IX фольклорно-гумористичний гуцульський фестиваль-ярмарок «Захарецький Гарчик»: мозаїка-пазли-друзки імпрези

Фрозина Томюк: за цією жінкою, яка вела фест, плаче «Укрфільм» разом з Голівудом
Фрозина Томюк: за цією жінкою, яка вела фест, плаче «Укрфільм» разом з Голівудом

Про гарців і гарчики

Жителів села Підзахаричі Путильського району Чернівецької області здавна жартома називають гарчиками. Чому? Бо надто смачно гуслили вони молоко в гарчику.

Спитаєте, а що таке гарчик? Скажемо. То така бондарська дерев’яна посудина. У ній гарці й носили на продаж до Вижниці гуслянку – напій, схожий на простоквашу чи кефір. А дорогою ще й розважали попутників та довколишній люд. Бо в гарчиків весела вдача та власне бачення світу. Жартівливі і кмітливі, ще й до роботи не ліниві, вони завжди підбадьорюють себе власними гуморесками та примовками.

Розуміючи свою унікальність, еліта Підзахарчів, очолена Фрозиною Томюк, директором навчально-виховного комплексу «Перлина Гуцульщини», себто місцевої школи, зібрала матеріали про етнічні джерела гуцульських національних традицій і створила в селі 5 музеїв народних ремесел.

Серед них музей односельчанки Ксенії Колотило, яка відкрила світові таїну гуцульської вишивки, та музей етнографії та ремісництва Гуцульщини, родинні школи мистецтв тощо. Саме тут зберігаються автентичні народні традиції, відбуваються колоритні гуцульські весілля, а історія гуцульського роду пізнається не лише за підручниками та музейними експонатами – через безпосередню і власноручну участь у виготовленні ремісницьких виробів.

Отож і не дивно, що саме у цьому краї 2001 року народився фольклорно-етнографічний фестиваль-ярмарок « Захарецький Гарчик».

Марина Коняк — мотор «Захарецького гарчика»
Марина Коняк — мотор «Захарецького гарчика»

Людина – довкілля – економіка

У рамках фестивалю відбувся ІІІ міжнародний форум «Партнерство без кордонів». Його девіз – «Сталий розвиток – це розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без втрат для майбутніх поколінь».

У формі дискусій, експозицій, вернісажів, доповідей, презентацій, пленарних засідань лідери громад і громадських організацій, власники садиб сільського туризму та іншого бізнес-середовища, науковці, представники влади й благодійних фондів Румунії, Польщі, Молдови та України напрацювали стратегію розумного поводження людини у довкіллі з користю для економіки.

Водночас у рамках форуму відбулася міжнародна науково-практична конференція «Від інтеграції громад до сталого розвитку регіонів», де взяли участь представники Міжнародної благодійної фундації «Хайфер прожект Інтернешнл». Як відомо, ця фундація сприяє розвитку сільських територій, зокрема, суттєво підтримує сільські громади Сторожинецького району.

Про філософію фестивалю «Захарецький гарчик» – його засновник, один із організаторів ІІІ міжнародного форуму, голова громадсько-молодіжного екологічного об’єднання «Буквиця» Марина КОНЯК:

– Формат гуцульського фестивалю «Захарецький гарчик», як на мене, унікальний. Недарма ж з усієї області приїхали у Підзахаричі керівники навчальних закладів переймати досвід організації майстер-класів з гуцульського рукомесництва.

Та, зрештою, фест не тільки містить у собі ідею збереження народних традицій, а й реалізує мету соціально-економічного розвитку Буковини. Бо сприяє розвою сільського туризму та підтримці місцевого виробника.

Горяни вчаться заробляти гроші тим, чим займаються. Одні бондарюють, інші гаптують чи пишуть писанки. Одне слово, тут кожен має свою справу.

Саме тому цих талановитих людей вирішила взяти під свою опіку Асоціація виробників Буковини, яку очолює депутат облради Франц Федорович.

Ще один напрямок діяльності – екологічно чисті продукти. Худоба ж тут пасеться на чистих високогірних луках. І, як результат, у продажу на фестивалі – місцева бринза, коров’ячий будзь, сирні коники! Таких виробів Європа не має. А наші гриби, афини, коріння калгану та інше диво-зілля, яким лікуються всі без винятку недуги!

– Марино, а наскільки правдивою є інформація про те, що вже навіть сюди, до гірської глибинки, добралася китайська сувенірна продукція, яка імітує гуцульські вишиванки, прикраси тощо.

– На превеликий жаль, це вже проблема. Підробка, як відомо, завжди дешевша за оригінал, тому люди на неї купуються. Навіть сюди, у Підзахаричі, приїхали торговці таким крамом. Та ми не пустили їх на територію фестивалю…

– …до пролюдної хати, як називає це місце господиня і засновниця фестивалю Фрозина Томюк.

– Саме так, вони торгували за огорожею. Але цю сувенірну продукцію вже можна бачити у Кутах, Косові. Та все ж хочу зазначити, що коли вдягаєш автентичну гуцульську сорочку, горбатку, кептарик, перекидаєш через плече тайстру, то почуваєшся зовсім по-іншому, ніж у китайській підробці.

– Маєте рацію, Маринко, бо коли наші гості з Криму, Харкова та інших регіонів одяглися у вироби справжніх гуцульських майстринь, то мимоволі одразу заговорили українською!

– Думаю, що фурор у гостей фестивалю викликав і діючий ткацький станок. Кожному кортіло бодай на хвильку сісти за нього, щоби спробувати власні сили. Вправності ж він вимагає не менше за комп’ютер. Загалом же тут відбулася своєрідна презентація історико-культурного потенціалу та агротуристичних можливостей Путильщини, зустріч з господарями приватних агросадиб…

– Фестиваль – це свято, яке не тільки наповнює душу світлою радістю, а й очищає, – наголошує його господиня, голова осередку сільського туризму Підзахаричів Фрозина ТОМЮК. – У його форматі відкривається зусибіч нелегке, але таке неповторне і прекрасне життя гуцула.

Концентрацією етнічності є наші майстер-класи. Їх було 14: бондарювання, різьба по дереву, бісероплетіння, писанкарство, гаптування тощо. Викладали не тільки наші підзахарицькі майстри, а й запрошені з Чернівців (інтарсія, ЗНЗ №24) та Панки (ленд-арт – аплікація з природного матеріалу).

А приїхали до нас у гості і вчитися, і ділитися власним досвідом учні чернівецького вищого професійно-художнього училища №5, чернівецької та путильської художніх шкіл, учні з Івано-Франківщини, фотостудія «Фокус» із Банилова-Підгірного на Сторожинеччині тощо. Протягом двох днів вони жили у садибах майстрів, спілкувалися з ними та природою, творили. Їхні роботи могли побачити всі охочі.

Володимир Ворончак
Володимир Ворончак

Смерековий жбан – для молока

Володимир ВОРОНЧАК, голова Буковинського осередку Національнної спілки майстрів народного митсецтва, постійний учасник усіх фестивалів «Захарецького гарчика»:

– Якщо сьогодні діти й цікавляться боднарством і художнім випалюванням, то більше з точки зору минувшини. Захарецький же фестиваль навертає до іншого сприйняття, більш сучасного. Адже твори майстрів є прикладними, тобто ужитковими. Скажімо, у жбані зі смереки дуже добре зберігається молоко, а в липовому – мед.

…Рік тому до мене в гості приїжджав японець, який вивчав боднарство та випалювання з дерева. Він захоплений рукомесництвом. Казав, зокрема, що робота руками – первинна, тому й важливіша навіть за мову. Адже оволодіти будь-яким ремеслом можна споглядаючи…

Як на мене, то сьогоднішня школа «прогавила» виховання дітей народним мистецтвом і ремеслом. А фестиваль «Захарецький гарчик» це надолужує..

Сподобався мені й екологічний вернісаж: фотовиставка та роботи з ленд-арту – чудові дитячі твори із каміння, зернин, дерева, листя, землі, води….

Травниця Олена Томнюк
Травниця Олена Томнюк

Травниця лікує рак

Олена Дмитрівна ТОМНЮК знає всі таємниці карпатського диво-зіл-ля. Перейняла їх у підзахарецького травника, який брав її разом із собою у гори збирати лікарські трави. Коли ж постарів, то вже Олена Дмитрівна носила йому сировину для ліків. Тепер уже сама їх виготовляє.
Особливо рекомендувала придбати золотий корінь. По-науковому – родіолу рожеву.

– Наступає холодна пора року. І золотий корінь цього часу – найкращий лік. Його треба лишень залити горілкою та настояти. А потім пити по чайній ложці щодня – і застуда вас не візьме, бо цілюще зілля зміцнює імунітет.

А ще Олена Дмитрівна розповіла, як вилікувала чистотілом від раку шлунку власного чоловіка.

– Але пити настоянку з чистотіла треба не день і не два, і навіть не місяць, а тривалий період. Свого мужа я лікувала цілий рік. Коли ж зробили аналізи, то ракових клітин у шлунку не виявили.

garchik_2009_vyshivanka

Музика вишиванок

Серед майстринь усі – особистості. Скажімо, Дарія Стасюк з Кіцманщини закінчила… консерваторію по класу домри. Але життя своє присвятила народному мистецтву. Її сорочки, горбатки вбирають очі. А прикраси до них – селянки та ґердани — виготовляє донька, Діана Новак.

– У нас це сімейне, – посміхається п. Даруся. – Цього навчила нас іще бабуся. Вона була унікальна майстриня. Їй не треба було перемальовувати рисунок, вона ніби фотографувала очима. Нинішні так не вміють, озброїлися комп’ютерами…

garchik_2009_scherban

Ярослава ЩЕРБАНЬ: «З медиків – у ткалі»

Справжній дерев’яний ткацький станок – нині велика рідкість. Та й майстрів, які вміють працювати на ньому – одиниці. Для більшості сучасних жінок ткацтво – ремесло важке й незрозуміле. Але не для Ярослави Щербань, ткалі й вишивальниці з Кіцманщини. Десяток дівчаток і навіть кілька хлопчиків із захопленням спостерігали за її вправними рухами під час майстер-класу. А наступного дня кожний гість фестивалю зупинявся біля станка і просив пані Ярославу ще раз показати, як тчуть горбатку.

– За освітою я – медик, – розповідає п. Ярослава. – Але медицина не припала до душі. Ткати пояси, боярки (спідниці), трайсти та вишивати нитками і бісером мене навчила бабуся. Нині вже сама передаю свої знання. Якщо досконало володіти технікою роботи на верстаті, за день можна виткати 2-3 пояси 2,5 метри завдовжки.

Як не банально, але головне в мистецтві ткалі – правильно переступати чотирма підніжками (педалями) верстата. Інакше можна зіпсувати візерунок, – пояснює п. Ярослава. – Спочатку нитки снуються за кольорами, потім на котушки населяється орнамент, протягуються поперечні нитки, а далі усе – справа техніки. Переступаєш підніжками і закріплюєш орнамент.

Більшість візерунків пані Ярослава змальовує зі старовинних боярок і поясів, орнамент для сучасних сумок вигадує сама. Однак, зауважує майстриня, деякі візерунки відтворити неможливо – сучасні нитки надто товсті, тож неможливо ткати узір з 6-8 кольорів. Старовинні тонкі овечі нитки дозволяли поєднати в одному тонкому поясі аж до 10-12 кольорів!

– Мрію зробити персональну виставку за кордоном, – зізнається п. Ярослава. – Маю багато власних робіт, а крім того, сорочки і спідниці, які вишили ще мої бабця і прабабця. Однак це надто складна процедура. Треба отримати купу дозволів, усе задекларувати, сплатити мито! І жодну з робіт продати не можна, все треба привезти назад.

garchik_2009_suhareva

Галина СУХАРЄВА: «Мрію про капронову Тимошенко»

Музикант з Чорногузів навіть не думала, що колись стане заробітчанкою, а потім – лялькаркою. До того, аби перевдягти Барбі та Кена з джинсів у буковинські строї, жінка прийшла через… рак.

– Замолоду я добре грала на кількох музичних інструментах, – пригадує п. Галина, – але ж завжди хочеться заробити більше і жити краще. Тож подалася на заробітки до Польщі. Багато грошей не заробила, натомість «заробила» онкологічну недугу. Саме тоді в мені й «прокинувся» талант лялькарки. Мої віночки та ляльки йдуть «на ура!», не встигаю майструвати. Великих грошей не беру, хоча самій на ліки треба багато, та й відпочивати мені треба часто.

Ніколи не думала, що матиму так багато ідей! Мою першу іграшку продала лише за 60 гривень! Мені не шкода, зроблю ще багато інших! Оце, бачите, купила Барбі і одягла їх у національні костюми з віночками. Але костюм у кожної різний, бо ж не люблю повторюватися! Потім подумала: треба їм ще й кавалерів. Купила Кенів і одягла їх у штанці й кучми! Хіба не краще, аби наші діти гралися українськими ляльками?!

Ще я дуже люблю робити ляльки політиків. Найкраще вдався Ющенко з мішковини. Покроїла, розфарбувала, зшила – справжній красень! А зараз хочу зробити капронову Тимошенко. Недавно по телевізору показували прем’єрку у сукні з великими трояндами на грудях. Такі з капрону робляться… У мене вона теж буде гарна. Ніколи не роблю злих та похмурих ляльок.

Уляна та Любомир Коваль з Лєрою Ясницькою
Уляна та Любомир Коваль з Лєрою Ясницькою

Любомир КОВАЛЬ: «Хочу, аби мені було 18 навпаки»

Цьому життєрадісному чоловікові наступного квітня виповниться 80, але його енергії вистачить на двох. На фестиваль пан Любомир прилетів з далекого Торонто. Він – голова буковинської громади Канади та Сполучених Штатів Америки.

– Я народився у Чернівцях ще до того, як сюди прийшли радянські війська. 1940-го мій батько та два його брати переїхали до Косівщини. Коли почалася ІІ світова війна, ми опинилися в Австрії у німецькому таборі. Там і загинули б, але нас врятував… мор худоби. Німці злякалися, що пошесть перекинеться на них і втекли, залишивши нас.

Після війни брати повернулися на Івано-Франківщину, а моя сім’я жила у Західній Німеччині, потім – в Англії. Лише 1950-го ми переїхали до Канади. Коли у 90-х роках приїхав до Чернівців, згадав усі вулички, якими бігав у дитинстві. Жодного разу не заблукав, хоча місто дуже змінилося. Я добре пам’ятаю старі Чернівці, незважаючи не те, що на момент еміграції був ще зовсім малий.

Після розвалу Союзу частенько приїжджаю до родичів, але у Підзахаричах уперше. Мені тут сподобалось, тут справжній гуцульський дух!

Далеко за океаном ми теж намагаємся зберегти буковинські традиції. Отримуємо поштою чернівецькі газети, цікавимося, що відбувається на батьківщині. Буковинська громада – це майже сто активних родин – вихідців з Буковини. На жаль, нас стає менше. Старі потрохи помирають, а молодим це не дуже цікаво. Вони вже більше американці або канадійці…

От дивлюся і думаю, може, й у себе зробити щось подібне. Хоча в моєму віці мріяти вже ризиковано… Найбільше хочу дожити до 81-го, тоді казатиму що мені 18, лише навпаки.

Уляна СТЕК-КОВАЛЬ: «Ми з чоловіком вінчалися в національних костюмах»

Дружина пана Любомира, пані Уляна, родом з Тернопілля, але в молоді роки жила у Сполучених Штатах. Закінчила університет, була соціальним працівником, вийшла заміж. Після смерті першого чоловіка познайомилася з паном Любомиром і переїхала до Канади. Разом вони вже чверть століття, але 5 років тому вирішили, що треба повінчатися на батьківщині. Тож приїхали до Чернівців і взяли шлюб у буковинських костюмах у Миколаївській церкві.

– Хочу придбати собі сорочку, вишиту бісером, – говорить пані Уляна. – Ми – люди не бідні, але навіть для нас віддати 2-3 тисячі гривень за найпростішу вишиванку – надто дорого. Звичайно це тривала важка ручна робота, і бісер дорогий, та коли цього не можемо купити ми, то хіба це можуть придбати прості люди? Якби вишиванки були дешевшими і доступнішими, то і люди частіше ходили б у національному одязі.

Я – домогосподарка, але працюю в жіночій організації при українській громаді. Ми проводимо українські вечорниці, святкуємо Різдво. Збираємо кошти на благодійні цілі. Допомагали Оршівському дитбудинку, школі в Берегометі.

Чи легко у Канаді збирати кошти на благодійність? Майже як у вас (сміється). Ми, наприклад, збираємо вдома усі непотрібні речі і розпродуємо їх задешево. Або ж готуємо вдома різні страви, приносимо їх до громади і влаштовуємо благодійні обіди або вечері після кіносеансів. То лише країни різні, а люди скрізь однакові…

Словничок-довідничок

Гарчик – дерев’яний посуд, де сквашують молоко на гуслянку.

Гуслянка – гуцульский кисломолочний продукт, схожий на жирний кефір чи простоквашу

Горбатка – домоткана спідниця у формі прямокутника, в яку гуцулка ніби замотується, а потім підперізує її вовняним кольоровим поясом.

Тайстра – домоткана вовняна сумка, яку носять через плече.

Кептар – безрукавка з овечої шкіри

Партнери заходу

Чернівецькі облдержадміністрація й облрада, управління культури і туризму ОДА; Німецьке Товариство технічного співробітництва GTZ; Путильська РДА; педколектив НВК «Перлина Гуцульщини» с. Підзахаричі; Чернівецький регіональний центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державною влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій; Карпатський фонд – Україна; ЧОГО «Асоціація виробників Буковини»; Чернівецький бізнес-центр; благодійний фонд «Суспільні ресурси та ініціативи»; ПП Світлана Михайличенко; Міжнародна молодіжна палата підприємців JCI; Турагентство «Круїз 2000».

Людмила ЧЕРЕДАРИК, співзасновник фестивалю «Захарецький Гарчик»

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *