Заслужений Академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю ім. А.Кушніренка під керівництвом народного артиста України Ярослава Солтиса повернувся з 47-го Міжнародного фестивалю гірських народів у містечку Закопане (Польща). У фестивалі, окрім господарів, взяли участь представники 10 країн: Греції, Італії (о. Сардинія), Мексики, Сербії, Болгарії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Іспанії. Україну представляв тільки наш Буковинський ансамбль. Про гостинність, силу молитви і справжню дружбу між народами розповідає головний балетмейстер Заслуженого Академічного Буковинського ансамблю пісні і танцю Леонід СИДОРЧУК.
Про Закопане
Перші враження від міжнародного гірськолижного курорту Закопане у Польських Татрах – що це наша Путила. Дуже мальовничі місця! Та за мить, коли бачиш, яка там гарна дорога і розвинута інфраструктура, усвідомлюєш, що то таки Європа.
Населення містечка – лише 30 тисяч, але там працює 280 готелів, адже на Різдво й Новий рік сюди прибуває стільки гостей, що населення зростає до 130 тисяч. Тож і під час цього фестивалю на концерти, яких щодня було по два, збиралися повні зали по 1,5 тис. глядачів. Інформаційна «розкрутка» фестивалю дуже потужна, тож про нього знали всі і з’їжджалися глядачі з усієї округи. Та й загалом фестиваль дуже добре організований: всі нюанси враховані так, що комар носа не підточить.
Окрім власне концертів, давали прес-конференції, зустрічалися з колективами, з мером міста. З мером – це не був офіціоз, було вільне спілкування, без дрес-коду й напруги. Людина щиро, від душі подякувала гостям за приїзд і підтримку мистецтва гірських народів.
Про фестиваль
Серед учасників фестивалю були і професійні, й аматорські пісенно-танцювальні колективи. Колективи ділилися жанрово: на автентичні, ті, чия програма вважалася «художньою обробкою», і стилізацію народного мистецтва. Адже народне мистецтво,як і мода, також рухається і змінюється – навіть костюми. Поляки дуже прискіпливо ставляться до фольку: якщо 2-3 ноти в пісні змінені – то це вже стилізація, а не «чистий фольк». Якщо у виконанні народної музики з’являється навіть інструмент, якого не було у пращурів – це вже не фольк, а стилізація. Величезну увагу й підтримку надають саме народному, «цілинному», необробленому мистецтву.
Фестиваль, як і кожна добра справа у поляків, розпочався з меси. Учасники молилися в костелі, незалежно від конфесій. А далі був парад усіх колективів вулицями міста. Хода із зупинками, під час яких виконувалися пісні і танці, відбувалася на вулиці, схожій на нашу вул. Кобилянської, тільки разів у 10 довшій. І там було стільки людей, що не було де яблуку впасти.
У перший день на центральному майданчику фестивалю – у стилі цирку шапіто – тривало представлення колективів. Кожен мав півгодинний виступ і демонстрував свої «візитівки». Нас настільки захоплено сприйняли, що зал аж пищав! Приємною була й підтримка колег – вони аплодували і за лаштунками, куди ми поверталися зі сцени, і на сцені – той колектив, який виступав після нас і чекав, поки вляжуться овації від нашого виступу.
Увечері був гала-концерт. А згодом нас запросили до великої корчми з дерев’яними столами й лавицями й запропонували своєрідний «баттл»: хто кого перетанцює і переспіває. Кожний колектив мав півгодини, щоби захопити колег. І нам це вдалося! Навіть греки, які спочатку трималися дещо відсторонено, не витримали і пішли з нами в танець!
Це було кілька днів об’єднання в мистецтві, відчуття, що перебуваєш «серед своїх», незважаючи на кордони і мовні бар’єри.
Завершували фестиваль також месою і ходою-парадом.
Про інших
Усі учасники з інших країн так само були неймовірними. Красиві, талановиті, в дивовижних костюмах, із потужною енергетикою! Просто з відкритими ротами ми дивилися на Мексику. Насправді зачарували нас усі: яскраві, феєричні, просто ходяче свято. З Мексики й Сербії колективи були професійні. Дуже вразила манера співу у сардинців: співаки (чоловік 8) стають колом, обличчям один до одного, дивляться один одному в очі. Так вони демонструють взаємну повагу, любов. І тоді спів лине так, наче його виконує єдиний організм, а звук іде вгору, до Неба…
Про наш день
Кожна країна, чий колектив був учасником фестивалю, мала на фесті «свій» день. Цього дня артисти представляли не тільки своє мистецтво, а й кухню. «Український день» припав на 25 серпня, саме після Дня Незалежності.
Усі дні фесту світило сонце – і тільки в наш день пішов дощик. Здавалося, що навіть природа сумує через ситуацію в нашій державі… Та незважаючи на дощ, глядачів було дуже багато. Ціла черга вишикувалася до спеціального майданчика, де гостей пригощали варениками, голубцями, канапками із салом і навіть нашою самогонкою! Смакоту приготували своїми руцями наші артистки (звісно, привізши з дому певні заготовки). Черга була така, як у нас в 90-ті роки за ковбасою. І йшлося не стільки про їжу, як про цікавість до України. Адже поруч танцювальна група давала майстер-клас з нашого побутового танцю для всіх охочих. Музики грали на сцені, а танцюристи розучували з людьми прості, але такі запальні танці! – Тож поляки, серби, словаки, угорці танцювали нашу «косу», «гуцулку». Хор співав наші буковинські пісні. І навіть італійці, неблизькі нам за мовою, вивчили гасло «Слава Україні!». День удався на славу і ми отримали диплом за добре організоване дійство.
Про ставлення до України
Ми були приємно вражені, що чужі люди настільки тепло до нас ставилися. Це була якась всеохоплююча любов.
Болгари, румуни підходили й казали: «Ми бачимо російське телебачення, але ми йому не віримо». Просто на вулиці, дивлячи на наш прапор, чуючи музику і бачачи костюми, глядачі (представники різних країн) вигукували: «Україно, ми з тобою! Бажаємо, щоби був мир!» І під час обох мес (і перед відкриттям, і на завершення фестивалю) серед інших прохань до Бога лунала молитва про мир в Україні.
Був навіть один курйозний випадок, який, утім, мав під собою дуже невеселе підґрунтя. Один з днів фестивалю був присвячений виступам солістів – вокалістів та інструменталістів. Тож решта колективу, не задіяного у виступі, могла відпочивати, мати вільний час. Та коли на сцені виступав лише наш цимбаліст і всі помітили, що навколо майданчика мало наших, – миттєво поширилася чутка, що в Україні біда, загострення війни і майже весь колектив терміново повернувся додому! Це було неймовірно: італійці підбігали і схвильовано питали, що сталося… А коли зрештою з’ясувалося, що всі на місці, – оточили нас колом і заспівали пісню. Попросили перекладача обов’язково наголосити, що це пісня про рекрута, якого забирають на війну. Це нас усіх так розчулило, що аж наш художній керівник Ярослав Солтис у відповідь заспівав «Заграй ми, цигане».
Вразила нас і завершальна меса. Вона відбулася у величезному костелі, оздобленому всередині різьбою по дереву. Вишукана, строга краса, без надмірностей, лише ледь-ледь позолота, орган, величезна статуя Святої Марії і 4 кабінки для сповіді… Молилися, як єдиний організм, незалежно від віросповідання – в тому числі, й за мир в Україні. А після цього колективам запропонували виконати кожному якусь свою молитовну пісню. Було дуже цікаво почути мелодику інших народів. А коли дійшла черга до України, ми заспівали «Боже, великий, єдиний». Спочатку запала тиша. Аж потім були овації. Румуни казали, що в них не тільки волосся дибки стало, а й уся шкіра! Так це було сильно!
Згапдуючи ту доброзичливість, привітність, якою нас огорнули колеги з інших країн, я упевнився: мистецтво, культура грають неймовірну роль у нашому житті. Якщо б наша влада (уряд, парламент, Мінкульт) звертала увагу на мистецтво, то й люди до цього б тягнулися, ставали б відвертішими, більш щирими. І – щасливішими.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
