Павло ЧЕБОТОВ: «У Чернівцях можна створити музичну казку!»

Відомому скрипалеві Павлу ЧЕБОТОВУ – 65. І три десятки років виповнюється цього ж року його переїзду до Чернівців.

чеботов

Народного артиста України Павла Чеботова знають і шанують і чернівчани, і за кордоном, і в столиці. Останні шість років він керує Камерним академічним оркестром «Capriccio» Чернівецької філармонії, який також знають і люблять. За кордоном за недешевим квитком на концерт колективу такого рівня довелось би стояти в черзі. Натомість у Чернівцях під час виступу камерного оркестру в залі – «знайомі всі обличчя»: музиканти і поціновувачі.

Тим часом молодь із захопленням «лайкає» відеокліп у Інтернеті, де в метро грає скрипаль зі світовим ім’ям і всі… проходять повз. У Чернівцях відбувається таке ж. Бо немає реклами.

 

– Не запитуватиму Вас про ювілей, краще так: «На який вік Ви почуваєтеся?»

– Я не помічаю різниці з тим, що було 20 чи 30 років тому. Внутрішньо почуваюся так само. Немає якоїсь утоми чи розчарування. Вони й раніше бували. Все те ж саме (сміється, – авт.).Вік – поняття відносне. Біологічне старіння неоднаково відбувається: хтось і в 90 років – ще будь здоров, а дехто вже у 40 – ніякий. Тішу себе надією, що я – ближче до першого…

– Чим зараз займаєтеся, що головне, а що вже відійшло на другий план?

– Останні шість років, після повернення до України з Туреччини, де ми жили і працювали з дружиною, я зайнявся філармонічним камерним оркестром. Це ніколи не було для мене головною діяльністю, але життя щоразу висуває нові завдання.

Наприклад, свого часу я шість років просидів у Томському симфонічному оркестрі. І це стало мені набридати, захотілося нового. Коли запропонували посаду художнього керівника у тамтешній філармонії, зопалу погодився. Мав ілюзію, що буду «художньо керувати» усім, що там відбувається. А з’ясувалося, що там уже все «відбувається», а твоя справа – організація далеко не творчого процесу. Головне – не залишалося часу на скрипку. Одне слово, робота більш адміністративна, ніж творча, тож мене «вистачило» дише на два роки – скрипка перемогла.

Коли з’явилася можливість переїхати до Миколаєва концертмейстером камерного оркестру, – це вже було нове. Ще одна сторінка, новий репертуар…  Колектив багато гастролював, посів друге місце на конкурсі в Києві, що для нього було сюрпризом «по життю».

Доля склалася так, що 1985-го ми переїхали до Чернівців. Моя дружина Людмила Олександрівна – родом звідси (ми познайомилися з нею ще під час навчання в консерваторії).

Я став солістом філармонії і концертмейстером камерного оркестру. Саме в Чернівцях ми всерйоз почали грати дуетом. Це було дуже цікаво, адже це рідкісне явище: ніхто таким не займався, то було «ноу-хау». Переграли багато музичних творів великих авторів: Вівальді, Кореллі, Баха, Генделя… Почали займатися також перекладанням: написане для однієї скрипки я переробляв для двох.

Згодом пішов працювати до київської філармонії, куди запросив головний диригент Микола Дедюра. Щойно приступив до роботи – «підвернулася» Туреччина…

– Підвернулася – це як?

– Буквально. Зателефонували, що терміново потрібні два скрипалі для роботи в консерваторії в провінції, бажано – подружжя… Спочатку відмахнулися, але почув про умови, задумався. Що тут думати? Їхати треба. Тоді ситуація була важка: копійчані зарплати.

Планували поїхати на рік, а вийшло на шість – до речі, на підтвердження принципу «ніколи не кажи ніколи». Під час навчання в Куйбишеві мій товариш пропонував мені попрацювати в оперному театрі. Я спробував – і за  тиждень сказав: «Дякую, ніколи в житті в яму більше не зайду і працювати в оперному театрі ніколи не буду!» Чому? Трохи честолюбство: яма…  ти ж на сцену ніколи не вийдеш… Працюєш і вранці, і ввечері , а жити як? І ось через 1,5 роки ми з університету в турецькій провінції поїхали в Стамбул, нас прослухали для роботи в оперному театрі, і ми… сіли до тієї ями.

Оперного репертуару на той період я не знав. Відверто: не люблю оперу. А довелося. Ти сідаєш на 4 години в яму, перед тобою – товстелезний зошит. Усі  знають репертуар напам’ять, а ми сіли й – нічого… Два місяці поспіль приходили додому і вчили. Вранці – репетиція, вдень – вчиш, ввечері – граєш, уночі відіспався і – знову. Зате нині я знаю оперний репертуар.

– То, можливо, і оперу полюбили?

– Не можу сказати, що любов спалахнула. Опера – це такий жанр… Якщо співають дуже добре – здорово, але дуже добре співають дуже рідко. І балет хороший теж дуже рідко можна побачити.

– Але ж – Стамбул…

– А що Стамбул? Не можна ж сказати, що це столиця оперного і балетного мистецтва, порівняно зі Львовом, Одесою чи Перм’ю. Нічого особливого. Інша річ, що ми два роки жили в самому Стамбулі… Це таке задоволення. Я можу екскурсії там водити. Їздили з оперним театром на фестиваль до Анталії, жили в розкішних умовах на березі моря, виступали в амфітеатрі…

– Зізнайтеся, якщо оперний співак співає, м’яко кажучи, «не дуже» – чи переглядаються музиканти?

– Ні. Професійна етика. Ну… поморщишся. Ну, подумаєш, хто як співає! Ти ж також не завжди так граєш, що тебе можна слухати…

– Про публіку… Яка вона? Примхлива, як жінка, не прогнозована…

– Усе не прогнозоване. Ти можеш чудово підготуватися і… облажатися. А можеш бути готовим на 40%, вийти і вразити всіх. Можеш чудово грати, а публіка не бачитиме тебе, не чутиме, не хотітиме…  Від репертуару це залежить, від погоди? – я не знаю…

Публіка не примхлива. Її завойовувати слід. Не можна прийти, заграти – «насолоджуйся мною». Ти вийшов, заграв… Якщо тебе знають – протягом перших хвилин будуть насторожено вслухатися, чекатимуть: що ти, власне, запропонуєш. Якщо нічого не пропонуєш – три аплодисменти – і всі вільні! Пропонуєш – відбувається входження у певний резонанс: «Все, вони мої, вони на все погоджуються. Вони мені повірили!». Але це не відразу приходить і не завжди. Буває й публіка така, що хоч на голові стій – байдужі.

Якось ми виступали на святковому концерті до 8 Березня в Луганську. Повна зала, всі – святково вдягнені, виступають музиканти місцевої філармонії… Зал реагує мляво. І тут вийшли ми, заграли романс Свиридова… Спочатку всі в залі заніміли, згодом – овація, викликають «на біс»… Вже за кулісами чуємо розмову місцевих артистів: «Ну вот, ви говорілі, что публіка – нє та…»

Отже, слід зрозуміти, що публіці потрібно. Комусь – симфонія Бетховена, комусь – концерт Шнітке, а комусь – романс Свиридова.

– За шість років Ви все ж повернулися на Буковину…

– Після роботи в Стамбулі ми повернулися до університету, попрацювали там ще два роки, і тут я відчув, що – все. Більше не можу. З літньої відпустки вже не повернувся, хоча бомбили факсами з Туреччини.

І правильно зробили, бо з’явилася нова справа – камерний оркестр чернівецької філармонії. А я вже все пробував, все вже вмію, але ніколи не брав диригентської палички до рук! А тут довелося. Не уявляєте, як було важко перших рік-два. Я кажу Йосипу Созанському про це, а він: «Та це не головне, головне, що у вас – досвід».  Мені здавалося, що це неправильно, бо досвід-досвідом, авторитет-авторитетом, але колективом слід керувати. І, вважаю, я за останні чотири роки як диригент, як кажуть, «вимахався». Я вже не думаю про це зовсім. Ось вам, будь ласка, ще одна іпостась.

– Отож, Вам треба постійно починати щось нове?

– Я не знаю, чи треба, але мені стає… нудно. За останні 6 років удалося досягти того, чим пишаюся. Наприклад, з оркестром за цей час пройшов репертуар, якого вони не пройшли за попередні кілька десятиліть. На початку роботи мене викликав тодішній директор філармонії Казимирчук і каже: «Є чудова пропозиція: поїхати на «Music Fest»  до Києва, ось репертуар…» Я йому: «Наш оркестр цього ніколи не грав». Він запитав, чи встигнемо за місяць вивчити. Я відповів, що  такі речі шліфуються роками. А запропонуйте нині оркестру такий варіант – ми все зіграємо. Все це є в репертуарі, воно відтворюється за кілька репетицій: і Чайковський, і Стравинський… У мене зараз оркестр – це «звірі»! Вони все знають! І це мене гріє: що не було оркестру, а тепер – є.

Мені не нудно. Оце зараз думаю, що далі робити…

– На Заході музиканти такого рівня, як у Вашому оркестрі, отримують високі гонорари. Як вам удається запалити їх, зважаючи на невисокі зарплати? Як у анекдоті: «Я на похоронах більше зароблю».

– Вони і зараз там більше заробляють. І на весіллях. На весіллях грають далеко не всі. Як вам сказати…

Мабуть, певна погана слава все ж у мене є, бо коли прийшов до оркестру, кілька музикантів одразу пішли. Інші намагалися чинити опір: «Ми так ніколи не працювали! Ми стільки ніколи не грали! Навіщо нам все це потрібне?» Хтось пішов, хтось прийшов і пішов… Селекція.

Чим я їх запалюю? Та нічим! Якщо вони в душі музиканти, їм це подобається, нікого не треба нічим запалювати!

– Виходить,  гратимуть і безкоштовно?

– Навіть безкоштовно, лише не потрібно це в систему вводити. Ми і так дуже багато робимо безкоштовно. Мені, наприклад, важко довести у філармонії, що бібліотекарю, який займається нотами, слід платити. Кажуть, немає грошей.

Або інше: колектив готує програму, зіграли концерт, а далі що? За логікою речей, слід їздити з цією програмою. А у нас як? Зіграли, відклали і… почали готувати нову програму.

– А чому так?

– Ви в мене запитуєте? Не хочу про це говорити: я про це достатньо багато говорив і доволі багато ворогів нажив. І не тому, що боюся, а тому, що це нічого не змінює, на жаль.

Зміна ситуації – в іншій площині. От ви кажете, що на Заході висока оплата. Справа не лише у грошах, а в тому, що там існує інститут імпресаріо, які займаються організацією виступів, за рахунок цього живуть самі й дають жити музикантам.

У нас немає нікого. Ще у симфонічному оркестрі у штатному розкладі є посада директора оркестра, який займається організацією і проведенням концертів, а у камерному – немає. У нас колектив узагалі «напівставковий».

– То камерний оркестр якийсь такий…

– Пасинок… І в мене складається дивне враження:що більше ми працюємо, то більше ми нервуємо інших. Бо з нами треба щось робити, а що – ніхто не знає.

Нам потрібна… реклама. Скільки студентів навчається у Чернівцях? Тисячі! Чому ми для них не працюємо? Чи нам складно виступити в Мармуровй залі ЧНУ? Організуйте! Де  менеджер, адміністратор, який візьме наші буклети, диски, плакати, квитки, прийде і скаже: «Дивіться, що в мене є!»?  Ніхто нікуди не йде. Я на кожній худраді про це кажу, мені відповідають: «Так, потрібно». І – нічого. Бо немає людини, яка би цим зайнялася.

Впевнений, є люди, які до такого мають нахил, які хотіли би цим займатися. Потрібна свіжа кров, молодь, яка прийде і скаже: «Давайте ми розкрутимо камерний оркестр. Вивеземо його за кордон, організуємо виступи!» Поки такі люди не з’являться – нічого не буде.

Нам потрібна потужна рекламна кампанія, потужний адміністраторський апарат. У цьому вбачаю вихід. Бо ж є хороші музиканти! Вони ж нудьгувати починають. Ну, зіграли, ну, розійшлися. А коли наступний концерт? Пішли собі. Починають шукати ще роботу, бо ж часу багато: до шкіл влаштовуються, у церковних хорах співають, у ресторанах грають… А якби відбувався концертний процес – можна казку створити тут у Чернівцях!

Юлія БОДНАРЮК, «Версії»

чеботов1

 

ОКРЕМО

З музики і поза нею…

Улюблена книга.  Стосовно літератури, мені здається, що правильно говорити про авторів, а не окремі книги. І не можу сказати, що автор один – їх кілька. Причому, в різні періоди й автори різні. Серед улюблених – Державін, Пушкін, Гоголь, Булгаков, Астафьев, Моем, Кіплінг, Пелєвін, наразі Набоков.

Улюблений фільм. Я не кіноман, та надаю перевагу вітчизняним фільмам, люблю комедії й взагалі ціную гумор: «Любов і голуби», «За двома зайцями». Обожнюю природу, фільми та книги на цю тему. Відтак – Арсеньєв, Біанкі, Даррел і «Коли боги зійшли з розуму».

Улюблені композитори. Чайковський, Рахманінов.

Улюблені скрипалі. Хейфець, Граннелі, Коган.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *