2

Досьє

Нині літературознавець Олександр Бойченко веде культурний додаток в одній із чернівецьких газет, пише до кількох видань. Зокрема, статті пана Олександра можна знайти в «Українському журналі», що виходить у Празі й охоплює кілька країн, адже його читачі – переважно наша діаспора в Чехії, Польщі та Словаччині. Крім того, Олександр Бойченко працює над перекладами для антології польської прози і останнім часом підготував як редактор до друку чотири книжки.

З буковинських письменників найближче приятелював з покійним Василем Кожелянком.
Молодіжні літературні вечори відвідує нечасто, але вважає, що з нинішньої молоді «може щось повиростати».

Сам влаштовує літературні заходи дедалі рідше, оскільки майже з усіма дружніми літераторами вже колись їх проводив, а з недружніми спілкуватися не хоче.

– Це таке собі хобі чи безкоштовна розвага, – зізнається Бойченко.

З ідіотами не гріх боротися ідіотськими методами

Упродовж 13 років (не враховуючи аспірантської практики) Олександр Бойченко викладав зарубіжну літературу в ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Як на мене, він – один з небагатьох викладачів, для яких робота в університеті не стала «діагнозом» на все життя.

– Ситуація безнадійна. Нинішня система освіти лежить у руїнах. На такому дні, як тепер, вона не була ніколи, – говорить Бойченко, – Хоча подивимось, чи це вже справді дно, чи ще є куди падати. Бо що таке система освіти? Це продумана сукупність елементів, які взаємодіють між собою. У нас нічого не взаємодіє.

Приклали до радянського способу викладання західну систему оцінювання і кажуть, що це реформа. А це не реформа, це маразм як він є. Мушу уточнити: я не говорю конкретно про Чернівецький університет, він не є ані гіршим, ані кращим, він просто такий, як і вся наша освіта.

– Яким є, на Вашу думку, рівень освіченості студентів?

– Знаєте, в університети набирають усіх підряд не від доброго життя. Навчальні заклади хочуть вижити, і важко їх за це засуджувати. Однак треба розуміти, що з таким підходом ситуація на краще ніколи не зміниться. Звичайно, є і дуже сильні юнаки та дівчата, виразно сильніші, ніж, наприклад, був я у їхньому віці.

Щодо решти… Не знаю, скільки це у відсотках, але точно більшість нинішніх студентів мала би пасти вівці. Що було б добре, бо вовна, молоко і бринза значно потрібніші країні, ніж такі спеціалісти. А виходить так, що, закінчивши університети, люди не хочуть працювати руками, бо мають дипломи, але не можуть працювати головою, бо в ній порожньо.

Вихід один: зменшити кількість студентів і викладачів разів у 10. А тим викладачам, що залишаться, суттєво збільшити зарплати, щоби вони не брали хабарів, і безжалісно саджати у в’язниці, якщо все-таки візьмуть.

– Вам пропонували хабарі за 13 років роботи в університеті?

– Головне, не піддатися у перші кілька років, а потім вже студенти самі поширять між собою інформацію: «Такий-то не бере, хворий на голову». Одного разу студентка запхала якусь купюру в заліковку. Я їй кажу: «Ви посидьте, я зараз повернуся з нарядом міліції». Вона в сльози, я у сміх… Ще був випадок, коли заочник запитував мене, скільки коштує скласти іспит. Оскільки я вважаю, що з ідіотами іноді треба боротися ідіотськими методами, то відповів, що за «трієчку» візьму 100 тисяч доларів, бо не продаю безсмертну душу за вісім рублів. Треба було бачити вираз його обличчя. Не читав, як видно, хлопчик Ільфа і Петрова (сміється).

Рукописи не горять

– Як Ви оцінюєте літературні процеси, які нині відбуваються в Україні? Чи можна письменників умовно поділити на дві частини: ті, що пишуть про секс та епатаж, і, скажімо, послідовники «Коцюбинської прози»?

– По-перше, я дуже люблю Коцюбинського і любив би його ще більше, якби він іноді не намагався бути зрозумілішим для «простого читача».

По-друге, не має значення, про що письменник пише: можна написати чудовий роман про секс, а можна порнографію про любов до батьківщини, можна писати цікаво про нецікаве, а можна нецікаво про цікаве. Якщо мені переважно не подобається погана українська проза про село, то це не тому, що вона про село, а тому, що вона погана. Натомість Василь Стефаник теж писав «про село», але писав геніально.

Ну і по-третє, для мене важливою є, так би мовити, аура письменника. Це важко пояснити, і взагалі вона не мусить бути якогось одного типу, але… Краще я поясню на прикладах: у сучасній українській літературі її мають Андрухович, Прохасько, Жадан, Таня Малярчук, ще кілька авторів.

– Сучасна українська література – комерційна?

– Говорити про комерційність книжки можна тоді, коли вона видається бодай десятитисячним накладом. Говорити серйозно – коли стотисячним. Є в нас багато таких? Отож. Кілька авторів, звичайно, живуть з літератури в широкому розумінні цього слова, але не з проданих в Україні книжок. У нас нерідко за цілу книжку автор отримує менше, ніж за сторінку, опубліковану в гламурному журналі.

Інша справа – закордонні видання. Той-таки Юрко Андрухович багато перекладається на Заході. Наразі наші головні друзі у цьому сенсі – Польща і Німеччина. Представниця німецького видавничого гіганта «Suhrkamp» Катаріна Раабе нещодавно розповідала про великий успіх у німецького читача прози Сергія Жадана і Любка Дереша.

Як я думаю, секрет – окрім якості письма – ще й у тім, що в Німеччині життя набагато нудніше, ніж в Україні. Для них звичайний опис поїздки в нашому громадському транспорті вже виглядає захопливим екстремальним випробуванням.

Одне слово, хто хоче заробити на літературі, мусить прориватися на західний ринок. Або в Росію, якщо не соромно.

– Що радите читати своїй доньці?

– Дякувати Богу, вона сама читає багато. Спроби змусити до чогось, як правило, обертаються протестом, тому, навчений досвідом, я лише намагаюся залишати ті книжки, які вважаю потрібними, на видному місці. Дитячі вона вже перечитала, хоч іноді повертається до Нестайка, Ліндгрен, Мілна.

Серед особливих фаворитів – «Маргаритко, моя квітко» Нестлінгер. Правда, остання – це вже не дитяча, а підліткова література, з якою у нас просто біда. Та й не лише у нас: для підлітків, мабуть, писати найважче, вони ж самі не знають, чого хочуть. Ага, останнім часом донька вже читає молоду українську літературу – згадану Таню Малярчук, Софію Андрухович.

– А що Ви читати не радили б?

– Наполегливо щось не радити – значить опосередковано саме до цього й підштовхувати. Я ні від чого її не відраджую. Просто є книжки, які може бути читати зарано.

От ми говорили про секс. Сам по собі секс – це ж прекрасна штука. Але у двадцять років, а не в десять, правда? До деяких книжок треба дорости, як і до одруження чи народжування дітей. Ще в дитинстві не варто читати надто «цинічні» книжки.

До певного віку людині краще жити з якимись ілюзіями. Потім вони все одно розвіються, але не треба, щоби це відбувалося до здобуття власного досвіду.

А ще бувають просто бездарні книжки, всіляка мильнооперна макулатура. Люди часто й самі не зауважують, як починають говорити запозиченими звідти формулами, реагувати на світ розписаними там схемами – і самі перетворюються на таких мильнооперних даунів.

У мого улюбленого і, на жаль, нещодавно померлого Селінджера в повісті «Вище кроки, будівничі» є епізод: десятимісячна дитина серед ночі розплакалася. Тоді Сімор, старший брат, узяв збірку даоських легенд і почав їй читати. І дитина затихла, а коли підросла, твердила, що пам’ятає цей момент. Тобто, якісна література у будь-якому віці корисна, то який сенс читати погану?

Вибори 2010: жорстока правда про народ

– Голосувати ходили?

– Так, за Тимошенко. Не тому, що хотів бачити її президентом, а тому, що є речі, від яких мене фізично нудить: російська поп-музика, глисти, Янукович… Хоча ні, з глистами то ще сяк-так. Але, будемо відверті, у президентстві Януковича є своя справедливість і своя втіха. Справедливість полягає в тому, що народ, який голосує за Януковича, саме на такого президента і заслуговує. Якщо людям не досить того, що він – розумово відсталий двічі зек, то я не знаю, що тут ще сказати.

– А втіха?

– Майже кожен так званий громадянин так званої України тепер буде споглядати Януковича в телевізорі і казати собі: «О, та я ж не дурніший за нашого президента».

Емма АНТОНЮК, «Версії»

4 responses on Олександр Бойченко: «Безсмертну душу за вісім рублів не продаю»

  1. Браво! Як мої думки прочитав …Поважаю .

  2. Читаю, як воду цілющу п’ю. Дякую за інтерв’ю.

  3. Ех, слів нема. Моя б воля, брала б у Бойченка інтерв’ю щотижня)

  4. красивый и умный мужчина. мечта))))) очень нравится)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *